Учора грав у виставі. Роль у мене невелика, але відповідальна: я граю покійника. Причому покійника не простого, а заслуженого — генерала у відставці. За сюжетом мене ховають, довкола плачуть родичі, вдова виголошує монолог, а коханка стоїть у глибині сцени й удає, що вона з міністерства культури. Моє завдання — лежати в труні й не рухатися. Здавалося б, із такою роллю навіть я мав би впоратися.
Але є нюанс. Труна в нас справжня, з похоронного бюро. Театр орендував її за невеликі гроші, бо виготовити театральну труну виявилося дорожче, ніж придбати справжню. Загалом це досить точно характеризує сучасне становище мистецтва.
І ось лежу я. Вистава триває. Вдова ридає. Коханка дивиться з виразом певної професійної зацікавленості. Глядачі переймаються. І тут у мене починає свербіти ніс. Не просто свербіти, а якось принципово, наче туди заліз мураха й вирішив відкрити філію.
Я терплю, тому що я професіонал. У мене двадцять років сценічного стажу. Я можу зображати мертву людину з такою гідністю, що живі починають відчувати певну ніяковість. Але ніс свербить дедалі сильніше, і я розумію, що зараз чхну. А чхнути в ролі покійника — це, погодьтеся, досить серйозна драматургічна заявка. Особливо коли вдова щойно промовила: «Він ніколи до нас не повернеться».
Я затискаю ніс зсередини якимись невідомими медицині м’язами. У мене починають сльозитися очі. Я відчуваю, що ще трохи — і генерал воскресне.
І тут вдова підходить до труни, нахиляється й каже:
— Прощавай, мій дорогий. Ти нарешті знайшов спокій.
І цілує мене в чоло. А в неї парфуми. Такі, знаєте, парфуми, якими можна дезінфікувати хірургічні інструменти.
І я чхаю. Не тихенько, не інтелігентно, а так, наче покійникові раптом повідомили вартість похорону.
Вдова відскакує. Глядацька зала замовкає. Я, розуміючи, що сталося щось жахливе, продовжую лежати. Думаю: може, минеться. Може, глядачі вирішать, що це хтось у залі чхнув. Зрештою, акустика в нас погана.
Але вдова — жінка емоційна й дуже талановита. Щоправда, її талант іноді розвивається незалежно від обставин. Вона дивиться на мене й цілком щиро кричить:
— ВІН ЖИВИЙ!!!
Цього немає в тексті. За текстом вона має сказати: «Як же мені тепер жити без тебе?» Але, мабуть, перспектива жити зі мною виявилася настільки несподіваною, що слова вилетіли в неї з голови.
Я лежу, вона кричить, зала пожвавилася. У першому ряду чоловік каже дружині:
— Я ж тобі казав, що він удає.
І тут стається друге нещастя. Наш молодий актор, який грає сина покійного, вирішує рятувати виставу. Він підходить до труни, кладе мені руку на груди й каже:
— Мамо, заспокойся. Це просто останнє скорочення м’язів.
Загалом непогана імпровізація. Але при цьому він так сильно тисне мені на груди, що я починаю кашляти. І ось уявіть собі картину: лежить покійник, чхає й кашляє, вдова верещить, син пояснює глядачам фізіологію трупних явищ. І все це під музику Шопена.
Режисер з-за лаштунків шипить:
— НЕ ДИХАТИ!!!
Я б із задоволенням, але син продовжує тиснути. Я намагаюся непомітно прибрати його руку. Він вирішує, що в мене судоми, і притискає її назад. Вдова, яка вже остаточно втратила зв’язок із задумом автора, хапає мене за плечі й починає трясти.
— СКАЖИ МЕНІ ХОЧ ЩО-НЕБУДЬ!!!
І я кажу:
— Відчепися.
Тихо, крізь зуби. Але мікрофон у мене приклеєний до щоки, і слово «відчепися» розноситься всією залою з такою акустичною потужністю, наче це останнє послання людству.
Глядачі починають аплодувати. Вони вирішили, що це сучасний театр. Загалом я їх розумію. Зараз у сучасному театрі покійник може сказати вдові «відчепися», і це ще вважається досить традиційною постановкою.
Але далі все пішло зовсім не туди. Вдова, відчувши успіх, вирішує розвинути тему воскресіння.
— ТИ ПОВЕРНУВСЯ ДО МЕНЕ! — кричить вона й кидається мені на шию.
Труна стоїть на коліщатках, тому що декорації в нас мобільні. Театр бідний, але технологічний. Від її обіймів труна починає рухатися. Спочатку сантиметрів на десять, потім на двадцять. Я відчуваю, що ми їдемо. І найнеприємніше, що їдемо ми в бік оркестрової ями.
Я шепочу:
— Гальмуй.
Вдова шепоче:
— Не ламай сцену.
Я кажу:
— Ми зараз в оркестр в’їдемо.
Вона відповідає:
— Грай, ідіоте!
І продовжує ридати.
Тим часом труна набирає швидкість. Невелику — кілометрів три за годину. Але для похоронної процесії без супроводу цілком пристойну. Син покійного намагається нас зупинити. Хапає труну за ручку. Ручка відривається. Це взагалі була декоративна ручка. Він залишається стояти з нею посеред сцени, а ми їдемо далі.
І тут вдова нарешті помічає, що відбувається, і від страху застрибує до мене в труну. Тепер нас двоє: покійник і вдова. Причому вдова лежить зверху й верещить:
— ДОПОМОЖІТЬ!!!
Я кажу:
— Злізь із покійника!
Вона каже:
— НЕ МОЖУ!!!
І ми в’їжджаємо в похоронний вінок. Вінок падає на глядачів першого ряду. Одна жінка, якій на голову приземлився напис «Пам’ятаємо. Любимо. Сумуємо», починає кричати, що вона взагалі-то прийшла на комедію.
А це й була комедія. Тільки Чехова.
Режисер за лаштунками ухвалює єдине можливе рішення: дає команду закрити завісу. Але завіса в нас стара, електрична. Вона опускається повільно, з гідністю, як чиновник, якому запропонували самостійно виконати власні обов’язки.
І саме тієї миті, коли ми з удовою проїжджаємо під нею, завіса чіпляється за її перуку. Перука залишається висіти, а вдова їде далі. Зала бачить, що під перукою у вдови коротка стрижка й мікрофонна гарнітура. Це, мабуть, остаточно руйнує ілюзію дев’ятнадцятого століття.
Але публіка вже в захваті. Хтось кричить:
— БРАВО!
Хтось знімає на телефон. А один чоловік у другому ряду каже:
— Оце тепер я розумію, за що ми заплатили.
Труна нарешті зупиняється, тому що врізається в рояль. Не сильно, але достатньо, щоб піаніст, який до цього грав траурну музику, від несподіванки вдарив по клавішах обома руками. Вийшов звук, дуже схожий на початок революції.
Піаніст схоплюється. Вдова вилазить із труни. Я теж збираюся вилізти, але режисер кричить:
— ЛЕЖИ!!! ТИ ПОМЕР!!!
І я залишаюся, тому що дисципліна.
Ось так і лежу посеред сцени в труні, яка впирається в рояль. Довкола розкидані квіти, на завісі висить жіноча перука, піаніст тримається за серце. Вдова плаче вже цілком по-справжньому.
І тут до зали заходить охоронець. Йому повідомили, що на сцені людині стало зле. Він підходить, бачить мене й запитує:
— Що сталося?
Я кажу:
— Помер.
Він каже:
— Давно?
Я кажу:
— Другий акт.
Він дивиться на мене, потім на труну, потім знову на мене. І викликає швидку.
Ось тут почалася вже зовсім інша вистава, тому що швидка приїхала швидко. Що саме собою в наших умовах є елементом фантастики.
Медики заходять просто під час уклону. Актори стоять на сцені, глядачі аплодують, а фельдшер підходить до мене й запитує:
— Хто постраждав?
Я, не вилазячи з труни, піднімаю руку.
Він каже:
— Ви можете встати?
Я кажу:
— За режисерським задумом — ні.
Він відповідає:
— Тоді виноситимемо.
І мене починають виносити просто в труні, під оплески. Глядачі встають, тому що думають, що це фінал. Одна жінка плаче, друга кричить «ГЕНІАЛЬНО!!!», а третя запитує в адміністратора, чи буде продовження.
Мене виносять через службовий вхід. На вулиці дощ. Медики намагаються перекласти мене на ноші, але труна виявилася ширшою за ноші. А кришка, яку реквізитор навіщось поклав поруч, раптом падає й захлопується.
Я опиняюся всередині, у темряві, й чую, як фельдшер каже:
— А документи в нього є?
А адміністратор відповідає:
— Є. Тільки паспорт у нього в гримерці, а свідоцтво про смерть реквізитор забрав.
Я стукаю зсередини й кажу:
— Я живий!
А адміністратор, уже остаточно втративши здатність дивуватися, відповідає:
— Ми зрозуміли. Не заважайте лікарям.
Загалом через п’ятнадцять хвилин мене звільнили, через двадцять — оглянули, а через тридцять — відпустили додому. Діагноз: забій грудної клітки, нервове перенапруження та підозра на професійне вигорання.
Але найстрашніше сталося вранці. Мені зателефонував директор театру. Я, природно, подумав, що мене звільнять, тому що виставу зірвано, труну пошкоджено, рояль потребує налаштування, вдова вимагає психолога, а похоронне бюро — компенсації за транспортний засіб.
Директор каже:
— Ти розумієш, що ти накоїв?
Я кажу:
— Розумію. Готовий написати заяву.
Він каже:
— Яку заяву, ідіоте?! У нас аншлаг на місяць!
Виявляється, глядачі виклали відео в інтернет. Мільйон переглядів. Усі хочуть потрапити на виставу, де покійник воскресає, їде на труні, а потім його забирає швидка. Усі квитки продано. Причому на виставу Чехова, на яку до цього навіть безкоштовно люди приходили з певною підозрою.
І тепер режисер вимагає, щоб ми повторили все точнісінько: з чханням, удовою, труною, перукою й обов’язково швидкою. Тому що публіка чекає.
Я запитав, чи не можна обійтися без швидкої. Директор сказав:
— Можна. Але тоді повертай половину гонорару.
І ось сьогодні в мене репетиція. Труну полагодили, коліщатка змастили, вінок закріпили, рояль відсунули. Удову навчили стрибати в труну без травмування партнера, а швидку вирішили викликати заздалегідь, щоб не залежати від випадковостей.
Єдина проблема — похоронне бюро дізналося про наш успіх і підняло орендну плату. Кажуть, труна тепер знаменита. І взагалі це вже не похоронне приладдя, а об’єкт культурної спадщини.
Але найдивовижніше — мені запропонували підвищення. Раніше я грав покійника в другому акті, а тепер помиратиму вже в першому, щоб глядачі не нудьгували.
І ось що я вам скажу. Двадцять років я навчався акторської майстерності: Станіславський, Чехов, Мейєргольд, пластика, дихання, психофізика, робота над роллю, надзавдання, наскрізна дія. Двадцять років!
І лише вчора з’ясувалося, що для справжнього театрального успіху мені достатньо чхнути в труні й в’їхати в рояль. Причому, що характерно, уперше в житті режисер сказав, що я був абсолютно органічним. Особливо коли намагався вибратися.
Тепер я дуже боюся наступної прем’єри, тому що мені дали роль Отелло. А реквізитор уже цікавився, чи можна орендувати справжній кинджал і де в нас найближча реанімація.
Про всяк випадок.
Для підвищення художньої достовірності.
