Фарина Ярина
Тернопільська спеціалізована школа №3 з поглибленим вивченням іноземних мов, 10 – А клас
«Для нас особливо дороге все те, що ми навіки втратили, чого ми вже ніколи не побачимо»
Богдан Остап’юк
Події сягають далекого 19 століття, не дуже сприятливого для українського народу періоду. Багато заворушень, скривджені життя, понівечений побут багатьох людей, одним слово, важкий час для старту в щасливе майбутнє. Ви, напевно, можете уявити яким був наш рідний Тернопіль. Містечко, яке ледь-ледь ставало на ноги, намагалося з усіх сил віднайти ту, колишню красу, гармонію, спокій. Тоді переплелися долі безлічі людей різного віку, національностей, віросповідань. їхні проблеми, сімейні драми та втрати становили таку велику частку, що згодом стали стереотипами і звичайним ділом для кожного пересічного громадянина, не викликали жодного подиву чи обурення.
Я ж вам хочу розповісти, показати, піднести, відкрити частинку своєї історії, легенду так би мовити. Як же ж моє життя пов’язане з цим чудовим краєм? Отож будьмо уважні та стараймося не пропустити жодних цікавих подробиць!
У маленькому містечку Тернопіль народився хлопчик. Прийшовши у світ, він ніби приніс із собою певну магію, частинку таємного. Одразу ж було видно, що доля пророкувала для нього благополучне та щасливе життя. Але чи так це насправді відчувала його матір? Жінку, яка недавно народила дитинку, самі ж , напевно, розумієте, охоплювали переживання і застороги, адже пологи тривали важко та період був сумнівний. Отож вона вирішує звернутися до ворожки. І та, на радість молодій мамі, розвіює всі хвилювання. Позаклинавши свою магічну кулю, пробурмотівши якісь дивні та незрозумілі слова , чаклунка побачила постать чоловіка. В ньому пізнала сина стурбованої бідолахи. Чарівниця повіла, що виросте з нього успішна людина, яка зробить великий внесок у розвиток міста. І не дивно, адже він походив із шанованого роду з блискавичним прізвищем Фалендишів.
Все так і сталось, як було обіцяно. Час линув, мов вода. Хлопчик ріс. Його не трималися ніякі хвороби, він був могутній, як скала, мужній, жвавий. Цікавився усім на світі, допитливості до всього не було меж та ще й захоплювався усіма видами спорту. І науку не полишав. Вчився старанно, особливо припала йому до серця математика, любив креслення та, як не дивно, малювання. У матері ніколи не стискалося серце через переживання за свою дитину. Вона знала, що йому можна довіряти. Адже відповідальність була однією з найкращих рис його характеру. Та й до людей ставився привітно, дбайливо. Через ясні блакитні очі одразу було видно його чисту душу.
Згодом хлопець вступив до університету. А далі все відбулось як у казці. Там, у стінах, здавалось, суворої, похмурої та холодної будівлі він зустрів її. Єдину, неперевершену, на все життя – дівчину, яка приносила разом із собою тепло, радість, відчуття захисту та спокою.
Отаким і було його кохання – першим та й останнім. Юнак не міг втрачати свій шанс, і через рік вони одружилися. Чоловік багато працював, вчився не покладаючи рук, адже тепер він був не один, мусив плекати та оберігати ще одне дороге йому життя. Ця праця в поті чола дала свої плоди, що й вилилися в те, що колись бідний студент, який міг жити тільки теперішнім, виріс та й став успішним та відомим будівельником.
У нього була велика сім’я – семеро синів та дві красуні донечки. Одразу ж зрозуміло, що рід був в надійних руках і ворожка навіщувала правду. І, як виявилося згодом, її слова не були пущені на вітер.
Найстарший син, якого обдарували іменем Андрій, що означає хоробрий та сміливий, не підводить віри батьків у нього. Він багато працює, розширює свої знання, займається самовдосконаленням. І не зраджуючи своїм поглядам на життя та переконання, продовжує роботу батька та засновує будівельну фірму.
Врешті-решт, життя почало бити ключем. Андрій був мудрим та неквапливим. Він, наче цар Соломон, розправлявся зі всіма проблемами та з легкістю приймав розумні та виважені рішення. Можна сказати, фірма процвітала.
На жаль, життя молодшого брата – Григорія не було таким солодким та вдалим. Хоча він і не впав у відчай та безодню неправильних рішень і поганих вчинків, його спіткало інше нещастя… Він зміг знайти жінку, з якою б хотів прожити все життя, зустрічати сонячні ранки та засинати під сузір’ям зірок. Вона подарувала йому неймовірного сина, якого вони прозвали Теодором. Це був мій прадід. Сім’я жила, радіючи та насолоджуючись всім, що їх оточувало. Вони мріяли про неперевершені плани на майбутнє і навіть не знали, що його в них не буде.
Пройшов деякий час. Містом почала мандрувати гостя, яку ніхто не запрошував і не бажав її приходу. Вона знищувала все на своєму шляху, не жаліючи нікого та нічого. Це була холера, яка вразила батьків Теодорика. Згодом вони померли, залишаючи малого чотиринадцятилітнього сина самого в цьому жорстокому світі. Але на поміч прийшов старший брат Григорія – Андрій. Він робить мудрий вчинок, за який ніколи не буде шкодувати. Помічник бере племінника до себе на фірму, але не дарує йому одразу ж престижну посаду. Останній заставляє малого починати все з нуля, тим самим спрямовуючи його продиратися крізь життєві, деколи несправедливі, терни до зірок та благополуччя.
Володарка доля піклувалася про хлопця та й допомагала йому. Він виріс і став головним інженером та прорабом. Разом з своїм стрийком вони починають займатися благоустроєм міста Тернополя, плекати його, наче мале немовля. Буквально з цеглинки піднімають це місто, будують багато житлових будівель, офісів та навіть церков.
Це століття принесло з собою багато незгод та шкоди. Під час Другої світової війни Тернопіль був майже знищений. Зруйновані були і будинки, збудовані фірмою Фалендишів. У порівнянні з тим, що було, нічого майже не залишилося. Але знаю точно, що Березовицький цукровий завод, інфекційне відділення першої міської лікарні та деякі житлові будинки, церкви Тернопільського району – це титанічні витвори моїх предків.
Фалендиші проявили себе ні тільки в будівельній сфері. Багато з них поринуло в наукову діяльність. Яскравим прикладом, я вважаю, одного з братів Йосипа Дмитровича Фалендиша, який через десять років після закінчення війни був директором Тернопільської середньої школи № 3, в якій я зараз навчаюсь в десятому класі. Також деякі працювали вчителями в гімназії. Вони пов’язали своє життя з природничими, гуманітарними та точними науками. Ось так на крилах згадок злетіли ми на хвилину до нашого знатного роду Тернополя, який назавжди залишив свій слід в історії міста.
Зараз традиції Фалендишів-будівельників продовжує брат мого батька Олег Любомирович Фарина. Це людина сильної волі та характеру, великих принципів та ідеалів. Мій стрийко вирізняється креативними ідеями та цікавими проектами, а саме торгівельно – розважальний комплекс «Атріум», центральний стадіон «Євро-2012», житлові мікрорайони, елеватори та багато інших споруд – це плід його праці та старань. Як ви вже, напевно, здогадалися, він створив будівельну фірму, продовжуючи традиції роду, працюючи на благо людей, будує та проектує будинки. Олег Любомирович є досить відомою та шанованою людиною у Тернополі. Він є блискучим працівником, який всього себе віддає роботі та людям.
Про сім’ю Фалендишів знають в Тернополі, про неї пишуть в газетах, їхня праця вагома для розвитку та процвітання Тернопільського краю. Якби з кожного будинку, збудованого Фалендишами, взяти по одній цеглині, можна було б віддати шану та честь всім працьовитим трударям та збудувати монумент Будівельнику! Я пишаюся тим, що походжу з такого знатного, давнього та працьовитого роду! І вельми щаслива, що змогла донести вам частинку історії моєї рідної Тернопільщини – багатої та незвіданої землі, яку ми повинні любити й шанувати!