Бізнесмен і фінансист Віталій Ломакович досі не займався політикою. І хоча з часткою скептицизму ставиться до продовження відомої фрази про те, що тоді «вона (тобто, політика) займеться вами», таки пішов у ці терени. На найближчих виборах у народні депутати представляє політичну партію «Удар» Віталія Кличка по 164 одномандатному виборчому округу. Чому прийняв таке рішення, які бачить шляхи покращення ситуації в Україні? На ці та інші теми спілкуємося з Віталієм Ломаковичем у рубриці «Передвиборчі розмови під Липою».
– Для чого ви йдете в депутати, яку мету ставите, окрім того, щоб просто отримати мандат?
– Просто отримати мандат» ніколи й не прагнув, бо це не моя мета. Моя мета –трансформувати свій досвід, знання і практику, які отримав за двадцять років управлінської роботи в різних сферах бізнесу (в основному, це була фінансова галузь), на масштаб держави. Я приєднався до команди Віталія Кличка, тому що, зрозумів, – це перша політична сила, що є відповідальною, чесною і щирою. До цього не був у жодній партії, а українську політику досі сприймав, як шоу. Його перед людьми з мінімальним відсотком щирості розігрують ті, кого ми потім бачимо, наприклад, у Верховній Раді.
– Ви хочете сказати, що зможете дещо змінити ситуацію із щирістю, правдивістю, і це вже буде не «шоу»?
– Насправді, ми вже змінюємо ситуацію, не на словах, а на конкретних справах, ще не пройшовши в парламент. Як? Скажімо, партія «Удар» відкрила списки мажоритарних кандидатів по округах за декілька тижнів до з’їзду, на якому вона мала їх висувати, тобто, ще до 1 серпня. Це було зроблено для того, щоб громадські організації і суспільство змогли оцінити тих, хто може бути висунутий у народні депутати України партією Віталія Кличка на з’їзді. Хотілося, щоб ці люди отримали якусь громадську оцінку, пройшли, так би мовити, «народний контроль», були апробовані публічністю ще до того, як їх висунуть, до того, як їх оберуть, а не після. Внаслідок цього кроку ми відсіяли до 15-ти відсотків кандидатур, які потім були зняті з висунення в народні депутати України. Думаю, це перший крок, який досі не робила жодна політична сила.
– А як ви плануєте захищати інтереси Тернопілля у Верховній Раді?
– У мене є програма дій, чітка і конкретна, я готовий працювати в команді, у фракції Віталія Кличка. А щодо Тернопільщини конкретно, то будемо на державному рівні лобіювати ті проекти, які здатні привести в наш регіон інвестиції, сприяти створенню таких умов, щоб люди відкривали власний бізнес, а не закривали його, набирали людей на роботу, а не звільняли. Хоча це треба робити не в окремій області чи регіоні, а глобально по всій Україні. У моїй програмі чітко записано про дерегуляцію бізнесу і зменшення до семи загальнодержавних податків, зниження самого податкового навантаження у вигляді ставок податкового збору, – тобто, податки мають бути менші, але платити їх мають усі.
Крім того, для депресивних регіонів, таких як Тернопільщина, ми пропонуємо провести в парламенті законопроекти про звільнення від податку на прибуток в перші п’ять років діяльності після заснування підприємства. Також є необхідність, власне для Тернопільщини, у створенні нових невеликих виробництв, які виготовлятимуть засоби малої механізації для агробізнесу. Наша область аграрна, і є потреба саме в такій техніці, яка наразі, в основному, імпортується.
Третій крок, – ми плануємо скоротити ланку між виробником і споживачем, зокрема, виробниками молочної продукції, яка зараз закуповується за дуже низькими цінами. Тобто, держава, по-перше, має збільшити дотацію виробникам молока з 10 копійок за літр до хоча би 50 копійок. По-друге, держава має стимулювати виробників через надання певних преференцій у вигляді лабораторій, місткостей для зберігання молока, щоб спонукати до підвищення якості молочних продуктів, які виробляються безпосередньо в селах. Всі знають, які стандарти якості зараз існують в Україні, – по суті, вони відсутні. Є технічні умови, а не держстандарти, як у цивілізованих країнах Європи. Взагалі, ситуація із тим, що ми їмо, п’ємо, на сьогодні не зрозуміла. Тому місія і роль держави – регулювати цей ринок і вводити такі стандарти. Відповідно, потрібна певна модернізація діючих виробництв. Для цього в нас є два державних банки – Ощадний банк України і Укрексімбанк України. Місія Ощадбанку – кредитувати населення за нормальними ставками, а не, скажімо, під 25-30 відсотків річних. А зараз Ощадбанк займається тим, що кредитує НАК Нафтогаз України, замість населення. То який це ощадний банк? При тому, що держава гарантує повернення всіх вкладів вкладникам Ощадбанку, але кредитний портфель Ощадбанку на 50 відсотків чи навіть вже більше складається з кредитів НАК Нафтогазу, який де-факто банкрут. А щодо Укрексімбанку, то він мав би фінансувати модернізацію великих виробництв. Раніше функціонувало багато програм для малого і середнього бізнесу, наприклад, від Європейського Банку Реконструкції та Розвитку, де було декілька ліній кредитування. Були уповноважені банки, які мали право надавати ці гроші малим і середнім підприємствам. Але зараз це не працює, тому що ризики України для іноземних інвесторів – сто відсотків! Через те Україна не може нічого залучити на зовнішніх ринках і замкнена в своєму середовищі, маючи можливість лише час від часу вмикати друкарський верстат, для того, щоб ще була грошова маса в державі. Адже податки не ростуть, оскільки бізнес загнаний або в тінь, або перебуває на грані вимирання. А гроші ж мають звідкись братись, – або через сплату податків розподілятись через державний бюджет, або через емісію.
– Чи пробували Ви оцінювати сильні сторони конкурентів, з якими будете змагатися на виборах?
– Звичайно, ми їх оцінюємо, – рівно настільки, наскільки вони здатні нашій команді створити певну конкуренцію – не переоцінюємо і не недооцінюємо.
– А є конструктивні сторони?
– Мій принцип ведення передвиборчої кампанії – це, насамперед, толерантність до конкурентів. Тобто, я нікого не поливаю брудом.
– А як ви оцінюєте діяльність нинішнього Президента України В.Ф. Януковича та Партії Регіонів?
– Я ставлюсь до цього питання по-філософськи. Вважаю, що Україна і українці хотіли перейти такий етап у своєму житті після іншого «лідера» – пана Ющенка, який на жаль, не виправдав сподівань багатьох мільйонів людей. Так от, вони зараз цей етап проходять.
– В контексті нещодавно прийнятого закону про мови, яке місце Тернополя в усіх тих процесах, що зараз відбуваються?
– Тернопіль – україномовне місто, і в принципі, Україна – україномовна країна. Я вважаю, що закон про мови – чіткий дешевий технологічний трюк, але в майбутньому він може обернутися «дорогим» наслідком для всієї країни. Цим законом діюча влада зробила кілька негативних фундаментальних речей. Перша – те, що він в перспективі реально може розколоти Україну. Наскільки цей розкол чи кордон буде широким, в нашій уяві він буде покладений, чи й насправді по Збручу або по Дніпру, – це різні питання. Прийняттям мовного закону «вони» хотіли повернути частину електорату, який втратили, і, напевно, «підіграти» ультраправим, рейтинг яких поки що не дотягує до п’яти відсотків. Мені здається, що це стовідсоткова маніпуляція, «лакмусовий папірець» для українського суспільства, – як воно відреагує на такий закон. В результаті, стало зрозумілим, що реакція була достатньо в’ялою. І ультраправих, які заявляють, що вони єдині захисники мови в Україні, чогось не було видно під стінами Українського Дому! Ми не побачили там і масових протестів наших патріотів з ВО «Свобода», – щоб справді вийти всім і захистити українську мову.
– Чому ж так сталося?
– Я вважаю, що українська політика на сьогодні – це шоу, яке люди бачать по телевізору. Ми, тобто, партія Віталія Кличка, в цьому шоу не хочемо брати участь, хочемо робити реальні справи і кардинально змінювати країну. Для цього ми йдемо у Парламент.
– То чи може все ж постати питання федералізації Галичини, Донбасу, Криму, Буковини?
– Я й кажу, що це перший крок, який в перспективі може призвести до уявної, а може й до реальної лінії кордону всередині України. Звичайно, є певні геополітичні інтереси нашого «старшого брата», який не уявляє, щоб Україна була поза межами певних впливів. Через це ситуація складається так, що діюча влада, не без допомоги наших північних сусідів, робить по-суті те, що вони мали б робити, прикладаючи якісь зусилля. «Вони» самі себе завели в глухий кут міжнародної ізоляції – де-факто, і зараз судомно шукають якийсь вихід, варіанти підняття свого рейтингу, «включають» адмінресурс і далі будуть ще більше це робити. А в нас, якщо люди не зроблять цивілізаційний вибір 28 жовтня і знову купляться на дешеві гасла, напевно, буде якась третя модель. Але я сподіваюсь, що в більшості своїй розумні люди в Україні залишились, і вони зроблять правильний вибір.
– Такому вибору зовсім не сприяє та пасивність, що панує в суспільстві. На вашу думку, звідки вона?
– Ця пасивність – з 2004-2005 років, коли люди повірили, вийшли на Майдан, а потім їх обманули. Далі ми бачили боротьбу двох титанів української політики в особі Ющенка та Тимошенко. Потім наш попередній «гарант» практично привів за руку нинішнього «гаранта». От звідси і пасивність: змінюються персонажі на політичній сцені, а для простих людей ситуація погіршується. Через це вони не вірять тим політичним персонажам, яких звикли бачити. Люди хочуть бачити нові, «неформатні» обличчя, і зараз їхній запит якраз може бути задоволений. От, скажімо, партія «УДАР» Віталія Кличка кардинально відрізняється в тому, що за нею не стоять жодні олігархічні групи. Ми ні в кого не беремо гроші, щоб потім іти в Парламент і їх відпрацьовувати. Адже коли ти береш в когось гроші, то, хочеш цього чи ні, автоматично стаєш залежним.
– Однак, недовіра людей поширилася на найнижчий рівень: сусід не довіряє сусідові?
– Все від бідності, від того, що рівень життя у нас надзвичайно низький. І люди в Україні, по суті, не живуть, а виживають. Якби був нормальний рівень благополуччя населення, не було б запиту на крайнє лівих чи крайнє правих. Був би запит на ринково орієнтованих ліберальних політиків, на оптимальний розвиток країни. А зараз люди шукатимуть якісь крайнощі.
– Як ви ставитеся до того, що мажоритарників усі сприймають не яу самостійних гравців у Верховній Раді, а тих, що будуть переагітовувати в парламенті провладні сили?
– Ми вирішили це питання надзвичайно просто: на з’їзді прийняли присягу, і це було задокументовано, знято на відео. Кожен із депутатів-мажоритарників цю присягу зачитав. І дав клятву народу України, що те, що він, пройшовши до парламенту, в жодному разі не буде об’єднуватися з Партією Регіонів та її сателітами. А якщо він це зробить, то здасть свій депутатський мандат.
– Для чого вам особисто все-таки потрібно йти в політику: для самореалізації, щоб було цікаво повноцінно жити, задовольнити певні амбіції?
– Як можна бути успішною людиною в неуспішній країні? Я не можу бути таким, коли поруч відсотків 85 бідних людей. Є певні стереотипи стосовно української політики, що складалися протягом двадцяти років. Я в них не вірю і не хочу їх приймати. У мене є своє бачення поняття «політика» – українська вона, італійська чи німецька, і певні переконання в житті, які можна трансформувати на політичну діяльність. Те, що зараз називається українська «еліта» чи політична «еліта» чи певні принципи ведення політичної боротьби, вже все не те – збанкрутіла практика, і теорія, і дійсність. Тому я не буду до цього прив’язуватись. У більшості людей є стереотипи – якщо ти йдеш в парламент, значить будеш, як решта. А ми не хочемо такими ставати! У нас є завдання змінити правила гри в цій всій системі, і існуючі – приймати не будемо: мордобої, блокування трибун, шоу, тушкування, переходи, перекупи… Це нонсенс!
– А якщо ваша фракція вирішує, і весь «Удар», скажімо, має проголосувати у Верховній Раді за те, з чим ви особисто не погоджуєтесь, як бути тоді?
– Політика – це територія компромісів. Якщо вони на якомусь більш глобальному рівні в результаті призводять до чогось позитивного, то ти на таке можеш відважитися. А якщо ж вступаєш в компроміс із власною честю та совістю, то на таке йти не потрібно. Питання – де ця межа проходить! У мене це чітко зрозуміло: я через свою честь і совість не переступлю. Але є компроміси заради більш глобальних цілей. Якщо зараз доведеться пожертвувати дрібнішим і отримати позитив для більшого масштабу, то, напевно, це і є той компроміс, на який можна йти.
Розмовляла Олена Лайко