Міліцейську роботу, як і захоплення ковальською справою, легкими не назвеш. Але для заступника начальника з кадрового забезпечення Гусятинського райвідділу внутрішніх справ Андрія Галябарди художнє ковальство стало улюбленою справою, у якій тернопільський правоохоронець знаходить заспокоєння від службових буднів. Художнє ковальство для нього не просто хобі, а бажання творити справжнє мистецтво у металі.
Правоохоронець ні на мить не сумнівається у виборі життєвої професії. Ще з дитинства його вабила форма. Тому, закінчивши школу, вступив до військового інституту при Львівській політехніці (сьогодні – Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) на юридичний факультет. Отримавши перше військове звання – лейтенанта юстиції, пішов працювати юристконсультом у районне містечко Теребовля на Тернопіллі. Але так склалося, що військову частину перевели на Львівщину. Тоді, так би мовити, намагався жити на дві області: не хотів залишати немолодих батьків, а служба вимагала щоденної присутності. Через три роки звільнився і повернувся до рідного Гусятина, де йому запропонували службу в місцевому райвідділі внутрішніх справ.
Робота в міліції для Андрія Галябарди розпочалася з обов’язків дільничного інспектора. Довелося нелегко. Та військового вишколу й терпіння вистачило. От тільки як знімати втому, де знаходити сили та натхнення після важкої служби? Все частіше став навідуватися до батькової майстерні. Тато займається художнім ковальством давно. Руки самі потягнулися до роботи. Здається дивним, що відпочиває з молотком в руках. Але ковальська робота – справа тонка. Тут думати про щось інше – неможливо, метал поглинає і захоплює повністю.
Правоохоронець ні на мить не сумнівається у виборі життєвої професії. Ще з дитинства його вабила форма. Тому, закінчивши школу, вступив до військового інституту при Львівській політехніці (сьогодні – Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного) на юридичний факультет. Отримавши перше військове звання – лейтенанта юстиції, пішов працювати юристконсультом у районне містечко Теребовля на Тернопіллі. Але так склалося, що військову частину перевели на Львівщину. Тоді, так би мовити, намагався жити на дві області: не хотів залишати немолодих батьків, а служба вимагала щоденної присутності. Через три роки звільнився і повернувся до рідного Гусятина, де йому запропонували службу в місцевому райвідділі внутрішніх справ.
Робота в міліції для Андрія Галябарди розпочалася з обов’язків дільничного інспектора. Довелося нелегко. Та військового вишколу й терпіння вистачило. От тільки як знімати втому, де знаходити сили та натхнення після важкої служби? Все частіше став навідуватися до батькової майстерні. Тато займається художнім ковальством давно. Руки самі потягнулися до роботи. Здається дивним, що відпочиває з молотком в руках. Але ковальська робота – справа тонка. Тут думати про щось інше – неможливо, метал поглинає і захоплює повністю.
Головне – вкладати у свій витвір душу, як і в кожну справу. Бо все, що зроблено руками, вбирає енергетику людини-творця. Свої ковальські твори міліціонер дарує рідним, друзям. Часу на улюблене заняття не завжди вистачає, бо в майора міліції чимало службових обов’язків. Інколи, вечорами, з батьківської майстерні доноситься стук молотка. Удар за ударом, елемент за елементом і на світ народжується ще один ексклюзив, ще один художній виріб, втілений у розпеченому металі.
Заводські вироби бувають абсолютно однаковими, – ділиться секретами свого уподобання майор міліції, а вручну – завжди виходить неповторно. Багато майстрів ужиткового мистецтва свої перші рукотворні вироби залишають як оберіг. Андрій Галябарда, мабуть, не без впливу міліцейської професії своє дітище подарував людям.
В одному із сіл Надзбручанського краю колись лежав величезний камінь. Там часто збиралися пенсіонери, аби поспілкуватися, розповісти новини. Та з часом кам’яна брила зникла. Зійдуться люди, а присісти ніде. Змайстрували дерев’яну лавочку. Та дерево недовговічне. І знову селянам клопіт. От тоді й вирішив міліціонер потішити жителів села своїм ковальським виробом. Щоправда, процес був тривалим, бо не завжди вистачало часу. Але робота була того варта, бо з користю для людей.
Захоплення ковальською справою приносить радість майору міліції, його рідним, товаришам по роботі. Андрій Галябарда любить людей та свою професію. Хіба є більша радість у житті, як приносити користь іншим.
Заводські вироби бувають абсолютно однаковими, – ділиться секретами свого уподобання майор міліції, а вручну – завжди виходить неповторно. Багато майстрів ужиткового мистецтва свої перші рукотворні вироби залишають як оберіг. Андрій Галябарда, мабуть, не без впливу міліцейської професії своє дітище подарував людям.
В одному із сіл Надзбручанського краю колись лежав величезний камінь. Там часто збиралися пенсіонери, аби поспілкуватися, розповісти новини. Та з часом кам’яна брила зникла. Зійдуться люди, а присісти ніде. Змайстрували дерев’яну лавочку. Та дерево недовговічне. І знову селянам клопіт. От тоді й вирішив міліціонер потішити жителів села своїм ковальським виробом. Щоправда, процес був тривалим, бо не завжди вистачало часу. Але робота була того варта, бо з користю для людей.
Захоплення ковальською справою приносить радість майору міліції, його рідним, товаришам по роботі. Андрій Галябарда любить людей та свою професію. Хіба є більша радість у житті, як приносити користь іншим.