Ще торік всеукраїнські ЗМІ писали, як пенсіонер Василь Казновецький із села Млинівці Кременецького району взяв під особистий захист погруддя Тараса Шевченка, котре разом із уже готовим постаментом три десятиліття «відбувало заслання» в бур’янах за колгоспною коморою. Не було до того діла тодішньому керівництву, хоча господарство носило ім’я Кобзаря. Байдуже це новітнім господарям — орендарям тутешніх земель. Позиція ж депутатів і сільського голови Василя Тивонюка також незрозуміла: на жодній сесії не порушувалося питання про встановлення погруддя. Так і живуть із ганьбою, що пам’ятник національному Пророкові лежить на задвірках.
НІБИ передчував це Тарас Григорович, коли 1845 року, перед поїздкою за завданням Археографічної комісії до тодішнього Кременецького повіту Волинської губернії царської Росії (шлях проліг неподалік Млинівців), писав ці гіркі рядки:
«Заснули думи,
серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу
Й не сміюсь…»
Над пам’ятником, з якого уже встигла поглумитися чиясь темна душа — обдерла мідне окуття, при цьому пошкодивши скульптуру, змилосердився заслужений майстер народної творчості України Василь Казновецький. Минулої зими найняв дві пари саней і перевіз погруддя разом із постаментом до центру Млинівців, де задумав створити музей старожитностей і ремесел. Тут, каже, найкраще місце для пам’ятника Тарасові Шевченку: «Він зустрічатиме кожного, хто ввійде до села».
Урочисте відкриття планував до торішніх Зелених свят, а в крайньому разі — до Дня Незалежності. Родичі — кременецький художник Ніл Зварунчик разом із сином Володимиром — власним коштом відновили скульптуру й покрили її бронзою. Та ще треба було впорядкувати місце для пам’ятника, але допомогти ніхто не поспішав: односельці мляво спостерігали за тією «дивиною», в районі ж відбувалися обіцянками. Одна чиновниця навіть дорікнула Василеві Казновецькому, мовляв, чому влада має йому підсобляти, якщо Шевченкове погруддя… його приватна власність. Народний умілець лише розвів руками: такі люди, вочевидь, Тараса Григоровича на п’єдестал не здатні поставити, бо не мають у своїх душах духовного «підмурівка». Тому поклався на себе й безробітного сина Петра — плели з рогози різні вироби, продавали їх на святах і ярмарках, відкладаючи частину виручених коштів «для визволення Шевченка з кріпацтва бур’янів».
Минулої осені Василь Миколайович вирішив, що пора поставити пам’ятник на визначене місце. Сусід підприємець Микола Владика спонсорував для цього сім мішків цементу, з району виділили по машині піску та щебеню, також прислали кран, аби встановити тритонне погруддя на постамент. Основні ж роботи з упорядкування прилеглої до пам’ятника території довелося перенести на цей рік. До березневих Шевченківських днів, ясна річ, не встигав. «Невідомо, чи й до літа вкладуся, — хмурить чоло Казновецький. — Не вистачає коштів», повідомляють “Сільські вісті”
У Кременецькій райдержадміністрації, куди звертався по матеріальну допомогу, повідомили, що його заява «десь загубилася». Написав іще одну. Дізнався, що йому призначили стипендію для підтримки творчої діяльності, проте досі не отримав жодної гривні. Залишився єдиний вихід — знову в мандри зі своїми виробами. Однак…
— Раніше найкраще продавалися вони у Луцьку, — каже майстер. — Але прийшла нова влада і заборонила торгувати у центрі. Муніципальна поліція ганяє: «Забирайте, діду, свій товар і шуруйте на базар». Пояснюю, що це сувенірна продукція, а не петрушка чи картопля, та кому воно цікаво?
…Першої березневої неділі, щулячись од пронизливого вітру, що вмить нагнав снігові хмари, Василь Миколайович вистоював зі своїми «цяцьками» у центральній частині Тернополя, неподалік пам’ятника ще одному національному світочеві — Іванові Франку. Умільцеві ніхто не чинив перешкод, однак і торгу не було. Чи то через негоду майже обезлюднів головний «демократичний» майдан міста, чи від збайдужіння…