11 вересня 2001 року. США

Хтось голосно скрикнув в сусідній кімнаті. Я влетіла до неї саме тоді, коли перший літак протаранив Північну вежу Всесвітнього торгового центру Нью-Йорку і з діри, яку він спричинив, виривалось жахливе полум’я. Тележурналістка коментувала те, що відбувалося позаду, але і в неї перехопило дихання і вона ледве видушувала з себе потрібний текст.

Це було страшне видовище. Із 110-поверхового хмарочосу валив такий густий і величезний чорний дим, ніби загорілася велика нафтова платформа. З перших хвилин телеканал підтвердив, що це теракт. Пожежні команди Великого Яблука з усіх куточків міста кинулись на допомогу. Людям наказали залишатись на своїх місцях (в клітках кабінетів), щоб дати можливість пожежникам швидко і без перешкод підніматись по сходам. Щоб погасити пожежу.

Не встигли ми оговтатись від шоку, як другий літак з’явився на обрії – він прямував до другої, Південної вежі-близнюка. У лічені секунди він увійшов у неї, як ніж у масло, і звідти вирвалась друга хмара чорного густого диму.

За цей час можна було прожити ціле життя. Сотні тисяч американців прикіпили до своїх зомбоящиків і безпомічно спостерігали, як з палаючих верхніх поверхів вистрибували люди, щоб уникнути спалення живцем. Телевізійна камера супроводжувала їх падіння довгим поглядом, а потім поверталася до місця вибуху літаків на верхніх поверхах. Телевізійники знизу знімали великим планом перекошені від жаху обличчя людей, яким пощастило вирватися з будинку і які тепер щодуху утікали з цього адського місця.

Як пізніше з”ясувалось, працівникам другої вежі теж наказали не виходити зі своїх кімнат, щоб не перешкоджати просуванню пожежників до верхніх поверхів.

Протягом години і 42-х хвилин обидві 110-поверхові вежі-близнюки обвалилися. Вони почали “кришитися” згори і, наче карточний будиночок, осипалися до самого фундаменту (офіційна версія – розплавилися несучі сталеві конструкції). Великі бетонні і металеві шматки, що падали з неба на землю з величезною швидкістю, спричинили обвал понад десятка прилеглих споруд, зокрема 47-поверхової вежі 7 Всесвітнього торгового центру.

Це було пекло на землі. Й, мабуть, “золотий час” для журналістів, які метушились на місці трагедії: то здалеку, то зблизька демонстрували, як один за другим руйнувались будинки навколо, а сотні людей, сірі від попелу й будівельного пилу, з жахом на обличчях утікали з цього пекла в надії залишитися живими.

Коли я прийшла до тями, моє обличчя було мокре від сліз, а серце в грудях калатало як шалене. Такі улюблені мільйонами американців фільми про апокаліпсис, зоряні війни і знищення цивілізацій, в одну мить стали жорстокою реальністю. Унаслідок нападу загинуло 2 996 осіб, більше 6 000 осіб отримали поранення.

Цей день змінив Америку назавжди. Світ спостерігав. Минуло 22 роки, а ніби вчора. Тепер я порівнюю цю трагедію з агмагеддоном, який принесли на українську кровожерливі дикі упирі з отруйних боліт. Наш рахунок йде вже на сотні тисяч викрадених дітей, вбитих мирних жителів, тисяч стражденних героїв в орківських катівнях і ще до кінця не обчислених загиблих та поранених воїнів.

Гине талановитий, освідчений, вмотивований і патріотичний цвіт української нації.

А що світ? Він так само мовчки спостерігає за цією битвою між злом і добром, і навіть не задумується, що вона може стати фінальною для усього людства.

Чи потрібно цьому світу чекати поки ангели виллють “сім чаш гніву Божого”? Чи зрозуміють (бажано якнайшвидше), що не об”єднавшись перед злом, а щільніше закутуюсь кожен окремо у ковдру свого добробуту і миру, вони не зчуються, як опиняться перед лицем знищеної цивілізації, коли й рятувати вже буде нікого? (най Бог боронить)

“І я бачив, що виходили з уст змія, і з уст звірини, і з уст неправдивого пророка три духи нечисті, як жаби, це духи демонські, що чинять знаки. Вони виходять до царів усього всесвіту, щоб зібрати їх на війну того великого дня Вседержителя Бога.” (Об’явлення 16:13-16).