У Красному Лучі на Луганщині четвертий день триває голодування батьків проти закриття україномовної школи, а в Донецьку, щоб зберегти українську школу, батьки готові йти на самоспалення. Це безпрецедентно! Це ставить велике запитання до місцевої влади, проте, перш за все, це наслідки політики, розпочатої відповідним міністром. Тепер очевидно і невідворотно — або вище керівництво держави вживе заходів щодо Табачника, або воно потрапить у капкан, який своїми діями підготував одіозний міністр правлячій політичній силі.
ЙОГО «ВИСОКОРОДІЄ»
2009 року в харківському «Фоліо» (серія «Знамениті українці»!) вийшов апологетичний нарис Г. Зубченка про Д. Табачника, в якому описано «этапы большого пути» нинішнього міністра освіти, науки, молоді та спорту. Для анотації видавці назбирали цілу колекцію екстравагантних характеристик свого героя: «автор неожиданной победы Леонида Кучмы в 1994 г.», «духовный лидер провозглашенного им антинационалистического Сопротивления», «новый Талейран»… Зубченків Табачник постає як герой романтичної літератури: блискучий інтелектуал, завзятий театрал, денді («рожевий фламінго», як іронічно називають його друзі-вороги з політичного табору), багатий колекціонер, лицар без страху і докору, далекоглядний політичний гравець, поруч із яким мало не всі видаються пішаками-пігмеями… «Агіографічний» життєпис завершується пасажем про те, що винятковий потенціал Табачника, взагалі-то, дає йому шанс реалізуватися з більшою, ніж досі, повнотою. Може, це прозорий натяк на президентські перспективи Дмитра Володимировича?!
Царефільські й білогвардійські симпатії Табачника, його «романтизированный интерес к Белому движению» Г. Зубченко пов’язує з родоводом свого героя, що являє собою «парадоксальный семейный красно-белый симбиоз». Онук червоного чонівця із Поділля Ісера Табачника і правнук дворянки, чий рід ще з поч. ХVIII ст. начебто мав якусь дотичність до династії Романових, син київських інженерів, Дмитро Табачник, як постійно підкреслює його біограф, успадкував «реликтово-офицерские понятия о чести». Себто він «явно считает Добровольческую армию… примером для подражания» та «явно внутренне гордится предками, верно служившими царю и отечеству».
Все це, звісно, було б абсолютно приватною справою Табачника, якби він не використовував державні посади для нав’язування суспільству своїх «анахронічних» політичних уподобань (про це далі ще буде мова).
Що ж до «реликтово-офицерских понятий о чести», то тут Г. Зубченко явно перестарався. В історії його кар’єри є чимало темних сторінок, які свого часу спричинялися до гучних скандалів. Не зупинятимуся на них, оскільки про це вже чимало написано. Найколоритнішою залишається характеристика нинішнього міністра, дана йому у вересні 2008 р. «регіоналом» Борисом Колесниковим: «дешевый клоун и казнокрад». «Что он вообще умеет делать, кроме того, как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить?» — риторично запитував Колесников. Табачник ці слова не спростовував і не оскаржував.
Ні, «реліктово-офіцерські поняття про честь» — це явно не про розжалуваного Л. Кучмою полковника в запасі, академіка Академії правових(!) наук Дмитра Табачника. Тільки що ж поробиш: Г. Зубченко писав апологетичний портрет «знаменитого украинца» Табачника…
НАВ’ЯЗЛИВІ ІДЕЇ «ЗНАМЕНИТОГО УКРАИНЦА»
Призначення Табачника на міністерську посаду супроводжувалося студентськими страйками. У розпал протестів Табачника начебто викликав «на килим» Віктор Янукович, після чого Ганна Герман заявила: міністр запевнив, що реалізуватиме освітню політику Президента. Доводиться тепер думати, що все, що витворяє Табачник, — то і є «освітня політика Президента».
Варто згадати, що на старті своєї міністерської діяльності Дмитро Табачник був підтриманий великою групою київських ректорів, які дозволили собі «прогнутися» перед державним чиновником. Мовби виправдовуючи свої дії, дехто з ректорів казав тоді: «Дайте людині попрацювати!». Сам же міністр запевняв, що його політичні погляди аж ніяк не позначаться на його ж таки державній діяльності. Потрібна була велика наївність, щоб у це повірити. Минуло не так багато часу, і стало очевидним, що міністр Табачник на повну потужність використовує державну посаду для нав’язування освітній сфері своїх політичних поглядів, ідеології «русского мира» і українофобії.
Призначення російського націоналіста, апологета білої гвардії на міністерську посаду в багатьох викликало шок: на той час Дмитро Табачник уже мав стійку репутацію українофоба, надто ж в очах тих, хто знайомий із його публіцистикою.
Публіцистика Дмитра Табачника — це зібрання його нав’язливих ідей, щедро тиражованих у цілком легальних виданнях України 2005—2009 років. Закомплексованому й самозакоханому авторові явно здається, що він — ідейний нащадок Че Гевари чи Миколи Островського, жертовний борець з «українським фашизмом», Мальчиш-Кибальчиш ХХІ століття. Тому він «палає» гнівом, викриває і пророкує, раз у раз збиваючись на патетику й «апостольський» тон. Театральна поза, екзальтація, біснуватість — до всіх цих надмірностей, у яких виявляють себе приховані комплекси автора, має бути готовим читач Табачника.
Його писання зводяться до кількох пунктів.
1. Табачник заперечує сам факт існування української нації. Для нього існує «единая большая русская нация, включающая в себя великороссов, малороссов и белорусов» — «три ветви русского племени», що разом складають каркас «восточноевропейской цивилизации» (Табачник Д. Мир без Украины?». — Харків, «Фоліо», 2009. — С.525; далі всі цитати подаються за цим виданням із зазначенням сторінки). Така формула виключає можливість узагалі вести мову про українців як націю у значенні етнічної спільноти. «Не может быть сомнения в русскости современных украинцев», — категорично стверджує Табачник (с.525). Себто, з етнічного, ментально-культурного, конфесійного боку ми — «те же русские».
Не визнає Табачник і українську націю як сукупність громадян однієї держави (див. с.332, де зроблено безапеляційний висновок щодо «отсутствия украинской политической нации»). Втім, немає і Української держави як такої, каже далі Табачник, оскільки «нет ни одного из необходимых элементов его (государства) существования». Себто — немає єдиного суспільства, спільних інтересів, зовнішнього і внутрішнього суверенітету; Україна (часів Ющенка) — не більше як «управляемый извне протекторат» у руках «вашингтонского патрона».
Якщо вірити Дмитрові Табачнику, Україна — то взагалі якась віртуальна реальність, територія, де немає нічого — ні нації-етносу, ні нації як сукупності громадян, ні держави. Це уламок «русского мира», який випадково набув статусу держави, і тепер, після всіх потрясінь 1990-х років, має бути нарешті повернений у силове поле «восточнославянской мощи». Де є центр цієї «мощи», пояснювати, сподіваюся, не обов’язково.
2. У своїх геополітичних планах відновлення «русского мира» Д. Табачник на повну потужність використовує конфесійний чинник. Узагалі-то, як свідчить біограф Табачника Г. Зубченко, до православ’я його герой прилучився відносно пізно: Табачника хрестили тільки 1995 р. Зате тепер він святіший від самого папи, себто — Московського патріарха. Запеклий борець за «русское православное единство» і «каноническое православие». Відважний хулитель патріарха Філарета. Політикан, для якого релігія, церква є «слабкою ланкою», натискуючи на яку, можна розколювати Україну. Як і належить політикану, він без оглядки на наслідки роздмухує міжконфесійний антагонізм, нав’язуючи своїй «пастві» образ ворога: «римско-германский мир», католицизм, і, звичайно ж, філаретівських розкольників. А що цих «розкольників» в Україні налічується близько 13-ти мільйонів, його не обходить. Засліплений, він бачить тільки «каноническое православие», закликаючи віддати УПЦ МП навіть таку святиню, як Софія, яка, бачите, «унизительно(!) именуется заповедником» (с.82). (Не входячи в екскурси щодо «канонічних» чи «неканонічних» церков, не втримаюся усе ж від запитання: а який стосунок може мати Московський патріархат до собору, який постав за кілька століть до появи самої Москви?).
3. Табачник ненавидить галичан. Галичина заважає йому, ламає геополітичні побудови. Її не назвеш «русским миром», через те він протиставляє Галичині «Велику Україну«(!), ту саму, яка начебто і є органічною частиною «русского мира». Лютою галичанофобією буквально переповнені писання Дмитра Табачника. Тут уже не йдеться про якісь «пардони»; «аристократ» Табачник не вибирає ні слів, ні тону, забуваючи навіть про елементарну пристойність. Він постійно наганяє страхів, лякаючи своїх читачів поширенням «галицийской русофобии», яку намагаються насаджувати на теренах «Великої України» «галичанские «крестоносцы» (вони ж — «галичанские «ландскнехты»). Імена «хрестоносців» Табачник не розголошує, бо йому й називати особливо в такому контексті нікого.
Галичани для нього — люди другого сорту, варті хіба що ролі «конюхов и горничных», яких у старі часи поставляли гарнізонним офіцерам австрійського кайзера. Населенню західних областей України, веде далі «дворянин» Табачник, притаманний «исторически обоснованный комплекс неполноценности»: воно відчуло себе «національною інтелігенцією» після того, як зайняло будинки і квартири своїх колишніх господарів-поляків (с. 51). Ця думка вочевидь сподобалася «його високородію» — на с.440 він знову повертається до неї: «На смену польской культурной элите Львова пришли сказочные «укры» с полонин, в наше время умудрившиеся даже записать себя в казаки. Только в этом регионе, где лишь в первой половине XX века вчерашние лакеи научились мыть руки и пить «господский напиток» — кофе (курсив мій. — В.П.), до сих пор не знают, что русские соседи познакомились и с этим напитком, и с прочими благами европейской цивилизации примерно тогда же, когда и сами европейцы, — в эпоху Михаила, Алексея и Петра Романовых, намного раньше отиравшихся на задворках Речи Посполитой пастухов…».
|
Дискутувати з сучасним «Ноздрьовим» щодо миття рук, кави і «близькості» Романових до європейської цивілізації немає жодного сенсу. Достатньо просто зафіксувати цей «образ галичанина», змальований «пензлем» Дмитра Табачника, як зразок технології розколювання України. Я не знаю, хто першим почав ТАК писати й говорити про Захід чи Схід; зате цілком очевидно, що Табачник — учасник цієї вакханалії, вельми схожої на спецоперацію. Він і «Юго-Восток» під’юджує, провокує: мовляв, ви утримуєте цей депресивний регіон, навіщо вам цей клопіт, «роль Галичины … в современной Украине совершенно абсурдна», — нехай би поляки, згадавши про пакт Молотова-Ріббентропа, забрали її собі…
4. Взагалі-то, Дмитро Табачник і про українців з «Великої України» не дуже високої думки: у цьому можна пересвідчитися, читаючи характерний, сповнений зверхності, Табачників пасаж на сторінках 61—63. Цитувати можна скільки завгодно. Ось Табачник підхіхікує, згадуючи референдум грудня 1991 року: «В 1991 году украинцы на втором референдуме голосовали за самостоятельность, мечтая о том, как начнут продавать «москалям» сало «по мировым ценам». До сих пор обижаются на то, что, как выяснилось, мировые цены на нефть и газ постоянно растут, а сало никому не надо — у всех своего девать некуда…». Ну, й далі в тому ж дусі.
Як вам цей холодно-відсторонений, єхидний тон і стиль київського «дворянина», який вальяжно насміхається над простакуватими салоїдами-хохлами, які перехитрили самих себе?
Табачнику важко стримати своє презирливе ставлення до нашої культури, літератури. Він раз у раз збивається на протиставлення низького українського інтелектуального й культурного продукту високому російському, наголошуючи на «заведомой неконкурентоспособности и несовременности в любой сфере» всього українського (національного, націоналістичного, «оранжевого», — все в нього звалено в купу: див., зокрема, с.351—353)…
Такий тон — провокативний; якби хтось із «хохлів» написав щось подібне про євреїв, його б на першій хвилині першого тайму розіп’яли за антисемітизм. Але антисемітизм — карається, тоді як антиукраїнство — політичний бізнес. І в Україні заохочується державними посадами!
6. Один із улюблених «ноздрьовських» прийомів Д. Табачника — підміна понять: він так розмахує жупелом націоналізму, «чіпляючи» його до елементарних виявів українського національного буття, що, начитавшись Табачника, можна сміливо вважати: українські націоналісти — це всі ми, україномовні «свидомиты», всі, хто думає не так, як сам Табачник, хто не поділяє ідеології «русского мира»… У радянські часи цим же казуїстичним шляхом ішли ідеологи типу В. Маланчука. Але Табачник перевершив і Маланчука — той принаймні не лякав нікого «українським фашизмом». Табачник же робить це постійно. Так, у внутрішній політиці В. Ющенка було чимало недоладного й абсурдного (чого варте дивне, якщо не сказати провокативне, присвоєння ним звання Героя України Степанові Бандері мало не в останній день свого президентського правління). Але якби все було так, як пише Табачник, хотів би я бачити, де був би він сам зі своїми писаннями. А так — нічим не ризикуючи, цей оракул друкував свої опуси в українській періодиці, видавав книжки та ще й одержував зарплатню із рук «фашистського» режиму!
7. Д. Табачник позиціонує себе як захисника ліберальних цінностей, прав людини, проте насправді він дуже схожий на замшілого радянського агітпропівця. Все, що він пише про США, НАТО, Європу, — це якась печерна (скористаюся улюбленим словом Табачника) маячня. Його антиамериканізм і антиєвропеїзм просякнуті ненавистю до всього, що виходить за межі уявлень і «цінностей» російського націоналізму. «Мы видим, к какой пропасти движется Европа (! — В.П.), отказавшаяся под давленим евроатлантических «общечеловеков» заявить о христианских корнях своей цивилизации», — з фанатизмом лякає нас Д. Табачник, не помічаючи, що ці його слова старі, як потерта онуча: про «загнивання» Європи в Росії глаголять, закочуючи очі, вже протягом кількох століть. І що з того? На гоголівське запитання, куди летить «русская тройка», й досі немає відповіді…
Біограф Д. Табачника Г. Зубченко не без пафосу згадує, як його герой у часи В. Ющенка слав у Москву доноси на посла РФ в Україні В. Черномирдіна. Щоправда, донос він називає «серьезным исследованием», у якому йшлося про те, що керована Черномирдіним «российская дипломатия своей бездеятельностью «сдала» Украину американцам, в том числе «проспала» подготовку Майдана». Публіцистика Табачника, як і його депеші а ля Кочубей, нагадує риторику часів холодної війни. Майдан-2004 для нього не інакше як продукт американських політтехнологій, і влаштували його, звичайно ж, «галичанские боевики». Хоча насправді долю Майдана вирішив Київ — це очевидно кожному, хто здатен мислити, аналізувати і говорити про цю політичну подію без виверження потоків піни. Між іншим, Г. Зубченко стверджує, що в розпал протистояння Табачник наполягав на «применении силы для разблокирования госучреждений» і пропонував Януковичу «отлет в Харьков и принятие им на себя полномочий президента» (Зубченко Г. Дмитрий Табачник. — Х., 2009. — С.117). Отоді б таки точно розкол України був гарантований!
Перелік нав’язливих ідей Дмитра Табачника міг би бути й продовжений, але, здається, досить і того, що вже сказано. Неважко помітити, що сума цих ідей ще до приходу Партії регіонів до влади претендувала на роль ідеології. Табачник рішуче висловлювався за скасування унітарного принципу побудови держави на користь федерально-земельного устрою. Крім того, він краще за багатьох «регіоналів» розумів значення гуманітарної сфери у процесах формування нації, державності, тому й наполягав на державному статусі російської мови та особливій ролі російської культури і УПЦ МП. Не забуваймо, що його ідеал — «православно-славянская цивилизация»! Іншими словами — «русский мир» на теренах України…
ІСТОРІЯ: «КРАСНО-БЕЛОЕ» ЛЕКАЛО ТАБАЧНИКА
Дмитро Табачник любить пересипати свої «політологічні» писання історичними аналогіями й паралелями, посиланнями на досвід різних країн. Драматургію історії світу, Європи, України він зводить до плоских, до краю заідеологізованих оцінок, які нічого не прояснюють у минулому. Історичні знання потрібні йому виключно для обслуговування доктрини, яка справді — згадаю ще раз Г. Зубченка — є химерним «красно-белым симбиозом». Тому він і нав’язує нам у героїчний ряд імена тих, хто насправді нищив Україну; тому й закликає «защитить историческую правду о героях, символах украинско-русского единства, сделавших для Украины больше, чем все вместе взятые националистические витии. Защитить историческую правду о Петре І, вместе с которым сражались с интервентами казаки гетмана Ивана Скоропадского, о Екатерине ІІ, присоединившей и обустроившей Новороссию и Крым, об органах госбезопасности, боровшихся с терористами ОУН-УПА. Защитить в целом Российскую имерию и СССР — величайшие совместные творения русского и украинского народов» (с.187). Що ж, знатимемо тепер, перед ким, за Табачником, мають схилятися українці — перед Петром І («тим первим, що розпинав нашу Україну», кажучи словами Тараса Шевченка), Єкатериною ІІ (яка «доконала вдову-сиротину» — за Шевченком; за Табачником же то була «императрица, при которой украинские земли достигли экономического и культурного расцвета»); перед енкаведистами, які у кривавий спосіб насаджували радянські порядки на західноукраїнських землях, перед Російською імперією…
Все змішалося в Табачниковій голові: тирани, імператриці, комуністичні вожді… Для нього головне те, що всі вони ненавиділи Україну і безжально вмонтовували її у «великую державу».
Якраз у той час, коли Борис Колесников назвав Табачника «дешевим клоуном», Дмитро Володимирович мав політичний «роман» з комуністами-симоненківцями, які ладні були простити йому й «Апостола застою» (була колись така праця в Табачника, вельми критична щодо В. Щербицького), і прихильні статті початку 1990-х про Петлюру (це тепер він оголошує його «военным преступником»), і колишні осудливі оцінки більшовицької практики… Головне, що нинішній його вектор «правильний», проти українців (=націоналістів) націлений.
Хочете знати, хто влаштував в Україні Голодомор 1932—1933 років? Українізатори! Микола Скрипник, наприклад. І ще Чубар, Любченко, Петровський (українізацією завзято займався і Лазар Каганович, проте Табачник його чомусь не згадує). Казуїстика полягає в тому, що Скрипника в контексті Голодомору представлено не як більшовика, а саме як українізатора.
На шахрайстві та відвертій брехні Табачника зловити неважко, проте нехай цим краще займаються фахові історики. Хоча — навряд чи і їм цікаво розбиратися з маячнею засліпленої ненавистю людини, яка без особливих на те підстав претендує на роль всезнайки. І при цьому ще й постійно провокує, пересмикує, впадає в екзальтацію…
Він досі воює з юнаками, які загинули під Крутами. Згадки про них викидає з підручника історії України. Будучи міністром, ігнорує офіційні урочистості біля Аскольдової могили, кидаючи тим самим виклик уже й не тільки «свидомитам», а й Президентові та главі уряду. Він продовжує цинічно грати у власну гру…
ГРА
На початку міністерської кар’єри — після студентських протестів і зустрічі з Віктором Януковичем — Дмитро Табачник заявляв, що його політичні погляди не заважатимуть роботі на державній посаді. Дуже швидко стало очевидним, що це — не більше, ніж маневр.
Трохи хроніки.
31 березня 2010 р. своїм наказом Д. Табачник скасував державний екзамен з української мови для бакалаврів та спеціалістів, понизивши тим самим статус цього іспиту. Міністерство аргументувало це рішення тим, що, мовляв, українська мова бідна на термінологію, що бракує необхідних підручників, що треба економити кошти(!) і що іспит з української мови обтяжливий(!) для багатьох студентів.
5 липня 2010 р. наказом №666(!) Д. Табачник абсолютно по-волюнтаристськи змінив назву навчального предмета «Зарубіжна література» на «Cвітова література». Тим самим українську літературу виведено за межі поняття «світова література».
6 липня 2010 р.: Верховна Рада з подачі Міністерства освіти й науки скасувала 12-річне навчання у школі. Табачник пояснював це економічною кризою, недостатнім матеріально-технічним забезпеченням шкіл, браком педагогічних кадрів та необхідного фінансування. Таким чином, держава виявилася неготовою виконати зобов’язання, узяті нею у травні 2005 року, коли було підписано Болонську декларацію. Полетіли шкереберть плани щодо запровадження профільного навчання у старших класах, щодо зняття проблеми перевантаження учнів, зрештою — щодо входження України в європейський освітній простір.
Але парадокс полягав у тому, що водночас із скасуванням 12-річки Табачник увів обов’язкову дошкільну освіту (хоча дошкільна освіта — право, а не обов’язок). І це означало, що посилання на економічні й кадрові труднощі — напівправда, оскільки навчання п’ятирічних дітей у дитсадках також вимагає належної матеріально-технічної бази, підготовлених вихователів і коштів. Усього цього — немає. Тому міністр пояснив, що обов’язкова дошкільна освіта насправді… не є обов’язковою. Це, звичайно, суперечить щойно внесеним змінам до закону «Про дошкільну освіту», але що для Табачника закон?! Опоненти міністерських новацій, думаю, мали рацію, коли наголошували, що для Табачника головне, аби в нас усе було так, як у Росії (такий висновок підтверджується також заявами міністра щодо підготовки спільних українсько-російських підручників з різних навчальних предметів, а для цього, звичайно, потрібна синхронізація навчального процесу в Україні й Росії).
Восени 2010 р. Табачник «відхрестився» від участі керованого ним міністерства в організації і проведенні Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика. 26 жовтня 2010 р. він підписав наказ «Про проведення міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка у 2010—2011 навчальному році». Філософія міністерського документа полягає в тому, що українська мова тепер «розчиняється» серед інших мов.
Свого часу, коли завершилося телешоу «Великі українці», Табачник з гордістю — публічно — заявив, що Ярославом Мудрим він «трахнув» Бандеру. Цього ж разу ту саму «операцію» хитромудрий міністр здійснив уже з іншими учасниками: роль Ярослава Мудрого дісталася Тарасові Шевченку, а Бандери — Петру Яцику…
Від самого початку свого перебування на міністерській посаді Табачник особливо переймається питаннями історичної освіти, зокрема — створенням спільного для Росії та України посібника для вчителів історії. З єдиним українсько-російським підручником нічого не виходить: навіть директор Російського інституту загальної історії Олександр Чубар’ян визнав, що ця ідея «з тріском провалилася». Зате з посібником справа просувається. 27 жовтня 2010 р. на черговому засіданні підкомітету з питань гуманітарної співпраці українсько-російської міждержавної комісії прийнято рішення про створення робочої групи з підготовки такого посібника. З українського боку процес контролює особисто Д. Табачник. Що ж до складу групи, то до неї увійшло чимало «фаворитів» міністра, очевидно, близьких йому за політичними поглядами (Петро Толочко, Валерій Солдатенко, Василь Ткаченко — співавтор Табачника та ін.). Щоправда, обіцянки Д. Табачника видати інтелектуальний продукт «на-гора» вже до кінця 2010 р. поки що не виконуються. І слава Богу. Характерно, що з науковими «кадрами» в міністра взагалі не складається: провідні українські історики, схоже, не вважають для себе за можливе співпрацювати з Табачником. Не дивно, що міністерський гриф нині надається пропахлим «нафталіном» опусам (на зразок «Очерков истории Украины» П. Толочка, Р. Симоненка, В. Солдатенка і Ко).
Прагнення Д. Табачника особисто контролювати історичну пам’ять спонукає його виступати в ролі цензора шкільних підручників. Колись він так і заявляв в одному інтерв’ю: сам читатиму рукописи підручників з історії. Читає: з підручника для п’ятикласників викинув згадки про героїв Крут, січових стрільців, про сталінські репресії. З програми з української літератури з міністерської волі зник роман Василя Барки «Жовтий князь»: нічого школярам читати про Голодомор, це формуватиме в них депресивну свідомість.
А скільки ще роботи попереду! Служба є служба — всю історію треба підігнати під російський стандарт… Табачник узагалі тепер у нас «міністр історії» — йому вже й Інститут національної пам’яті віддали для «реформування»…
26 січня 2011 р. наказом міністра освіти, науки, молоді та спорту затверджено «Концепцію літературної освіти», яка містить ряд положень, що свідчать про тенденцію нової ідеологізації літературної освіти в Україні. Концепція орієнтує загальноосвітню школу на «збереження … духовних ідеалів слов’янства», які слід, очевидно, розуміти як ідеали «православно-славянской цивилизации» (Д. Табачник). Як відомо, це одне з гасел, що відбиває ідеологію «русского мира». Але ж орієнтувати школу на цінності якоїсь із конфесій — справа небезпечна, тим паче, коли йдеться про багатоконфесійну країну, громадянами якої є не тільки слов’яни!
У Концепції є неприпустиме ані з наукового, ані з етичного погляду протиставлення української («низької», етнографічної) — і російської («високої», такої, що претендує на «особливу роль» як «художньо-словесне надбання») літератур. Переконаний, що заради російської літератури Д. Табачник і влаштував ревізію літературної освіти. Недарма ж у документі постійно йдеться про «тріаду»: українська, російська та світова літератури. Роз’ясненню міністра, що Концепція не передбачає запровадження такого предмету, як «Російська література», вірити не варто, оскільки навчальний предмет «Російська література» може з’явитися під «псевдонімом» «Світова література». Про це, зокрема, ясно свідчить заява Д. Табачника про те, що три чверті програми світової літератури мають складати твори російських письменників (до речі, у своїх статтях Д. Табачник заявляв, що російських авторів витискують зі шкільних програм; що — зокрема — ображають його улюбленого М. Булгакова: «Книги Мастера власти изымают из библиотек, а для украинских школьников он превратился в запретного писателя». Нічого подібно, звісно, не було, але ж маячня на те й маячня!).
Концепція визнає можливість введення в 10-11 класах інтегрованого предмету «Література». З огляду на нинішню політику Міністерства освіти, науки, молоді та спорту, така новація спрямована виключно проти української літератури і має на меті одне: мінімізувати її обсяг у рамках такого предмету, як «Література». А всі слова міністра і його підлеглих про полікультурність насправді є просто легеньким маскуванням ідеології «русского мира»…
Перелік русифікаторських «подвигів» міністра Табачника можна продовжувати. Але чи варто? Вважаю, сказаного цілком досить, щоб зробити висновок, що російський націоналіст Дмитро Табачник використовує державну посаду для нав’язування українському суспільству власних політичних поглядів, ідеологізує освітню сферу.
Втім, може, він успішний державний менеджер? Якби ж то!
Згадайте хоча б безпрецедентний хаос вступної кампанії-2010.
А влаштована Табачником вакханалія довкола В. Шевченка і Ю. Лисенка у зв’язку з виборами ректора Донецького державного університету, — безприкладний в історії українських університетів волюнтаризм державного чиновника, який дозволяє собі зневажати волю трудового колективу і тероризувати неугодних?
А спроба ввести таку систему платних послуг у вишах, яка викликала хвилю студентських протестів і спричиналася навіть до втручання Президента України і внесення змін до постанови Кабміну №796 від 27 серпня 2010 року?
А «протягування» законопроекту «Про вищу освіту», який, у разі його прийняття, міг би «загальмувати розвиток вітчизняних ВНЗ, позбавити їх будь-яких ознак автономії» (цитую відкритого листа Президента НаУКМА Сергія Квіта до Президента України Віктора Януковича, голови Верховної Ради Володимира Литвина та прем’єр-міністра Миколи Азарова від 7 грудня 2010 р.)? Авторитарна централізація управління, запровадження кількісних показників для визначення статусу вищого навчального закладу (10 тис. студентів — для класичного університету, три тисячі для академії), уніфікація вишів — все це «менеджерські» ідеї міністра Табачника…
Після всього сказаного про «реформаторську» діяльність міністра, закономірно виникає запитання: а чи поширюється на нього влада Президента Віктора Януковича? Відповідь напрошується сама по собі: не поширюється. Інакше б його уже давно було звільнено з посади.
Призначення Д. Табачника на міністерський пост (з недавнім суттєвим розширенням кола його повноважень) цілком розходиться з деклараціями В. Януковича про намір «об’єднати Україну». Яке вже там «об’єднання», коли навіть саме ім’я міністра для мільйонів українців перетворилося на символ україноненависництва (його «великоросійські», шовіністичні замашки такі очевидні, що можна було б запровадити навіть одиницю українофобії — «один табачник»). Міністр освіти й науки, який відкрито культивує нетерпимість, дозволяючи собі протиставлення Галичини і «Великої України», який нав’язує Україні свою «красно-белую» систему цінностей, який, по суті, демонтує на гуманітарному рівні українську державність, — хіба це не абсурд?
І хіба не абсурдом є той факт, що заручником Табачника виявився сам Президент України? Те, що міністр Табачник є ставлеником Москви, навряд чи в когось викликає сумнів. Тільки цим можна пояснити його невразливість і непотопельність. (Уявляєте собі Ірину Фаріон на посаді міністра освіти Російської Федерації? Напевно, не уявляєте. А в Україні який-небудь «засланий козачок» на владній верхотурі — цілком «нормальна» реальність).
Не знаю, хто саме лобіював призначення Табачника на державну посаду, проте не здивуюся, якщо виявиться, що його покровитель — патріарх Кирило (до речі, автор вступного слова до книги Д. Табачника і В. Вороніна «Крестный путь Столыпина»). Надто вже ревно воює за «каноническое православие» новонавернений християнин Дмитро Табачник. Та й Віктору Януковичу — прихожанину УПЦ МП, благословленому на президентство в Україні гостем із Москви, — начебто не з руки було відмовляти патріархові в його проханні-клопотанні… Незручно відмовляти? Але ж Президент України, який користується послугами табачників, фактично рубає сук, на якому сидить.
Самовпевненість і демонстративний цинізм Д. Табачника — зокрема, у публічному конфлікті з Ганною Герман — багато про що говорять… Схоже, що й до Януковича цей «дворянин» ставиться приблизно так, як на початку 1920-х Троцький ставився до Сталіна.
Г. Зубченко недарма писав про непомірну Табачникову гординю. Інколи складається враження, що він просто бавиться, знущається — і над своїми опонентами, і над тими, хто міг би позбавити його посади. Річ ще й у тому, що Віктор Янукович створив для Дмитра Табачника такий політичний майданчик, з якого той — у разі звільнення — зможе стартувати з власним політичним проектом, і тоді може виявитися, що амбіції Д. Табачника значно більші за міністерські…
Проте не забігатимемо в майбутній час. Вистачить і того, що є в часі теперішньому: кожен день перебування Дмитра Табачника на посаді міністра — це приниження України. І цієї констатації досить.
ЕПІЛОГ
Але закінчити ці свої міркування я хочу все ж не Табачником, а згадкою про тих київських ректорів — Леоніда Губерського, Михайла Згуровського, Михайла Кулика, Анатолія Москаленка, Анатолія Мазаракі, Анатолія Тугая, Володимира Присяжнюка, Олексія Безгіна та інших, — чиїми підписами Табачник свого часу скористався, аби стримати студентський натиск на нього. Я розумію, що їх «прогнули», — але ж і за «прогинання» треба відповідати. Чому заручниками ректорського сервілізму мають ставати мільйони студентів, школярів і їхніх викладачів та вчителів?
І ще хотілося б нагадати тим, хто «прогинається», слова Івана Франка з його поеми «Похорон»:
І чом відступників
у нас так много?
І чом для них відступство
не страшне?
Чом рідний стяг не тягне їх
до свого?
Чом працювать
на власній ниві — стид,
Але не стид у наймах у чужого?
І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, зависть і пиха пустая,
І служба ворогу, що з нас
ще й кпить?
ПРЯМА МОВА
Партія «За Україну!» ініціює створення слідчої комісії в Раді щодо діяльності міністра освіти
Народні депутати від партії «За Україну!» ініціюють створення тимчасової слідчої комісії у Верховній Раді щодо діяльності міністра освіти Дмитра ТАБАЧНИКА. Про це заявив лідер партії, народний депутат В’ячеслав КИРИЛЕНКО, як повідомляє УНІАН з посиланням на прес-службу «За Україну!».
За його словами, діяльність Д. Табачника постійно збурює українське суспільство, кожен його крок викликає хвилі протесту по всій Україні. Сьогодні доведені до відчаю батьки заявляють про можливе самоспалення у разі закриття української школи в Донецьку, зазначив В. Кириленко. «Ми сьогодні також бачимо протести провідних українських вишів проти проекту закону про вищу освіту, протести студентів проти спроб збільшити плату за навчання, протести батьків проти закриття шкіл та інше», — наголосив народний депутат. В. Кириленко також закликав спікера парламенту Володимира Литвина винести на голосування проект постанови про звернення до Президента України Віктора Януковича з пропозицією про припинення повноважень Д. Табачника.
«Наша Україна» закликає оголосити бойкот Табачнику
За словами голови політради партії Валентина НАЛИВАЙЧЕНКА, антидержавній діяльності Д. ТАБАЧНИКА час покласти край, повідомляє УНІАН з посиланням на прес-службу «Нашої України».
На думку В. НАЛИВАЙЧЕНКА, «діяння цього чиновника націлені на витіснення української мови, закриття україномовних шкіл, переписування історії, вони сприяють поверненню корупційних схем при вступі у вищі навчальні заклади. Такі дії є антиукраїнськими. Вони також руйнують будь-які перспективи отримання якісної освіти в нашій країні».
«Наша Україна» підтримує ініціативу народних депутатів від партії «За Україну!» щодо створення тимчасової слідчої комісії у Верховній Раді щодо діяльності міністра освіти Табачника», — зазначив В. Наливайченко.
«Наша позиція однозначна: разом з мільйонами українських громадян ми вимагаємо відставки міністра-українофоба. І поки ця вимога не буде виконана, у нас немає жодних підстав вважати, що теперішнє керівництво держави служить Україні», — наголосив голова політради «Нашої України».
В. Наливайченко закликав громадян України, усі громадські, політичні організації, опозиційні фракції у парламенті, підприємців, журналістів, працівників освіти та діячів культури оголосити громадський бойкот Д. Табачнику.