Населення України невпинно зменшується. На жаль, такою є наша реальність. Щороку у школах меншає першокласників, другу зміну скасовують уже на державному рівні, а напівпорожні освітні заклади під приводом оптимізації масово закривають. Із карти України щороку зникає більше тридцяти сіл, у глибинках залишаються здебільшого старі, змушені там доживати свого віку. Молодь виїздить будь-куди, аби хоч якась перспектива…
ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ перепису населення 1993 року, нас у державі налічувалося понад 52,2 мільйона, а вже станом на 1 лютого 2011 року — тільки 45,7 мільйона. Тобто не стало більше шести із половиною мільйона чоловік, і це при тому, що в цей період Україна не зазнала ані війн, ані катастроф, ані якогось іншого глобального лиха.
Рівень смертності населення, який ООН давно вважає основним мірилом успішності роботи керівництва будь-якої держави, у випадку з Україною просто вражає. За цим показником наша країна опинилася на десятому місці у світі — десь між Нігерією та Зімбабве. Швидшими темпами зменшується чисельність населення лише таких країн, як Афганістан, де й досі не вщухають збройні сутички.
Катастрофічний відхід у інший світ наших громадян, що вже перевершив показники навіть Сьєрра-Леоне та Сомалі, супроводжує надзвичайно низька народжуваність. Зокрема, торік в Україні народилося менше майже на 15 тисяч немовлят, аніж за аналогічний період 2009 року. Водночас показник «природного зменшення» чисельності населення зріс за цей період майже на 90 тисяч. Вдумаймося: в Україні почали зникати міста-мільйонники! Наприклад, таким уже не є Дніпропетровськ.
Втім, і це ще далеко не все, що впливає на демографічний стан нашої країни. Є ще така проблема, як неконтрольована міграція, яка вже давно набула, без перебільшення, загальнонаціонального масштабу.
Згідно з офіційною статистикою Світового банку, понад шість із половиною мільйонів наших громадян нині живуть та працюють за кордоном, а Україна, після Мексики, Індії, Китаю та Росії, увійшла до чільної п’ятірки держав — постачальників заробітчан у світі. Рік у рік все більше наших співвітчизників вирушає у пошуках кращої долі за межі Батьківщини. На жаль, не бачать вони в рідних місцях можливості для нормального життя, гідного заробітку. За що й змушені часом платити за найвищими людськими «розцінками». Там, на не завжди гостинній чужині, — зайнятість на найгірших, а подекуди й на найнебезпечніших роботах, ризик втратити не лише гідність, а й волю, здоров’я, життя. Тут, у підкошених відсутністю батьків сім’ях, — недоглянуті, недолюблені діти, яких виховує вулиця, одинокі безпорадні батьки. Словом, жертви, які жодними грошима не окуповуються.
Нині ніби намітилася тенденція до поступового зменшення кількості емігрантів з України. Так, торік емігрувало близько 15 тисяч наших співгромадян, що вже вдвічі менше, аніж, скажімо, 5 років тому. Однак не тішмося — це зовсім не означає, що серед наших співвітчизників поменшало охочих шукати щастя на чужині. Згідно з дослідженням міжнародного консалтингового агентства «Gallup», кожен п’ятий українець і досі готовий виїхати за кордон на заробітки, а кожен сьомий — прагне жити в іншій країні. Просто ми підійшли до рубежу, коли виїжджати стає нікому, адже наша країна вже починає нагадувати донора, з якого поступово виточили кров.
І що ж у перспективі? Обезлюдніє Україна? Навряд. Через наші кордони різними шляхами, легальними і нелегальними, просочується все більше іноземних шукачів щастя. Україна вже потрапила до десятки держав із найбільшою чисельністю іноземців: лише за офіційними даними їх у нашій державі налічується понад п’ять мільйонів. Згідно з прогнозами соціологів, уже в недалекому майбутньому частка не характерних для України мешканців сягне 10-12 відсотків населення, що стане початком необоротних змін нашого етнічного обличчя.
Фахівець з міграційних питань Олексій Позняк зазначає, що більшість новоспечених українців швидше за все буде вихідцями із країн Африки та Азії. Притому сподіватися, що прибулі масово їхатимуть працювати в села чи підніматимуть депресивні регіони, також не доводиться. Практика показує, що такі іммігранти радше оселяються у великих містах, сподіваючись на підтримку своєї етнічної громади. Натомість українці мають усі шанси у майбутньому стати в своїй державі мало не нацменшиною. Більше того, соціолог Ірина Прибуткова стверджує, що втрати вітчизняного генофонду вже неможливо буде відтворити: «Українців уже ніколи не буде 50 мільйонів. Потенціал демографічного зростання населення було вичерпано ще у 1970-тих роках». А за розрахунками Інституту демографії України, чисельність населення нашої країни, якщо й зростатиме, то не завдяки тим, хто сьогодні населяє нашу державу.
Ось такі невтішні демографічні прогнози. Перекласти відповідальність за них на «несвідомість» населення — найпростіше і найлегше. Щось таки терміново треба робити владі у нашій державі, щоб ставала вона для мільйонів представників молодого і працездатного покоління не мачухою, а дбайливою матір’ю, щоб саме на українській землі бачили ці люди перспективу для себе і своїх дітей, повідомляють “Сільські вісті”