|
||||||
|
||||||
|
Увесь тиждень після Великодня називається Світлим. Уважається, що тоді Небо особливо відкрите для людських молитов. У ці дні церкви різних конфесій організовують одно-дво-багатоденні поїздки по святих місцях. Утім, якщо комусь не виходить здійснити паломницьку мандрівку відразу після Пасхи, наближаються травневі.
Із власного досвіду можу сказати, такі подорожі — дуже корисні. Що для душі, що для тіла. Очевидно, вряди-годи кожен відчуває, що, як писала Ліна Костенко, «…час не наша власність». А це якраз нагода вирватися із суєти, щоденного кола обов’язків — щоб набути рівноваги, віднайти себе і навіть сцілитися. Щодо останнього, то таких випадків відомо чимало. Щоправда, тут, як зазначають священослужителі, потрібна віра. Інакше кажучи, «коли матимете віру, як зерно гірчичне… нічого не буде для вас неможливого».
Зрештою, відвідини православних і католицьких святинь будуть цікавими і для людей невіруючих. Адже більшість тих історичних пам’яток стали доступними для оглядів щойно в роки незалежності, а декотрі, що перебували на реставрації, — і зовсім недавно. Крім того, вони — осередки гармонії та благодаті. Один знайомий психотерапевт-атеїст радив моїй приятельці, до речі, теж атеїстці, піти до церкви, мовляв, місце намолене… До слова, сучасні туроператори розрізняють ці два поняття — паломництво і релігійний туризм. Перше передбачає подорож з духовною метою, друге — з пізнавальною, та ще й з комфортом. Ми все-таки говоритимемо про паломницькі маршрути.
МАНЯВСЬКИЙ СКИТ
Ті, хто полюбляє Карпати, дану місцину знають напевно. Село Манява Богородчанського району Івано-Франківської області, що за 25 кілометрів від залізничної станції Надвірна, наче заховане подалі від людського ока в гірській ущелені дивовижної краси. У тамтешньому лісі, де, здається, сонце не продирається крізь піввікові кількаметрові смереки, на скелі понад річкою зберігся Манявський Хресто-Воздвиженський монастир. (У народі — Манявський Скит. — Ред.). Нині він належить УПЦ КП. Споруда ХVII століття. Хоч сама святиня заснована у столітті ХІІІ-му — ченцями Іонакієм та Пахомієм, які втікали після спустошення Києво-Печерської лаври монголо-татарами. Обитель своїм суворим уставом була подібна до афонських, через що названа Руським, тобто, Українським Афоном. За переказами, туди за благословенням приїжджав сам князь Данило Галицький.
— Нині це один із найулюбленіших маршрутів наших прочан, — розповідає ієрей Андрій МАРТИНЮК, клірик парафії Преподобного Миколи Святоші у Києві. (При цьому храмі діє паломницька служба УПЦ КП. — Ред.). — Звісно, після Почаївської лаври, що на Тернопільщині.
— Ми передусім відвідуємо православні святині. Причому обох патріархатів. Навіть у Грузію їздили. Ще і в Росію — на острів Валаам, Соловки… У греко-котолицькі монастирі також заїжджаємо. Наприклад, в Свято-Успенську Унівську лавру (с. Унів, Перемишлянський р-н, Львівська обл. — Ред.). чи Крехівський монастир (с. Крехів, Жовківський р-н, Львівська обл. — Ред.), де є унікальний храм — у стилі візантійсько-італійського бароко.
Далі церковнослужитель повертається до розмови про Манявський Скит. Від нього дізнаюся, що колись ця обитель, покровителем якої, до слова, став київський митрополит Петро Могила, була не лише потужним духовним православним осередком, а й розвинутим культурним центром. Саме там наприкінці ХVII — початку XVIII століть білостоцький (з-під Луцька) художник Йов Кондзелевич створив шедевр українського малярства — так званий Богородчанський іконостас, що нині зберігається у Львівському національному музеї. А одна частина стародруків з великої тоді книгозбірні тепер знаходиться у Відні, інша — у тому ж місті Лева. Між іншим, численні джерела свідчать, що там поховані гетьман Іван Виговський з дружиною Ольгою.
Питаю про практичний бік справи, мовляв, де можна перекусити й заночувати. З’ясовується, що в монастирі можуть нагодувати до 20 чоловік. Стільки ж — переночувати. Але отець із паломниками здебільшого зупиняється у Верховині — в готелі. Наступного дня зазвичай заїжджають у Криворівню, де, до речі, полюбляв відпочивати Іван Франко. У місцевому православному храмі є чудотворна ікона «Втілення творчих задумів», на якій Матір Божа зображена у гуцульському строї. Цей образ вважається покровителем всієї Гуцульщини.
— У паломницьку подорож разом з нами може поїхати людина будь-якої конфесії чи навіть віри, — очевидно, таким чином священик запрошує до спілкування. — І серед нас вона не почуватиметься чужою. Жодної духовної підготовки — піст чи щось на зразок того безпосередньо перед поїздкою проходити не треба. Найбільша наша проблема — життя в гріхах. Тому найважливіше, щоб після паломницької подорожі воно змінювалося на краще.
Тут, мабуть, слід назвати телефон паломницької служби, що діє при парафії Преподобного Миколи Святоші у Києві: 096 124 62 96. А ще — сайт www.svyatoshi.kiev.ua
На завершення нашої розмови отець Андрій рекомендує відвідати Свято-Гегоргіївський чоловічий монастир. Дорогою з Манявського Скита. Чи вибратися окремо — у село Пляшева Радивилівського району Рівненської області. Він відразу починає натхненно описувати те місце — щоб таки туди поїхати:
— У 1651 році там відбулася битва козацького війська з військом польським. На жаль, ми її програли. Наших тисяч з тридцять полягло. Святиня унікальна ще тим, що іконостас стоїть посеред двору. Тому на великі свята служби Божі правляться просто неба, збираючи сотні місцевих жителів та приїжджих.
ЗАРВАНИЦЯ
У реєстрі Патріаршого паломницького центру УГКЦ (pilgrimage.org.ua) — 79 «своїх» об’єктів (чудотворні ікони, святі мощі, чудотворні джерела, поховання святих чи блаженних Церкви…). Ще є, звичайно, православні (обох патріархатів) і римо-католицькі святині.
Серед «своїх» об’єктів ми з головою Патріаршого товариства Святого Володимира Оленою ГАНЦЯК-КАСЬКІВ вибрали Зарваницю — маленьке село (всього 300 мешканців) у Теребовлянському районі на Тернопільщині. Щороку його відвідують понад мільйон прочан звідусіль! Навесні, влітку і восени там відбуваються всеукраїнські й регіональні прощі — для молоді, дорослих, дітей з фізичними і психічними вадами, професійні (для військовослужбовців, учителів…)
Я теж не раз бувала в Зарваниці. Один приїзд досі пам’ятається найгостріше. Лікарі «списали» мого батька. Мені в те не дуже вірилося, однак не знала, що робити далі. Я довго молилася перед Чудотворною іконою Зарваницької Матері Божої. Раптом у церковній тиші почувся лагідний голос. З отцем Дмитром говорили про все. І ніби між іншим — про золоту корону Пречистої Діви, яку подарувала одна літня німкеня — на тому святому місці вона вимолила собі одужання від раку. «Бо мала віру!» — завершив отець. Пригадую, ті слова так пройняли мене… Повертаючись додому, ще не розуміла, як маю діяти, але відчувала, що ситуація змінюватиметься. Ситуація змінилася. Мій тато живий. Бог говорить в різний спосіб…
— За народними переказами виникнення села пов’язують із з’явленням у сні Богоматері одному ченцеві, — розповідає Олена. — Він, вцілівши після нападу татар на Київ у 1240 році, шукав прихисток у місцині над річкою Стрипою. Долину, де його «зарвав» сон, назвав Зарваницею. Там біля кринички і збудував каплицю, примостивши на ній ікону Богородиці. Відтоді туди почали приходити люди й поселятися. А згодом постала церква й монастир.
— У ХVII столітті село спустошили турки й татари — спалили церкву й монастир, однак чудотворний образ вдалося врятувати, — продовжує моя співрозмовниця. — До ХХ століття вони ще кілька разів руйнуватимуться і вкотре відбудовуватимуться. За радянських часів, коли було знищено дерев’яну монастирську церкву, сам монастир і каплицю, а цілюще джерело обгороджено колючим дротом, підпільні богослужіння проводилися неподалік у лісі або по хатах. І тільки у 1989 році, після 50-ти річної перерви, у місцевому храмі відслужено першу літургію.
За порівняно короткий час у Зарваниці відновлено будинок для прочан, споруджено велику трапезну, готель, співоче поле і реколекційний дім (тобто будинок, в якому читаються лекції)… Це я знову про практичний бік справи. Але, мабуть, найважливіша все-таки — атмосфера. Там якось повільно спливає час. Ніби зупинився. Його полохає лишень церковний дзвін. Там не полишає відчуття миру і спокою. Відчуття вічності. Власне, туди за ними люди йдуть звідусіль. Наприклад, цьогоріч вже вшосте відбудеться Міжнародна десятиденна піша проща родин мігрантів із міста Самбора на Львівщині до села Зарваниці на Тернопільщині (загальна відстань 240 км). «Кожна зустріч була такою очікуваною і водночас несподіваною, — Олена зачитує враження паломників тієї ж прощі 2008 року. — По-своєму щирою і відвертою. Ми йшли тими районами, які тільки-но оговтувалися від страшної біди — повені. Хтозна, може, тягар болю і вселив у людські серця крихту зневіри й розчарування, але ті, що зустрічали нас, полишили свої клопоти, щоб бути радістю для прочан. (Ці паломники беруть з собою найнеобхідніше, ночуючи та харчуючись по дорозі в людей, з якими організатори домовляються заздалегідь). Паломники, що називається, зі стажем, тобто з досвідом, знають, що під час таких мандрівок трапляється чимало пам’ятних зворушливих моментів.
— У часи криз, працюючи понаднормово, під ще більшим стресом, людині тим паче потрібно знаходити час на відпочинок, — підсумовує Олена Ганцяк-Каськів. — Необхідно кудись поїхати. Так легше абстрагуватися. Зрештою, так швидше відновлюються сили. Але куди податися? Часу обмаль, так й коштів не так багато. У цьому випадку підійде той самий релігійний туризм. Людина, намагаючись утекти від щоденного стресу, потрапляє у незвичне приємне місце, де дізнається багато цікавого, заводить нові приємні знайомства та оновлюється духовно. І насамкінець: мандруйте нашими святими місцями туристами, а повертайтеся додому паломниками!
Надія ТИСЯЧНА, «День». Фото надані паломницькою службою парафії Преподобного Миколи Святоші (УПЦ КП) у Києві та Патріаршим паломницьким центром УГКЦ
