Пригадую, як одного разу на лекцію на факультеті журналістики у Львівському, тоді ще просто державному, університеті імені Івана Франка на початку сімдесятих років минулого століття викладач історії зарубіжної комуністичної і робітничої преси Йосип Дмитрович Лось приніс австрійські, французькі, німецькі, англійські та, здається, шведські газети. Заради справедливості зазначу, що, крім прогресивно-комуністичних, були там і просто газети. Ми роздивлялися ті видання, в яких більшість не розуміла змісту, зате… Зате нас дуже здивували фотографії, або, як тепер кажуть — світлини. Великі, іноді на півсторінки, вони подавали портрети тамтешніх людей так, що була видна найменша зморщечка, давали великим форматом ситуації на вулицях європейських міст, природу. Хтось сказав, мовляв, яке неекономне витрачання газетної площі, мабуть, їм нема про що писати. Інший заперечив — зате яка виразність, деталізація. На цьому тлі наші видання, включно з «Правдой» чи «Комсомольской правдой» з їхніми переважно дрібними світлинами, виглядали якимись затиснутими, бо крім великих портретів генсеків і членів Політбюро, все подавалося начеб спеціально здрібненим. «Життя в нас затиснене, тому й фотографії такі», — пригадую, сказав колега-студент.
Хоч як це дивно, ця затисненість триває й досі, за винятком двох-трьох українських видань, які ризикують подавати більші ілюстрації. Й на цьому фоні спочатку здивування (приємне, приголомшливе) викликали світлини, якими почала майже від перших номерів радувати газета «День». Великі, виразні, часом ледь не на цілу сторінку, вони не просто зображували — людину, сюжет з українського життя, чи то політичного, чи звичайного, буденного — а мовби розсували простір і час (так-так і час), підносили їх — людину, пташину, навіть стеблину — до рівня символу, символу суті нашого буття, роблячи кодом його філософічності. Чи то простий сільський дід, чи жінка, що виходить з лісу з козубом чорниць, чи інша, що несе з іншого лісу колоду, аби обігріти, може, свою самотню хатину, чи маленькі смішливі красуні, майбутнє України, котрі вдивляються допитливими оченятами в наші душі: які ви і що нас чекає?
Якщо порівняти ці фотографії з тими, із зарубіжних газет, що я бачив колись в університеті (та й потім), то неважко помітити, що їх різнить. У «Дні» були не просто фото, не просто застиглі картинки життя, а його художнє бачення і, хоч як це дивно, філософське осмислення й узагальнення в образі лише однієї миттєвості цього самого життя. Щоб зуміти це зафіксувати і так показати — треба бути майстром, неабияким майстром. Але ж під знімками стоять різні підписи, різні імена й прізвища. То виходить, у нас так багато не просто талановитих, а суперталановитих фотографів, фотокорів, фотохудожників?! Просте і водночас дивовижне, якщо задуматися, відкриття. А зробив його «День» і насамперед пані Лариса Івшина. Ну, а потім були фотоконкурси, фотовиставки — і про свою талановитість, неймовірну красивість, вродливість, багатогранність, багатство душ і пейзажів, і пейзажів душ, про невмирущу гіркоту власного буття, і все ж невмирущість, зафіксовані в миттєвостях, що тепер вже назавжди з нами, дізналася вся Україна. І зачудувалася, і стала хоч трішки багатшою, принаймні духовно. Але не можу не сказати і про інше — майстерність лаконічних підписів до тих фотографій. Утім, про це трохи далі.
Поки що ж скажу, що одним з найкращих подарунків, які я отримав за своє життя, виявився фотоальбом (чи фотокаталог) «THE BECT PHOTOS» — «Кращі фотографії», створені по слідах фотовиставок. У ньому слово «шедевр» можна прикладати до переважної більшості робіт. Насамперед, до таких, як «Проголошення незалежності 24 серпня 1991 року» Олександра Клименка — піднімають на руках Левка Лук’яненка, людину, що вистраждала українську незалежність усім своїм життям, і це стає своєрідним символом. Або знаменита «Юрчик Мотозюк. Скнилів» Євгена Кравса з болючим поглядом маленького Юрчика. Чи «Свята простота» Василя Артюшенка — маленька дівчинка торкається хрестика на ризі батюшки, котрий читає Святе письмо: поетична мікроновела. Ну і про підписи… Бо хіба заграла би без влучного підпису світлина «Полювання на тіньовиків» Олександра Синиці: два міліціонери біля дядька, котрий чи то жебрак, чи продає стару річ, здається, патефон (продає час, епоху, пам’ять?). Здається, дає відповідь на всі глобальні запитання сумна «Чому ми не в Євросоюзі» Михайла Марківа. Іноді підпис мовби працює на перспективу, бачиться щось таке, що раптом надає фотографії філософського осмислення. Як-от «Шлях» Миколи Лазаренка. Самотній Віктор Ющенко йде між порожніми рядами у Верховній Раді, заглядаючи в записник. Фото 2004 року, отже, ще допрезидентське. А як прочитується тепер, коли вже знаємо, чим закінчився той шлях: політичний, президентський, особистісний. Або ж «Третє око» Бориса Корпусенка — Юлія Тимошенко між Віктором Ющенком і Олександром Зінченком: перший ще є, але… Другий взагалі в кращому світі. І оте третє, жіноче око на тлі іронічної посмішки жінки, котра намагається переграти не тільки цих двох, але й геть усіх. А «Дзвінок шефу» Олександра Косарєва! Кому дзвонить молодий чоловік в рясі в оточенні чотирьох колег: єпископу, митрополиту чи намагається вийти на зв’язок із Всевишнім? Або: а й справді, хто їй це сказав, маленькій дівчинці, що тримає плакат «ОУН — УПА убийцы» (фото Максима Левіна). Ну, а «Левенятко з міста Лева» Олександра Косарєва — портретний шедевр.
|
Але найбільше мене вразило фото «На Паску» Анатолія Степанова. Вже при першому погляді на нього був уражений його філософською глибиною, знову ж таки, без перебільшення історичним контекстом (так-так, він проступає, притому доволі виразно) і якоюсь притчовою, якщо не біблійною сюжетністю. А коли пані Лариса Івшина сказала, що це фото не скомпоноване, не зрежисоване, а зазняте взагалі випадково, на ходу, я ще більше вразився і здивувався. Мабуть, справді це той випадок, коли пером (в даному випадку об’єктивом, камерою) водить Бог.
Хоча, здавалося б, світлина хоч і панорамна, але доволі проста. Дорогою десь в селі чи на окраїні міста йде явно немолода жінка з пасхальним кошиком у руці. Білий рушничок на кошику та ще святкова хустка, певно, шальоха, як у нас на Волині кажуть, створюють дві контрастно-світлі плями на тлі чорного пальта і сірого, ще туманного світанку. Обличчя жінки майже не видно, в усякому разі індивідуальних рис, хоча видовженість його, те, що воно червонуватого кольору, явно обвітрене, може розповісти дещо про саму жінку, швидше просту, яка немало пропрацювала на віку, хоч і прагне залишатися жінкою, по-святковому причепуреною — відкритий лоб, з-під хустки видніється жмуток ще не сивого волосся.
Може виникнути запитання: хто вона, ця жінка, чому прямує сама цією вранішньою дорогою — з храму чи до храму, хоча перше вірогідніше, — яким, зрештою був її шлях до Бога, довіри? Відповідь може бути конкретною: від самої жінки, котра впізнає себе на фотографії, від тих хто її знає, зрештою від тих, котрі, як мовиться, можуть ідентифікувати місцевість. Все це так, але чомусь саме місцевість, природна обстановка, зрештою сама природа і жінка серед неї постають як певні живі (і неживі) символи людського шляху взагалі й дороги до віри зокрема. Майстерність фотохудожника, магія творчості чи щось більше? Але згадаймо слова пані Лариси — фото випадкове, не поставлене, зловлена мить. Тоді чому ця одна мить переростає у символ?
Жінка на світлині кілька хвилин тому перейшла через міст. Міст як міст — не надто широкий і не довгий. Збоку начеб гребля чи якась ГЕС місцевого значення. Втім, може, й просто господарська будівля. Але чомусь міст сприймається саме як пройдений міст, подоланий рубіж, який людство долало не раз, роблячи вирішальний вибір, в тому числі й у вірі своїй. Перед нею наче підйом, схил гори (то все-таки йде до храму?) чи попереду підйом, котрий треба здолати, перш ніж повернешся до своєї оселі? Шлях наче обороняють ще не розквітлі безлисті дерева-воїни. Але на тому, що трохи збоку на передньому плані, виразно видно бруньки, а гілки виразно схожі на підсвічники. Ось-ось на них спалахне живий білий вогонь цвітіння. А може, він уже палахкотить, випромінюючи ауру соку, коріння, вічного прагнення всього живого до росту — вгору, до неба! Це тяжіння спалахне буйноквітним феєрверком ось-ось незабаром після Пасхи. А втім, це буває щороку після свята Воскресіння Господнього. Символічно? Можна скільки завгодно казати про те, що традиція зустрічати весну, святкувати відродження, воскресіння природи, всього живого древня, як світ, але факт лишається фактом — розп’яття і воскресіння на третій день потому історичного, такого, що реально існував, Ісуса (а реальність не заперечують навіть атеїстичні ортодокси) відбулося саме навесні, сьомого (чи якого там) нісана, а отже, по-нашому, у саме цей весняно-квітневий час. Збіг? Чи дивно-бентежна закономірність, коли саме Воскресіння Господа кличе в небесний політ усе живе?!
І шлях до пізнання цього Воскресіння у кожного свій. Навіть у тих, хто не визнає його і не приймає. Бо вони все одно його проходять. Це світанковий шлях свідомості дорогою через міст, за яким починається підйом, до свого персонального Храму людської душі. І кожен мусить здійснити його самостійно, своєю дорогою, навіть якщо йде у великій юрбі. Бо то особистий шлях. Як на тій світлині. Майже геніальній — або й геніальній у своїй життєвій простоті.
Спадає на думку шлях перших християн. Їх було спочатку мало. Втім, проповідників, котрі кликали йти за собою, не бракувало ніколи. Потребу змін у житті завжди інтуїтивно відчували ті, хто розумів, що тільки в русі, у пізнанні життя й може розвиватися. Але пішли спочатку одиниці (Андрій, Петро, Іван), потім десятки, сотні, тисячі, мільйони — йшли, бо в словах сина теслі із Назарета було те, чого не було в інших: співчуття до світу, його болю, прагнення до чогось вищого, втілені у співчутті до кожної конкретної людини, яка уособлює в собі цей світ. Його єдність, множинність і неповторність. Ось звідки любов Ісуса до упосліджених, прокажених, навіть звичайнісінької повії, жінки, що впала, але може піднятися! І все це на інтуїтивному рівні розуміють мільйони простих, котрі йдуть такою ось дорогою. Бо це дорога навіть не до намагання врятуватися особисто, а дорога, яку освічують вічні свічки кожної Весни. І тому вони йдуть цією дорогою.
Можливо, до жінки приїхали на Пасху внучата (голуб’ята, ви пождіте, перепочиньте з дороги, я принесу вам свяченого), можливо, жінка не діждалася гостей, або якийсь рік тому похоронила того, з ким пліч-о-пліч пройшла стільки літ, але відчула потребу піти, посвятити паску, яєчка, м’ясо, сіль… Я не про конкретну жінку, зображену на цьому фото, я про тих, хто в день Воскресіння приходить до Бога.
Втім, людський шлях на цій грішній землі — то дуже індивідуальний шлях, особистісний, а отже, самотній. Людина сама по собі народжується, приходить у цей світ, куди її не просили приходити — і все ж, у більшості випадків, чекали. Доню, сина. Але доню, сина таких, яких хотіли б бачити батьки. На жаль, ті, хто дає нам життя, не завжди сприймають нас як єдину і неповторну індивідуальність (навіть якщо це даун, аутист чи хворий на ДЦП — це єдиний, як тепер модно казати, ексклюзивний примірник), швидше, як продовження їх самих. «Я тебе породив, я тебе і вб’ю», — крайній гоголівський прояв вустами його Тараса Бульби цього права. У переважній більшості це набуває рис довготривалої боротьби дітей за право бути собою, не такими, як батьки. Не такими, можливо, не стільки за суттю поглядів, світоглядом, як індивідуальністю з усіма її рефлексами і психореакціями. Тут, на жаль, за кількістю егоїстичних власницьких проявів першість тримають жінки зі своєю сліпою материнською любов’ю, сприймаючи навіть доросле чадо як частинку самих себе, плодом, що вийшов з їхнього лона, а отже, тільки їм і належить.
І, хоч як парадоксально, на допомогу індивідууму приходить саме релігія, віра. Знаменитий Ісусовий заклик покинути сім’ю, родину, близьких і йти за ним, якщо справді увірував, по суті, є закликом, кличем до єдності духовної, аж ніяк не роз’єднуючи родинного зв’язку. Бо йдеться і про довіру до сина, дочки (брата, сестри), котрі зробили інший вибір. І якщо ти здатен його сприйняти, відчути і зрозуміти, то, можливо, він стане і твоїм вибором. Якщо ні, то йди своїм шляхом, тим, який тобі підказують совість, душа, твій вибір, твоє «я», але яке має бути абсолютно щирим і безкорисливим, без шкоди для інших. Ось для мене (гадаю, й для багатьох) суть справжньої віри.
Та подвійно, потрійно, у сотні й більше разів щаслива людина, котра знаходить собі подібних, навіть не їх, а дотик до своєї душі саме у вірі. На такому щасті спілкування у пошуках душевного дотику, зрештою душевного порятунку, будувалося спілкування перших апостолів, перших вірян, котрі приходили на таємні збори в катакомби, печери, серед пустель і панських садів. Розповсюджені погляди про елементи християнських ідей вже у творчості Горація, Вергілія і пізнього Овідія — це правда, але то були поети (чи поети-мислителі), наближені й до влади, й до передової на той час суспільної і філософської думки. Але анатолійський каменяр, раб-грек, раб-варвар, чи бідолашний чорношкірий нумідієць, стомлений боротьбою з пустелею і бездощів’ям, вони не знали тих ідей, гностичної чи якоїсь іншої філософії, вони просто інтуїтивно, душею, що потребувала порятунку навіть не у Вічності, а швидше на цьому, наповненому міазмами несправедливості, випарами зла світі, прагнули насамперед змін у стані душі. Вічної Надії, яка б рятувала і об’єднувала, бо самотність однаково пекуча чи під африканським сонцем, чи біля лагідного бризу, чи на холодній варварській Півночі, що так лякала південні благодатні цивілізації, але де теж жили люди.
Тож шлях жінки на світлині Анатолія Степанова — то ще й шлях через цю товщу літ, віків, крізь століття і тисячоліття. І тихий голос Марії Магдалини з оповіді шведської нобелівської лауреатки Сельми Лагерлеф, голос пропащої, але воскреслої жінки, що стала святою, котра звертається до імператора Тіберія, простягаючи йому червоне яйце з тоді первісними, а тепер віщими словами «Христос воскрес!». То й голос цієї жінки, яка прийде додому, а, певніше, скаже ці слова ще у храмі, може комусь, з ким давно не віталася й не озивалася. Бо Христос таки воістину воскрес, і ще сотні, тисячі, мільйонів разів воскресатиме.
Але ці слова мертві, якщо немає справжньої віри. А її, на жаль, немає у багатьох моїх співвітчизників, для яких відвідування храму перетворилося швидше на модний ритуал. Пригадую, якими переповненими були луцькі храми на початку дев’яностих, і не просто переповненими, а обличчя людей у храмах і довкола них справді світилися. Вони вірили. У Бога, в Україну, у неминущі зміни в їхньому житті. І вітання, христосування з одним з рухівським прапороносців Миколою Мельником запам’яталося, як і несподіване «Христос Воскрес, пане Володимире, Христос Воскрес, пані Надіє!», від земляка академіка Миколи Жулинського, що перший Великдень у незалежній Україні вирішив зустрічати саме в Луцьку, місті, де він, як мовиться, починався.
Утім, Мельників-рухівців було чотири. Віталій, один з творців Руху на Волині, знову повернувся до малярства, до мистецтва, яке, вважає, єдине справжнє в цьому житті. Михайло лишився, по суті, бездомним, наївно сподіваючись, що хоч якесь житло дасть його держава, за яку пристрасно боровся. Микола… Микола Мельник, щирий патріот і філософ, став з’являтися під Свято-Троїцьким собором у Луцьку з капелюхом, покладеним на асфальт. А потім йшов до найближчої кав’ярні, пригощав на ті гроші знайомих і незнайомих, вкотре розповідаючи про славні рухівські часи. Тепер кудись зник… Невже назавше? Правда, був ще один із таким прізвищем, ім’я котрого й називати не хочеться, який став бізнесменом, що безбожно дурив людей, ставав депутатом і політичним лідером, судився з пресою, яка викривала його, і, зрештою, серце не захотіло служити тому, інакшому… Ну і намагався воювати з потужним антиукраїнським — ні, не вітряком, а млином, що поволі, але невблаганно, повертає свої немилосердні жорна, Микола Жулинський — і на державних посадах, і поза ними. Христос Воскрес, пане Миколо! Не здавайтеся!
|
Віра в Бога таки завжди, в усі часи базувалася насамперед на вірі простих людей. Вони ревно, не від формальності, страху чи задля ритуальних кількох хвилин молилися й ходили до маленької дерев’яної церковки чи пишного кам’яного собору, вбачаючи у цьому приєднання до чогось таємничого, небуденного, справді Божественного. Бо якою була віра царя, котрий тягав за бороду митрополита, сажав його в темницю, а потім йшов до храму замолювати гріхи перед новим, ним же поставленим владикою?.. Дозволю собі єретичну думку, що Ісус, явившись тепер, в ХХІ столітті по його Різдві, в простій одежі до воріт пишної патріаршої чи митрополичої оселі (резиденції), не був би туди впущений. Не тому, що патріарх (митрополит) його не впізнав би, а тому, що не впустила б, навіть не відкрила б ворота, охорона — мало хто швендяє, стукає у ворота його святості чи блаженства.
Я не греко-католик, православним хрещений, і дітей хрестив таємно у безбожницькі часи (дякую, святі отці, що не видали журналіста), але все ж якусь надію на можливість появи не лише рядових батюшок, а й їхніх архієреїв, вбачаю у перших заявах і діях нового духовного лідера українських греко-католиків Святослава Шевчука. Втім, справжнім духовним, а не формально-урочистим, лідером йому ще належить стати. Дай-то, Боже! Тим більше, що є приклад владики Любомира Гузара.
Втім, не варто грішити лише на верховних. Сучасні молоді єпископи різних конфесій смиренно влаштовують пишні відзначення навіть маленьких власних ювілейчиків, з підношенням дорогих подарунків і славослов’ям. А прості парафіяни, виходячи з собору, починають обговорювати, хто та в що був там одягнутий, як Варка чи Ганна хрестилася й до яких ікон підходила, а до яких ні. Тут мимоволі згадується вірш видатного сучасного українського поета Леоніда Талалая.
Дитину вперше батьки приводять до церкви. Як зачудовано дивиться дівчинка на ікони, розписи, як підноситься її маленька душа туди, до висот, їй ще невідомих. Але батьки суворо штурхають дитину — не відволікайся, не дивись, куди не треба. Оно тітка (сусідка) дивиться. І погляд маленької людини опускається з висот донизу, туди, де в пеклі карають грішників. Політ душі завершився, ледь розпочавшись. Другого разу вона знатиме — треба стояти смирно, поштиво, якось відбути до кінця це дійство. Ну, а відразу по службі, навіть не вийшовши за ворота, вирісши, обговорюватиме актуальні політичні новини: «А ти чула, що Юлька… А той наш депутат…». Наче й не було щойно слів про вічне, Боже.
Не секрет, що в багатьох, насамперед православних, храмах досвідчені парафіяни ревно стежать за дотриманням зовнішньої атрибутики. І варто, скажімо, зайти дівчині в короткій спідниці чи в штанях, або з непокритою головою, як на неї відразу починають шипіти, а то й голосно обурюватися. Ну, а жінка з фарбою на губах чи на віях отримає презирливе слово: «Крашенка». І не подумають ці «ревнителі віри», що щось же покликало таку несвідому, невіруючу ще людину, чи то молоду, чи старшого віку, саме до храму. Треба віддати належне нашим протестантам — будь-яка нова людина, яка навіть випадково загляне в їхню церкву чи дім молитви, відразу оточується увагою, її неодмінно запитають, з чим прийшла та що в неї болить. А ми після цього дивуємося, чому в нас так нестримно зростає кількість протестантських і новопротестантських конфесій.
Поголовно приходять тепер на богослужіння і багаті люди. Більше того, вони жертвують на храми чималі кошти і навіть будують за власний рахунок церкви у селах, звідки родом, чи містах, де їхні фірми. Це можна було б лише вітати, якби не деякі обставини, що бентежать. Усі ці випадки пожертв так висвітлюються у ЗМІ, що нагадують звичайнісіньку рекламу. Та й даючи інтерв’ю, наші можновладці неодмінно згадують, що от пожертвував на спорудження такого-то храму, а за це його привітав чи відвідав високий ієрарх, вручив нагороду. Більше того, є випадки, коли ті ж ієрархи вручають церковні ордени не в храмах чи на фірмах, а в ресторанах, де пишно святкується ювілей або навіть просто день народження. Складається враження, що наші олігархи і великого і, як мовиться, місцевого розливу уявляють Господа Бога таким собі партнером по бізнесу: я тобі храм чи начиння до храму, а Ти мені відпущення гріхів або ж закривання очей на ті ж гріхи. Бо є чимало прикладів, коли після чергового великого внеску на храм чиняться геть не богоугодні діла, які призводять і до банкрутства конкурентів, і до людських трагедій. Так і хочеться запитати словами з відомого фільму: «То у чому ж твоя віра, брате?».
І як тут не згадати епізод з Євангелії від Марка про вдовицю, яка вкинула у храмову скарбницю два мідяки, і слова Ісуса: «Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця поклала більше від усіх, які кидали в скарбницю, усі бо кидали зі свого надміру, і вона ж з убозтва свого все, що мала, вкинула, — увесь свій і прожиток». Гадаємо, йдеться не лише про матеріальну пожертву, а про ту міру нашої щирості у ставленні до Бога, готовності віддати і Йому, і заради ближніх, і заради свого народу все, що маємо, а не те, що кидаємо «зі свого надміру». Мабуть, з такої віддачі і починається справжня віра, про яку каже апостол Павло: «Якщо Христос не Воскрес, то віра наша марна». Йдеться бо не про чисто фізичне дійство, а швидше про духовне воскресіння кожного з нас.
До речі, я завжди, як і багато хто, не сприймав оті поїздки великодньої ночі наших президентів і прем’єрів по храмах різних конфесій, годинне чи навіть півгодинне відбування ритуалу пошанування: УПЦ КП, УПЦ МП, УГКЦ, УАПЦ (а чому б і не додати протестантів, котрі Великдень в Україні завше святкували в один день з православними і греко-католиками?). Але я й не схвалюю неприховане надання переваг одній церкві, одній конфесії. Очільники держави, на мій скромний погляд, повинні молитися в одній церкві, до якої належать, хай уже з охороною, але без пишної свити, без сонмища телеоператорів і репортерів. Молитися, святити паску як рядові парафіяни, з рідними й близькими людьми. Щось я не пригадую американських президентів чи, скажімо, німецьких канцлерів, котрі б декларували свій атеїзм, але й американці чи німці не пригадають репортажів з храмів, де зустрічали Різдво чи Великдень Білл Клінтон, Джорж Буш, Барак Обама, Гельмут Коль, Ангела Меркель… Чи інші президенти, прем’єри, королі… Віра є віра, у єдності з іншими, але без нашої рідної показухи.
Як у самотньої жінки на світлині. Як у мільйонів, котрі пронесли її через безбожницькі часи. Йшли на смерть заради цієї віри. Або… В нашій школі була у шістдесяті роки неписана традиція: на другий день Великодня нас, школярів, виводили копати чи розчищати канаву на вулиці неподалік школи. Відводили очі вчителі, коли поряд проходили святково вдягнуті люди. І одного разу один з нас, Володя Федонюк, кинув лопату й сказав: «Все, ніколи більше цього не буду робити». Збентежена вчителька, східнячка, з Київщини, відповіла, що вона й сама хотіла дати наказ завершити роботу. Потім, через багато років, вона скаже мені: «Я наступного року вперше попросила сусідку, бабу Ганну, таємно посвятити паску». Можна, звісно, цей вчинок розцінювати як приклад роздвоєння душі, а можна подумати про силу віри.
Жінка йде до церкви. Чи вже посвятила паску. Перш ніж залишити її на цьому одвічному шляху, наведу два спогади.
Перший — лучанки Лідії Грицюти: «Тоді, 1996 року, я, восьмирічна, жила на Чернігівщині, звідки родом. Тогорічна зима була суворою і довгою, а останній сніг випав перед Пасхою і ще лежав. Мої батьки, пам’ятаю, повернулися з церкви, а вранці мама, бачу, збирає невеличкий кошичок, кладе в нього пасочку, ковбаску, яйця. На мій здивований погляд відповідає: «Треба віднести бабі Василині, хай також попробує свяченого». Не знаю чого, але раптом я сказала: «Мамо, а давай я віднесу». Мама подивилася здивовано, але погодилася. Тільки наказала нікуди не звертати зі стежки. Я й понесла той кошичок до нашої сусідки, яка жила самотньо в хаті через город. Йду, а стежка виявилася вночі переметеною, геть почала тонути в снігу, вже й у ботики снігу набрала. Зупинилася і мало не плачу, навіть вертатися захотіла. Але щось мене наче підштовхнуло, може, те, що згадала — бабця, що з хати ледь виходила, теж хоче попробувати паски. Нарешті таки дійшла. Відчинила двері, зайшла до хатини, а бабця на ліжку сидить. Побачила мене, підвелася і раптом якось так, що й не передати, посміхнулася. А я стою і геть забула, як мама наказала по-особливому привітатися. Знаєте, у мене багато було потім щасливих випадків у житті, закінчила університет, вийшла заміж, народила донечку-красунечку. Але мені часом здається, що найщасливіший момент у моєму житті, коли я заходжу до тієї хатини, стою, мовчу, а бабуся Василина каже: «Христос Воскрес, дитиночко!».
Другий вражаючий спомин довелося почути кілька років тому від Зінаїди Рубіновської з волинського села Шельвів, що в Локачинському районі, останньої з тих в’язнів Луцької тюрми, які лишилися в живих після кривавого розстрілу 24 червня 1941 року, коли загинуло понад дві тисячі безневинних людей. З хвилюванням і сльозами на очах вона розповідала, як у переповненій камері (потрапила у в’язницю, бо на шевченківському вечорі читала не ті вірші поета) готувалися до тієї особливої Пасхи 1941 року, рівно сімдесят років тому. Мовби на волі оселю, прибирали камеру в Чистий четвер, складали переданий з волі білий хліб, уявляючи його паскою, лушпинням цибулі натерли отримані від рідних кілька яєць. І на світанку Світлого Воскресіння помолилися, розговілися і слухали слова сивої вже жінки, дружини священика, про те, що треба вірити завжди — в Бога, і в землю, де народився і виріс, що неодмінно прийде колись і воля, постане вільна Україна.
Мені ж не забути часів дитинства, коли Великодньої ночі на площі біля нашої старенької дерев’яної (1674 року спорудженої) Свято-Дмитріївської церкви запалювали вогнища, які освітлювали особливим вогнем обличчя і старих, і парубків та дівчат, і нас, малечі.
Володимир Лис