– У 2021 році переді мною стояв вибір: погодитися перейти на посаду оброблювача інформаційного матеріалу, відповідно до запропонованих змін умов праці, або бути звільненою за ініціативою адміністрації. Я вибрала останнє, оскільки була переконана у неправомірності таких дій. Переведення журналіста на посаду оброблювача(кваліфікаційні вимоги до тієї посади – загальна середня освіта, або диплом ПТУ) я можу порівняти хіба що із перекваліфікацією лікаря у санітара. Абсурд. Тому звернулася із позовом до суду, який виніс справедливе законне рішення щодо мого поновлення на роботі та журналістській посаді.
– Анжело, а чому тебе звільнили вдруге? Адже ти професійна журналістка, маєш фахову освіту Львівського університету імені Івана Франка. Якщо не помиляюся, лауреатка багатьох журналістських конкурсів. Зрештою, ти ж публічна людина, яку багато хто знає. Як таке може бути?
– Вважаю, мене звільнили через помсту. Це помста за два попередні виграні суди. Помста за те, що взагалі до суду пішла. Помста за те, що ніколи не почувалася наймитом у професії і не готова до цієї «місії» й зараз. А ще за те, що мій досвід поновлення на роботі може стати прикладом для інших, як боротися за свою професійну честь, репутацію та людську гідність.
– Як гадаєш, ці люди, які усе це роблять, організовують, чи вони думають про наслідки?
– Немає жодного сенсу порпатися у мізках людей, які проводять це незаконне «сафарі». Вони просто роблять те, що їм, очевидно, дозволили робити. Інакше цьому би уже давно поклали край. Адже, зауваж, у 2021 році проти Тернопільської філії АТ НСТУ було три судових позови щодо незаконних дій роботодавця, два із них були мої. Усі три позови працівники виграли. Але чи хтось відповів за ці неправомірні дії? Звісно, ні. Навпаки, усі причетні до цього продовжували регулярно отримувати немаленькі зарплати та премії, з ними знову і знову продовжували контракт на роботу. Цінні кадри. І це при тому, що своїми вони діями завдавали збитків держбюджету, оскільки довелося виплачувати усі судові витрати та інші грошові компенсації за рішенням суду. Із чиєї кишені? Платників податків, як ти розумієш, адже Суспільне мовлення фінансується із держбюджету. А хтось спитав у суспільства, чи потрібні йому керівники, які незаконно звільняють та переслідують журналістів, не даючи можливості спокійно жити та працювати?
– Знаю тебе, як людину із дуже сильним характером. Але ж усі ці події не могли не вплинули навіть на тебе?
– Я не знаю людей, яким було б приємно чути про себе плітки, наклепи чи брехню. А ще – постійну критику, поради пошукати роботу в іншому місці, якщо тут не подобається, регулярні спроби принизити у будь – який спосіб, щоб нарешті зламати. Це ті речі, які вкрай негативно впливають на якість життя та роботу, адже окрім постійного психологічного дискомфорту, знижується працездатність, настрій, мотивація. Але, як кажуть, усе що не вбиває, робить нас сильнішими.
Прикро, що на спроби захистити себе доводилося витрачати багато часу, адже його можна було використати, наприклад, для написання книжки, чи створення цікавого медійного проєкту. Треба надолужувати.
– Загалом, усі ці події, які відбувалися чи відбуваються у Тернопільській філії Суспільного мовлення, то історія про що? Адже ти, мабуть, читала дописи твоїх колег із Сумської філії, які також обурені цією реформою регіонального мовлення та звільненням деяких працівників? Що про це думаєш?
– Я звернула увагу на коментар із цього приводу Голови правління АТ НСТУ Миколи Чернотицького. Він сказав: «Я довіряю регіональній команді, яка проводить скорочення». Не знаю, мова йшла про довіру до усіх керівників регіональних філій, чи лише про Сумську? Цікаво було б дізнатися про підстави довіри, зокрема, до тернопільського керівництва? Програні суди, незаконні звільнення та незаконні догани? Чи підставою є скандали, які тернопільське керівництво продукує, щоб вижити із колективу думаючих людей, для яких свобода слова, то не про піар, а річ, без якої журналістика просто «мертва».
Зрештою, чи можна вважати загалом успішною реформу, яка супроводжується такою кількістю скандалів та судових процесів? Адже, сама реформа мала сприяти утвердженню демократії слова, відкритості та прозорості одного із найбільших мовників України, який декларує європейські стандарти роботи. А що отримали натомість? Страх працівників втратити роботу, а звідси їхня цілковита слухняність, якої так і не змогли домогтися від мене.
– Скажи, будь ласка, як відреагував колектив, зокрема, на твоє чергове звільнення?
– Ніколи не шукала підтримки серед колег. Навіщо? Я ж відчуваю усі їхні внутрішні переживання щодо подальшого розвитку нашої філії, страх втратити роботу, зарплату чи премію.
Скажу більше, я ніколи не розглядала свою роботу, як місце, де можна і треба за когось, чи проти когось «дружити». Мені це нецікаво. Але дуже прикро, що молодші колеги торуватимуть свій шлях у професії із таким сумнівним багажем «досвіду». Бо це не про свободу слова, не про право на власну думку, а без цих базових речей та понять у журналістиці робити нічого.
– У мене були ілюзії, що може війна якось змінить цю ситуацію на Суспільному. Натомість ми зараз говоримо про твоє друге звільнення. Фактично, звільнили людину із колосальним досвідом, із якісною освітою, яка могла робити журналістські розслідування, вести програми, зрештою, керувати цим колективом. А за яких обставин тобі повідомили про скорочення?
– Про це мене повідомили менеджер філії, головний редактор, головний інженер та голова профкому. Викликали, вручили повідомлення про скорочення. Здається, усі були вельми задоволені цим «процесом», принаймні, обличчя були радісні.( Сміється – прим. автора). Інколи мені здається, що я і була серед них отим єдиним… чоловіком. ( Усміхається – прим. автора).
– Можу собі лише уявити – четверо хлопців і одна жінка…
– Є речі, які навіть із моєю схильністю до глибокого аналізу, пояснити не можу, а тим більше, зрозуміти. У той час, коли на війні гинуть наші Герої, серед яких також відомі журналісти, оператори, цілком здорові на вигляд дорослі чоловіки обрали собі іншу війну. У тилу. Воюють зі мною. В комфортному офісі із видом на центр Тернополя.
– Скажи, будь ласка, які форми тиску до тебе застосовували?
– Розумієш, усе, що я робила знецінювали і подавали так, як це було вигідно керівництву. Після поновлення у 2021 році мене практично не залучали до виробництва контенту, а давали завдання, які може виконати студент – першокурсник, наприклад, розшифрувати чуже інтерв’ю. Зате зобов’язали подавати продюсерці філії щотижневі звіти про виконану роботу, хоча це і не прописано у посадовій інструкції журналіста. Така собі ще одна, не вельми «вишукана» форма тиску та примусу до звільнення, як і найнижча зарплата та позбавлення премій. Загалом, це такі потворні форми цькувань, які тхнуть «совком». Дикунство якесь, Середньовіччя. І таких речей було багато.
– До слова, якось я гуглив, а кому ж належить Суспільне? Натрапив на статтю із «Детектор медіа», де вказано дуже гучно, що Суспільне належить суспільству. Чи суспільство вирішувало, кого звільняти, а кого залишати?
– Десь я читала, що близько 70% швейцарців готові платити абонплату за Суспільне мовлення. Якщо в Україні ця цифра буде такою ж, тоді й можна буде дискутувати, а кому ж належить суспільне мовлення?! Якби ця «формула» працювала, можливо і моє поновлення на роботі згідно із рішенням суду, після першого звільнення, не тривало б два місяці.
– А чому так довго? І як це відбувалося?
– Відбувалося «традиційно», із скандалами. Вранці я приходила на роботу, звісно, до робочого кабінету мене не допускали. Кричали, що заборонено, немає із Києва наказу про поновлення. Після цього я викликала поліцію, яка фіксувала невиконання судового рішення, складали протокол. Таких викликів я зареєструвала близько 40. За цей час я познайомилася із усіма інспекторами поліції, патрульними, слідчими, начальниками управлінь та відомств. Усе це дуже дратувало наше керівництво, тому продовжували створювати провокації.
Одного разу виконавча служба оштрафувала нашу філію за невиконання судового рішення. Одразу після цього хтось із філії зателефонував до поліції, мовляв у телерадіокомпанію увірвалася невідома особа і заважає людям працювати. Як з’ясувалося, цією невідомою особою була саме я. Здивуванню поліції не було меж, бо вони з’ясували, що «невідома» особа працює у філії не перший рік. Були у той день, як завжди, брехливі свідчення та наклепи. Також був зрежисований напад на мене колишньої колеги, яка намагалася вихопити та розбити телефон, яким я усе це знімала. За фактом мого непоновлення на роботі внесли відомості до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення.
До слова, я весь час сиділа у вестибюлі компанії. То щоб не дати мені можливості перебувати навіть там, звідти якось винесли усі стільці. А було їх там багато. Довелося стояти. А ще були вхідні центральні сходи. Там читала нові книжки та вивчала іноземну мову у затінку літніх дерев.
– Анжело, що плануєш робити далі, після усього, що трапилося, після того, як намагалися «втопити» твою професійну репутацію? Плануєш поновитися на роботі? Чи змінилося твоє ставлення до професії і людей через усі ці події?
– Найперше, потрібно відновити фізичні та емоційні ресурси. І я знаю, що впораюся з цим. У людях ще більше стала цінувати справжність, але це прерогатива сильних, а не слабких. Я боюся слабких людей. А найважливіше, дуже хочу повернути смак до професії, яку у мене чомусь так настирливо, уже вдруге, намагаються забрати на Суспільному.
Розмовляв: Олег. С.
