Хочу поділитись із вами про те, що наболіло і стосується не тільки мене, а й моїх друзів.
Наші батьки виконують важку роботу, за яку їм платять мізерну зарплату ще й із затримкою. Це змушує їх виїжджати на роботу за кордон. А ми, діти, залишаємося “сиротами” при живих батьках.
Постає питання: чому на нас, дітях, повинна відбиватися необдумана політика уряду держави?
Я не можу критикувати наш державний апарат, бо мені лише 17 років. Але попри свій вік розумію, що зараз відбувається, який високий рівень соціальних проблем у нашій державі. Я ж сама була такою “сиротою” і називала бабусю мамою.
Скільки таких дітей на території нашої України? Дуже багато. Є випадки, коли їх залишають не на рідних людей. Уявіть, що відчуває хлопчик чи дівчинка, в чужому середовищі. У моєму класі навчається 18 учнів. У половини – батьки за кордоном. Я вирішила поцікавитися їхнім життям, сподіваючись, що наш уряд зверне увагу на цю проблему. Почула різні болючі історії, які розчулили моє серце. Ось, що розповіла Марійка:
“Від’їзд мами позначився на моєму житті. Спочатку було дуже важко, бо вона залишила мене, десятирічну дівчинку, на виховання бабусі. Але з часом я змирилася і стала самостійнішою. Інколи так не вистачає маминої підтримки, хоч і часто спілкуюся з нею. Тепер я б не змогла повністю відкрити їй свої таємниці, тому що вона – вже вісім років за кордоном. Не знаю, чи можна наверстати упущене. Я стала дорослішою, а для матері залишилася тією маленькою, яку вона змушена була залишити без материнської любові на довгий час”.
Іра також погодилася розповісти про своє “сирітське” життя: “Коли моя мама вперше виїхала за кордон, мені було три рочки. Про це мені розповідала бабуся. Звісно, мені не вистачало материнської любові, тепла і ласки. Батько також працював. Інколи виїжджав за кордон. Мені дуже бракувало батьків, і вечорами плакала. Сьогодні моя мама знову за кордоном, але я, на жаль, нічого не можу змінити. Надіятимусь на те, що наше покоління не буде так важко працювати, ще й за кордоном, і в нас будуть кращі умови для життя”.
Ми навчаємося в 11 класі. Через кілька місяців – випускний вечір. Декілька років тому мої сестри провели його без батьків, і я не впевнена, що не опинюся в такому ж становищі. І не тільки я… Хто допоможе вибрати плаття? Хто танцюватиме з нами вальс? На цьому святі нас супроводжуватимуть старенькі бабусі. Інколи здається, що ми не дозволимо таке пережити нашим дітям. Але ніхто не знає, що чекає кожного з нас на життєвих перехрестях. Тому я та мої ровесники, які були позбавлені батьківської ласки і поради, сподіваємося на те, що хтось зверне увагу на таку ситуацію і буде вживати заходів, щоб виправити її.
Олена БОНДАР,
учениця 11-Б класу школи смт. Товсте
Газета “Колос”, №15-17 від 25 лютого 2011 року