Тупість і нахабство влади в питаннях нищення всього українського чи того, що його бодай нагадує, закономірно спричиняють спротив з боку національно мислячих людей.
Одні свої “фе” висловлюють на кухнях, як це було за радянських часів, інші виходять на мітинги і страйки, аби себе показати й на людей подивитись, ще інші дійсно мітингують і страйкують, бо ця влада, що називається, дістала, і цей спротив є актом відчаю, останньою надією на краще життя.
Але завжди знаходяться радикально налаштовані люди, здебільшого молоді, які хочуть змінити все й одразу. Вони не вивчали філософію, не знають, що таке діалектика, причину плутають з наслідками. Але в них є одна перевага над усіма нами: вони щиро люблять Україну – не розумом, а серцем. Їм не властиві наш прагматизм, обережність, самоцензура навіть у власних думках. Вони чітко знають, яка Україна їм потрібна. Це має бути українська Україна, як Франція є французькою, а Чехія – чеською. Для них гасло “Україна для українців” звучить буквально, без якогось іншого змісту, який вкладали в це поняття ідеологи українського націоналізму.
І тут слід сказати про так звану дитячу хворобу націоналізму в Україні. Хвороба дійсно дитяча, і її можна перерости. Якщо цього не стається, в зрілому віці людина може “захворіти” вже більш серйозно, а її радикалізм як вияв патріотизму, любові до своєї батьківщини з великої (Україна) і малої літери (село чи місто, де ти народився) перетворюється на свою протилежність й веде до руйнації як навколишнього середовища, так і самої людини в фізичному й моральному значенні цього слова. А найтрагічнішим є результат, коли така людина стає зазомбованою і перетворюється, не розуміючи цього, на ворога України. Однак про все за порядком.
Дитяча хвороба націоналізму в Україні – явище не нове і є, власне, вічним супутником самого націоналізму. Доволі часто між дитячою хворобою націоналізму і так званим тероризмом ставлять знак рівності, хоча це різні поняття. Тероризм українських націоналістів двадцятих-тридцятих років минулого століття в інтерпретації зарубіжних, а особливо вітчизняних авторів не йде в жодне порівняння з сучасним тероризмом, який ми асоціюємо здебільшого з мусульманським світом, а особливо з тим тероризмом, який викладений у кримінальних кодексах багатьох країн. Звичайно, не може бути тероризму романтичного і прагматичного, ідеологічного і релігійного. Завжди мова йде про фізичне знищення людей як спротив репресивній системі влади. Але якщо в так званому мусульманському чи ісламському тероризмі ми зіштовхуємося зі смертю випадкових людей, які або мають дотичність до цієї влади, або взагалі ні, то атентати українських націоналістів були скеровані проти конкретних носіїв влади, що нищила все українське.
На думку багатьох, в терористичних актах ісламістів відсутня будь-яка логіка. Це неправда. Не вдаючись до релігійної складової, все ж зазначу, що всі ми в тій чи іншій мірі причетні до злочинних дій влади. Своїм мовчанням, відстороненістю ми сприяємо її злочинній діяльності. Тому якщо ти не воюєш з цією владою – нам не шкода твого добробуту і навіть самого життя.
Українські націоналісти, подолавши дитячу хворобу націоналізму, зрозумівши, що атентати проти окремих ворогів України не призводять загалом до зміни системи, вдавалися паралельно й до інших форм боротьби, застосовуючи насамперед просвітницьку діяльність, яка давала доволі часто більш значимий результат, ніж фізичне знищення одіозних фігур. Коли ж настав час випробувань і Україна опинилась між молотом і ковадлом, коли два агресори – Сталін і Гітлер – повели між собою боротьбу не на життя, а на смерть, і в епіцентрі війни опинилась саме наша земля, – українські націоналісти очолили боротьбу за незалежність, віддаючи за неї свої життя.
Нині дитяча хвороба націоналізму яскраво виражена насамперед у знищенні пам’ятників тоталітарного режиму. Я можу зрозуміти і навіть виправдати молодечий запал юнака, який вважає себе націоналістом, але мені огидна пика його керівника, який свідомо штовхає молоде покоління в бій з віртуальним ворогом. Це як в Інтернеті, де ти можеш виграти бій, але програти війну в якійсь фантастичній чи рольовій грі. Справжній ляльковод, який верховодить цим керівником, тільки посміхається в сталінські вуса і вусики фюрера, прекрасно розуміючи, що той, хто знищує пам’ятники, ніколи не стане справжнім захисником, а тим паче будівничим України. Вся пара піде в гудок. Шуму багато, а результат нульовий.
Нині найбільш потужною націоналістичною силою в Україні вважають Всеукраїнське об’єднання “Свобода”. За великим рахунком, так воно і є. Але якщо, скажімо, ніхто не піддавав сумніву, що Організація Українських Націоналістів Степана Бандери є, власне, націоналістичною і українською, то щодо “Свободи” виникають певні застереження.
Це ідеологічна партія, і засади, закладені в її програмі, є націоналістичними. Однак дії керівників, а доволі часто й їхня бездіяльність суперечать націоналістичній теорії та практиці. Якби ж то мова йшла про творчий розвиток надбання Донцова і Бандери в сучасних умовах, а то ми банально маємо справу з довільним тлумаченням основ націоналізму й застосування його на практиці на власний розсуд. При цьому здебільшого глибока теорія й вдумлива практика часто-густо підміняються радикалізмом, що межує з рагулізмом і дебілізмом, і звичайнісінькою піар-акцією. Яскравий приклад – діяльність псевдонаціоналістки Ірини Фаріон, яка вносить розкол у націоналістичний рух. Якби ж то ця яскрава особистість була звичайнісінькою провокаторкою. Але ж це типова більшовичка з ленінсько-сталінським мисленням і відповідними йому вчинками. Подібні особи мають шалений успіх серед молоді. Мовляв, дивись, яка вона смілива, нічого не боїться, говорить правду в очі. Але молоді бракує полемічного запалу, а тому націоналістична енергія вихлюпується в нищення пам’ятників й інші акції, які не мають практичної користі, а лише озлоблюють опонентів і ворогів українства. В хід ідуть зустрічні дії, а оскільки все відбувається на території України, то страждає насамперед українство.
Безперечно, лідер “Свободи” Олег Тягнибок – особа харизматична, але не більше. Харизма сама по собі нічого не значить і лише в окремих випадках може дати результат, не маючи системного характеру. Харизми Ющенка і Тимошенко вивітрились, як тільки під ними захитався владний трон. Всі відразу зрозуміли, що король, виявляється, голий. Що стосується Олега Тягнибока, то про його “голизну” мало хто здогадується. Як відомо, короля, навіть якщо він голий, грає свита. Свободівці, захопивши фактичну владу на Львівщині, Тернопільщині, Івано-Франківщині, виявилися безпорадними при розв’язанні елементарних господарських проблем. Націоналістична риторика тут вже не проходить, є не лише шкідливою, а може викликати шалений спротив тих, хто ще недавно молився на “Свободу”. Ляльководи цієї політичної сили та її керівництво це прекрасно розуміють. За рік це може дійти й до рядових членів. Тому, будучи політичною партією, яка прагне влади, “Свобода” діятиме за принципом: чим гірше, тим краще. Не розв’язання насущних проблем, а загострення ситуації в державі. Голодні пролетарій і підприємець є потенційною основою для просування “Свободи” до влади.
А ще “Свободі” не просто підігрують, а й активно допомагають олігархи й можновладці. Справа навіть не в банальному “підгодовуванні” її лідерів чи постійній їхній присутності на антиукраїнських ток-шоу Савіка Шустера і Євгенія Кисельова, де гору завжди беруть представники Партії регіонів й інших власне антиукраїнських сил, бо такою є концепція цих програм. Надзавдання полягає в тому, аби висвітлити “печерний фашизм” свободівців, показати, що несе людям український націоналізм, хоча до українського націоналізму “Свобода” має такий же стосунок, як морська свинка до моря. І якщо окремі лідери “Свободи” свідомо підігрують владі й олігархам, то молодь знову ж таки в захваті: дивись, які сміливі наші керівники, як вони воюють в стані окупантів! І ніхто чомусь не замислюється, яке гнітюче враження цей зрежисований спектакль справляє на мешканця Сходу і Півдня. Адже, за великим рахунком, “своїх” – западенців чи жителів Центру – переконувати не треба. Слід поборотися, власне, за Схід і Південь. А в результаті – відштовхування потенційних виборців, протистояння з ними.
На це, власне, й розраховують ляльководи, які, з одного боку, “підгодовують” лідерів “Свободи”, а, з іншого, – проросійські сили, які буйним цвітом розквітають в Криму й на Сході України. Мова вже йде навіть не про Партію регіонів чи комуністів, а про такі одіозні сили як “Союз” чи “Родіна”, які вміло набирають бали на тлі недолугості буцімто націоналістичної “Свободи”.
Зіштовхнути лобами український світ і “русскій мір” – ось надзавдання ляльководів. Привести Україну до громадянської війни, розколу її як держави, а фактичного знищення нашої незалежності – ось до чого штовхають нас…
Анатолій Власюк
Благодійний Фонд « Підтримки Українських ініціатив»
