***
Навздогін інтерв‘ю Христини Соловій. От головне, що вона сказала насправді ( і це не про стосунки із Жаданом).
Протягом 30 років в Україні створювався запит на російську і російськомовну культуру. Такі, як Христина Соловій були в меншості. Таких як я, що витримували цей пресинг 35 років—були одиниці (тому і вважаю, що маю право так говорити). Будемо чесними. Україномовний музичний продукт не хотіли брати на FM та музичні канали. Про мене прямо казали :ця Бурмака, ця іі українська мова». На музичних каналах кліпи мали бути відзняті в естетиці кліпів російських. Або брали кліпи українських (і в своій масі російськомовних) артистів, які прагнули працювати і працювали на російську федерацію. Масштаб фінансових можливостей був неспівмірний. Та і зараз ці артисти мають заощадження вкладати в свою музику і кліпи. Вони були успішними фінансово ці роки, бо власне «сиділи на двох стільцях». Україномовні артисти часто знімали свої кліпи за останні своі кошти. А телеканали іх не брали, бо «неформат», «не підходить» і, знову будемо чесними, вони не були вигідною співпрацею, бо це ж не якийсь великий лейбл російських і українських артистів.
Тотальна більшість музичнтих медіа, артистів, продюсерів хотіли «всидіти на тих самих двох стільцях». Хтось має совість це визнати. Хтось ні. І завзято перекладає своі опуси, ніби нічого не сталось. І аби зараз банально втриматись «в сідлі».
І ще одне. Про пісні на вірші наших класиків. Знаєте, в чому є цей когнітивний дисонанс? Бо наші українські класики-—це були люди Ідеї. Їх життя було подвигом і геройським вчинком. Шевченко, Стус, Розстріляне відродження. Ці поети поклали своє життя служінню Україні. А багато артистів вирішили ці вірші, цю харизму і цей життєвий подвиг зараз просто поюзати. Вірші ж на слуху, не треба писати свої, авторський гонорар Шевченкові теж не треба платити.
Щоб братися за ці вірші—треба бути людиною хоч трохи такого складу, як ці поети, наші подвижники. У своєму життєвому виборі. У своїх цінностях. У своїх життєвих пріорітетах. І так жити своє життя, такий обирати шлях. І не зараз. А завжди.
Марія Бурмака
***