У львівських подіях 9 травня програли всі сторони, хоча кожна вважає себе такою, що виграла, або, як мінімум, не осоромилась. Потрібні іміджі закріплено, необхідний «бойовий досвід» отримано. При цьому радикали зацікавлені в тому, щоб «шоу продовжувалося». «Круті хлопці» по обидва боки умовного «центру» отримали те, що хотіли, — помахали кулаками для відчуття власної крутості і в ім’я відпрацювання відомих їм сценаріїв. Влада ж, свідомо випустивши на волю всіх можливих джинів, тепер опинилась на роздоріжжі. Перша ж «проба сил» показала всю небезпеку ставки на радикалів і постулювання розколу країни. Тепер регіоналам доводиться вживати заходів для корекції власної політики.

«КРОК УПЕРЕД І ДВА НАЗАД»

Схоже, що в ПР зараз вирішили трохи «здати назад». Після 9 травня владі вигідно постати в тозі миротворця, який стоїть, до того ж, у позі ображеної невинності. Мовляв, ми хотіли як краще (вшанувати ветеранів, для яких червоний прапор є священним і недоторканним), а вийшло — як завжди. Давши можливість політологам і політикам на ток-шоу звинуватити себе, мінімум, у потуранні провокаторам, влада тепер не має іншого виходу, окрім як почати коригувати свою позицію. Але знову замість принципу «без гніву і пристрасті» — єдиного, який міг реабілітувати імідж хоча б судової вертикалі, відбувається доволі однобоке наведення справедливості. Поки що в холодну тягнуть лише «свободівців», забувши, хто «перший почав».

Протиборство різних угруповань усередині Партії регіонів знову дається взнаки: ті, хто робив ставку на підбурювання радикалів, і підносив цю ідею Президентові як рятівну для рейтингу влади, зробили свою справу і тепер принишкли. Зате угруповання умовних «приборкувачів» набирає вагу. Однак поки що і «силовики», і «миротворці» виявляються приблизно однієї породи, що не вселяє надій на справедливий розгляд інциденту і породжує більш ніж серйозні побоювання щодо подальшого курсу державного корабля.

Звісно, якщо утихомирювати радикалів зараз, то діяти треба жорстко — а це означає, щонайменше, наближення до російсько-білоруських стандартів поводження з потенційно небезпечними політичними силами. І тут знову виникає питання про міру і ступінь наступу на громадянські права і свободи, на право кожної людини захищати свою політичну позицію і давати відсіч провокаціям. Не відреагувати на події 9 травня не можна, але відреагувати на них необ’єктивно — ще гірше. Піти «найсуворішим» шляхом — заборони на «Родину», «Русское единство» і «Свободу» — влада не наважиться. Ці політпроекти поки що закривати невигідно. Але показати їм, хто в домі господар, виявилося, треба. Хлопчики швидко виросли з пісочниці і пішли показувати великим дядькам, що вони вміють. Один із них уже дістав пістолет. А це змушує владу, яка боїться виходу радикалів усіх мастей із-під контролю, замислитись, а куди її завів свідомо культивований принцип «нехай розцвітають 100 квіток»: на околицях нашої держави вже не перший рік зростають і набираються соку ті ще «квіточки».

9 травня дискредитувало весь наш політикум. Причому не лише в очах обивателя, який і без того побоюється серйозних хлопців із пістолетами, але й частково в очах прибічників самих цих партій. Про зайвий мінус для влади годі й говорити. Спробуємо зрозуміти, чому програв кожен із учасників львівської провокації.

ЧОМУ ПРОГРАЛА «СВОБОДА»?

По-перше, «свободівці» не зробили нічого, щоб спростувати приписуваний їм імідж. Звісно, це не означає, що «гарячих південних гостей» треба було зустрічати з квітами, а на вигуки «Смерть Галичині!» реагувати з усмішкою. Але хлопці з синіми пов’язками явно працювали на камеру: розгойдування автобуса з ветеранами, що стало хітом усіх сюжетів про події, було явно зайвим. Жодної спроби залагодити конфлікт не було з боку депутатського корпусу Львова, Івано-Франківська і Тернополя. Навпаки, чимало депутатів-«свободівців» спалювали червоні прапори спільно з пересічними активістами. Державної мудрості представники влади від «Свободи» не проявили. А влада в Галичині належить їм, а не ПР, і тому вони несуть більшу частину відповідальності за те, що сталося.

«Партійна розвідка» «Свободи» чудово знала, хто їде до них у гості на автобусах з львівськими номерами. Візитерів можна було зупинити ще на підступах до міста. І справжніх ветеранів, якщо там такі взагалі були, провести на Пагорб Слави, звільнивши їх від ескорту м’язистих «прибиральників могил» у чорних окулярах.

Але ж ні: всіх пропустили в місто — і чекали провокаційних вигуків «Родины» і «Русского единства», щоб розпочати картинну бійку перед камерами. Потім «перевищили межі оборони», почавши розгойдувати автобуси. Справу зроблено — картинка лягла на текст. Фетиш «фашизму» укріпився в головах тих, хто хоче бачити Західну Україну «гніздом зла».

По-друге, «Свобода» нічого не зробила для того, щоб спростувати обвинувачення у провокаторстві і роботі в унісон з владою. Політтехнологічність цього проекту, його роль як «каналізації» для протестних настроїв галичан, особливо молоді, дії в потрібному для влади ключі — все це може знайти підтвердження у львівських подіях. «Свобода» показала, що планує розвиватися у бік радикалізації, а не в бік європеїзації. Мало того — сутність політпроекту стає зрозумілою із заяв, що надійшли за 9 травня. Спочатку було оголошено, що «свободівці» мають намір провезти у відповідь марш Одесою. «Садомазохізм» цієї ідеї очевидний. Заради чого планується це сумнівне дійство? Мало того — багато хто пам’ятає антисемітські вигуки під час служби на Пагорбі Слави, коли молитву читав рабин.

По-третє, «Свобода» всім вищепереліченим закриває собі потенційний вихід на простори центральної України або хоча б Волині й Поділля. Зростання кількості симпатиків Тягнибока в цих областях об’єктивно є — але чи потрібно це самій «Свободі»? Невже їй дана команда «працювати» тільки з Галичиною? Тепер ці підозри посилюються. Ті, хто вбачав у них захисників української ідеї від посягань комуністів, українофобів і регіоналів, тепер тричі подумають — а чи потрібні їм такі «рятівники»? Обивателю цих областей Тягнибока треба було подавати у смирному європеїзованому вигляді. Треба показувати реальні успіхи в економіці, здатність партії відстоювати соціальні інтереси. Але нічого подібного не спостерігається. Імідж зіпсовано.

По-четверте, Свобода» тим самим зменшує свої шанси на проходження в парламент. На одній Галичині далеко не заїдеш, та й там тепер кількість прихильників Тягнибока може підупасти. Знову-таки, все з тієї ж причини: страх перед хуліганським радикалізмом. Галицький інтелігент, попиваючи каву, не дуже хоче бачити поряд із собою бритоголового молодчика, готового плюнути в обличчя рабину. Хоча б тому, що розуміє: йому, інтелігенту, таке сусідство поваги не додасть. Галицький обиватель якось теж почне «почухуватися», дедалі більше укріплюючись у смутних підозрах про Тягнибока як політпроект.

По-п’яте, «Свобода» показала, що готова підставити своїх людей під палиці й автозаки. А це зменшує кількість її потенційних прибічників серед молодого покоління. Отримати по фізіономії чи сісти у в’язницю за ідею? Так, приклад діячів національного руху показовий, але чи готові на це їхні нинішні послідовники? Чи не вийде в результаті (боронь Боже!) така собі аналогія а-ля «герої Крут», коли на радикальні дійства, що загрожують серйозними наслідками, кинуть чистих помислами молодих людей, які справді прийшли у «Свободу» захищати свої ідеї й цінності? А самі вожді у цей час попиватимуть чай де-небудь у штабному вагоні…

ЧОМУ ПРОГРАЛИ «РОДИНА» І «РУССКОЕ ЕДИНСТВО»?

Проблеми проросійських радикалів дзеркально схожі на проблеми «Свободи». Тепер їхня сутність стала очевидною.

По-перше, вони укріпили і фактично підтвердили свій імідж замовленого провокаційного політпроекту. Свідомо порушивши заборону суду, вони фактично організували несанкціонований хід у Львові із забороненим місцевою владою символом. Посилання на так і не підписаний закон про червоні прапори, на те, що їхали «прибрати могилки» тощо — мають цінність лише для ядра їхніх зомбованих прибічників. Це було б навіть смішно, якби не було так сумно і небезпечно. Говорити після цього про якусь цивілізованість, про те, що вони дотримуються у своїй діяльності європейських понять про партії — безглуздо. Вони вступили як безумовно провокаційна сила — самим фактом того, що полізли на чужу територію, туди, куди їх ніхто не кликав, і де на них чекало тільки одне — силовий опір. Вони все це знали й готувалися. І один із них дістав пістолет. Усе було надто кінематографічно. Але обивателю від цього стає якось ніяково.

По-друге, цей самий обиватель, уже готовий побачити в тій же «Родине» нову політсилу, здатну консолідувати довкола себе переконане російсько-орієнтоване населення на противагу дискредитованій партії влади, тепер задумається, а чи варто йому голосувати за партію, яка влаштовує регулярний мордобій зі стріляниною в класичному стилі з’ясувань 90-х? Про те, що «Родина» концентрує в своїх лавах радикальну молодь із відверто українофобськими та хуліганськими схильностями, в прямому розумінні «нарощує м’язи» й запасається зброєю, говорилося весь цей час. Тепер це стало ясно. Нехай би, проросійськи налаштований обиватель ще б зрозумів і знайшов виправдання, якби «марковці» били «свободівців» на вулицях Одеси — на «своїй» території. Але факт їхньої поїздки на «територію ворога» лише доводить справжнє єство цих партій — «розгойдувати човен». І це закриває шлях до зростання кількості їхніх прибічників. І перекриває можливість проходження до Верховної Ради з об’єктивних міркувань. Хіба що особисто панам Маркову, Цекову та Аксьонову запропонують місця у Верховній Раді.

По-третє, «Родина» тепер не може розглядатися як безперечне ядро «нового російського проекту» на теренах південного сходу. Партія влади, яку можна було запідозрити останній рік у тому, що вона свідомо плекає українофобських шовіністів у Одесі, щоб перетворити їх на потужніший рух для контролю над радикальними проросійськими настроями, тепер переглядає свої пріоритети. Давати можливості «Родине» розгорнутися на широкому фронті, як мінімум, всього українського півдня (навіть без Криму) тепер не дадуть. Для регіоналів, які побачили, на що здатні їхні підопічні, подібне заступництво тепер небезпечне. З одного боку, тому, що радикальне хуліганство може все ж таки дещо збільшити число прибічників «Родины» — якраз за рахунок схильної до насильства молоді цих регіонів. І це вже небезпечно. З іншого боку, широкі верстви населення подібні провокаційні витівки захопити не можуть. «Похід на Львів» рядовим прибічником союзу з Росією та російської мови якось не вітається. Навпаки, серед таких людей все більше прибічників федералізації країни й відокремлення Галичини — мовляв, нехай живуть за своїми законами. І поведінка Маркова й Цекова за цих умов ніяк не тягне на захист російськомовного населення, а лише підсилює підозру щодо них. Вони самі виставили себе в ролі тих, хто добровільно лізе на рожен, прибувши до Львова «з мечем». А хто з ним туди прийде, тому не позаздриш…

По-четверте, якщо до 9 травня можна було розповідати «страшилки» про те, що у Львові живуть бандерівські «хохлопітеки» (як висловився одіозний пан Кваснюк на марковському телеканалі АТВ в Одесі), яким протистоять «прості та правильні» хлопці з російськомовних регіонів, то тепер прості та правильні хлопці поставили себе на одну дошку з «хохлопітеками». Для виборця, який дивиться в телевізор, між ними немає ніякої різниці, крім кольору прапора та мови взаємних образ. Можливо, найбільш фанатичним русофілам і здасться, що найкраща форма захисту (російської мови й «Русского мира») — це напад, але навіть у них львівська історія може викликати подив: мовляв, а на що «наші» там розраховували — невже на те, що «свободівці» від страху поховаються у схрони?

Нарешті, по-п’яте, перед «Родиной» стоїть та ж проблема — як би не ошукати самих себе остаточно, загравшись у безкарність і потрапивши в запаморочення від успіхів. До того ж небезпека може підкрастися до них зсередини: у лавах кожної політсили, що йде тонкою гранню радикалізму та провокації, є люди, яких складно контролювати. Хтось із них може почати стріляти за ідею, вирішивши серйозно пролити кров ворога. Такі люди — гарматне м’ясо для будь-яких провокацій. Наскільки перспектива стати таким «м’ясом» приваблива для потенційних прибічників «русского дела»? Та й провокатори частенько ошукують самі себе. Досить одному з них вийняти пістолет без узгодження з безпосереднім партійним керівництвом (а лише з кураторами «поверхом вище») — і ситуація може змінитися радикально: кілька пострілів на якій-небудь черговій маніфестації вистачатиме для того, щоб подумати про заборону цієї політсили. Якщо влада захоче, вона знайде для цього привід…

ЧОМУ ПРОГРАЛА ВЛАДА?

Перш за все, влада стала об’єктом цілого ряду публічно озвучених звинувачень — причому озвучення йшло з боку представників усього політичного спектра. Всі гілки влади і всі причетні відомства виявилися замазані. Президент, пообіцявши підписати закон про червоні прапори, тепер ховається за формальну процедуру розгляду закону. Тим самим він отримав черговий удар по іміджу «послідовного», і виглядає в цій ситуації не як мудрий арбітр, а як людина, яка хоче банально обійти відповідальність, ховаючи голову в пісок. Або, що ще гірше, як політик, який співчуває провокаціям або потурає їм.

Верховна Рада повністю дискредитована ухваленням закону про червоні прапори. Навіть ті, хто вважає цей закон безперечно правильним, як мінімум, дістали можливість почути аргументи іншого роду, і голосніше за всіх звучав аргумент про те, що подібною провокацією суспільство свідомо розколюють на схід і захід, щоб відвернути від соціальних проблем. А слово «провокація», повторене десятки разів, міцно засіло в голові навіть найбільш «совкового» обивателя. «Совок» землю Галичини своєю і не вважав. І тому навіть для цієї категорії населення очевидна провокаційність цього закону з претензією на всеукраїнську чинність. Що зайвий раз підтверджує погану репутацію нашого законодавчого органу. А більшість у нім зараз належить Партії регіонів та її васалам.

МВС не лаяв у ці дні лише ледачий. Про те, що прибуття провокаторів могли попередити, про те, що самі провокації могли придушити ще на стадії розгортання прапора, що спочатку дали поглянути картинку з розгойдуванням автобусів, а вже потім застосували до учасників цієї акції силу — сказано неодноразово. Висновок простий: міліції було дано команду не припиняти заворушення, а зреагувати лише після якогось умовного сигналу. Тобто, коли відбудеться, мінімум, декілька видовищних сутичок, які знімуть у потрібному ракурсі. У тому числі — російські телеканали й такі одіозні ЗМІ, як одеський канал АТВ.

Губернаторська влада також виявляється дискредитованою — голова облдержадміністрації Львівщини М. Цимбалюк уже показав себе урядовцем, неспроможним стримати провокації і хоча б якось готовим до правильних дій після цього. Співчувати йому немає чого — написана ним заява про відставку нібито під тиском «Свободи» може бути лише піар-ходом. Судячи з усього, львівський голова облдержадміністрації дійсно не може впоратися зі «Свободою» та готовий втекти з посади. За це його, кажуть, дуже сильно засуджують у Адміністрації Президента. Але відставку приймуть лише тоді, коли знайдуть «смертника», який бажає їхати в область, де голови облдержадміністрації змінюються раз на півроку.

Владу зараз дискредитовано як для прибічників національної, так і для шанувальників русофільської ідей. Після такого удару по іміджу регіоналам доводиться коректувати свою тактику, виставляючи себе в ролі провідників «серединної лінії». Такий курс означає зміну клімату щодо як «Свободи», так і русофільських партій. У останніх можуть взагалі початися проблеми з фінансуванням. Воно може залишитися лише зовнішнім. А внутрішні ресурси ПР наразі побереже: озброювати «Родину» й «Русское единство», не маючи гарантії стовідсоткового контролю, влада не хоче.

До того ж сам «серединний курс» уже тріщить по швах на самому початку: навряд чи за умов, які склалися, можливе об’єктивне розслідування подій, коли в суді опиняться всі учасники провокацій незалежно від партійного прапора.

Перекривши і «Свободі», і «Родине» вихід на велику сцену української політики (що можна закріпити підвищенням виборчого бар’єру), влада законсервує ці політсили в своїх регіонах. Там вони в перспективі найближчих трьох-чотирьох років «пов’януть» під вантажем комунальних проблем, і частина конформістськи налаштованого населення відійде від них. Але куди вона піде? Все ж таки голосувати за партію влади, як за менше зло? Такі наївні надії цілком можуть плекати ідеологи нового повороту в політиці влади. Навіщо такі складні комбінації? Вибори у нас виграються іншими способами, ніж кількістю бюлетенів в урнах…

І останнє. У Львові 9 травня було відіграно виставу, сценаристи якої можуть перебувати навіть не на Банковій. А в Білокам’яній. Дуже вже ж лягають на передвиборну риторику російського прем’єра кадри з розтоптаним вінком, вирваним із рук російського консула. Картинність і непотрібність цієї сцени була очевидною — і вона зайвий раз змушує задуматися, кому вигідна саме така акція. Про російських політтехнологів на самій верхівці української влади ходять легенди. Але за фактом не можна не визнати — із врахуванням надмірного й невгамовного піднесення в Росії квасного патріотизму фільм «Шабаш бандерівців у Львові» дуже вигідний для пана Путіна, який виступає в улюбленій ролі рятівника Росії.

І якщо Володимир Володимирович, у тому числі — завдяки цьому «кліпу», повернеться до президентського крісла, він навряд чи роздасть медалі своїм українським імпресаріо. Занадто багато питань накопичилося в Путіна до нашої верховної еліти й особисто до глави Української держави. Наприклад, щодо спроб переглянути газовий договір або щодо ситуації з Митним союзом. Як би наша влада, яка нині вважає себе такою, що виграла, не ошукала саму себе.

Утім, 9 травня, як уже говорилося, ошукали себе всі. І кожному залишається після цього лише сурмити про свою небачену перемогу.

ЧОМУ ВИГРАЛО СУСПІЛЬСТВО?

Здавалося б, для твердження, що українське суспільство виграло від цих подій, немає підстав. Нібито розчарування як у владі, так і в радикальних політсилах, як у «серединній», так і в «крайніх» лініях після цього лише посилиться. Але саме це розчарування — причому в усіх одразу й одночасно — може стати початком протверезіння більшої частини громадян. Радикальні ініціативи, які ще недавно здавалися вагомою і неминучою альтернативою курсу «реформ», тепер не видаються такою вже панацеєю. Їхні вожді більше не можуть розглядатися як чесні й чисті серцем та помислами борці за ідею. При цьому й владі розраховувати на повернення колишніх електоральних успіхів не варто. З об’єктивних причин цього вже не може статися — надто сильне розчарування. Отже, будь-який майбутній успіх на виборах представників партії влади буде сумнівним, хоч би яка цифра виявилася в підсумковому бюлетені.

Суспільство виграло в тому, що отримало перше і практично безкровне щеплення від радикалізму. З огляду на те, що Україні пророкують скочування мало не в громадянську війну, де роль ініціаторів виконуватимуть саме згадані політсили, таке щеплення бачиться важливим превентивним актом. Проте не слід тішитися надією: привид радикалізації нікуди не зник. Ні «Свобода», ні русофільські партії нікуди не діваються з політичної арени. Мало того — можуть виникнути інші, ще радикальніші, справді напівпідпільні рухи, що балансуватимуть на межі прямого тероризму. Ось це справді більш ніж серйозна, хоч поки що теоретична, небезпека.

Іншою небезпекою є зростання цілковитої апатії в суспільстві. «Голосування ногами», звичайно, вигідне владі, та тільки до пори. Апатія має зворотний бік — ту саму радикалізацію. Справжня стабільність можлива в двох випадках — або коли всі рівні в бідності, або в багатстві. Або за «суворого, але справедливого» авторитаризму, або за осудної, європейського зразка, демократії. Нинішня ж Україна показує таке масштабне соціальне і ментальне розшарування, помножене на роботу зовнішніх сил, що все це в перспективі загрожує вибухом. Поки що вибух відкладається, бо його можливі «каталізатори» «рвонули» ще в «лабораторних умовах».

У тактичному плані суспільство виграло. У стратегічному ж йому треба шукати нових виразників своїх інтересів. Тих, хто не бачить сенсу своєї діяльності в організації та проведенні провокацій, а планує постійну і конструктивну роботу з покращення суспільного клімату.

Павел КОВАЛЬОВ, політолог Одеса

День

1 comment

  1. Українець

    От тільки не можу зрозуміти автора – обгадив усіх, а на противагу виставляє якусь абстрактну та ефемерну більшість ніби-то зі здоровим глуздом. Та ніколи така більшість не творила державних справ чи історію. Навпаки, була статистом у всіх подіях…
    А ЛЬВІВ’ЯНАМ – РІСПЕКТ!!!

Напишіть відгук