Тих, хто воював на фронтах Другої світової війни, залишилося дуже мало. Уже є села, де нема жодного ветерана. Ще якихось кілька літ, і почути щось про цю війну із уст очевидців чи учасників війни не зможемо. Федір Іванович Ковальчук, житель села Вовковиї, що на Рівненщині, фактично як і усі його ровесники на фронт потрапив після приходу червоної армії на західноукраїнські землі. Він починав своє бойове хрещення у Білорусі, а потім, як і більшість його земляків, воював у Прибалтиці. Те, що нам подавали цю війну у спотворених картинах, – абсолютна правда. Та ніхто не має права нехтувати пам’яттю й заслугами тих, хто загинув і хто, пройшовши крізь те пекло, ще живе з нами. Ці люди заслуговують на справжню шану, а не на показну у переддень святкування перемоги, як це продовжується усі повоєнні роки.
Осколка із голови витягували магнітомДоля Федора Івановича подібна до долі багатьох його ровесників, бо фактично усі жили в однакових умовах. Правда, Федір Ковальчук на все життя залишився вірним церкві, незалежно від того, хто приходив до влади. Народився він у 1915 році у селі Товпижин і ріс у матері одинаком, бо батько загинув ще у Першу світову війну. До церкви ходив з раннього дитинства, а з 15 років уже співав на кліросі з товпижинськими півчими.
Можливо, віра в Бога й врятувала його від смерті під час війни. Адже вдалося вистояти не в одному важкому бою, але найбільше запам’ятався бій за Каунас. Він, мінометник, стріляв по ворожих позиціях, а його 18-річний напарник, що виріс у дитбудинку, підносив снаряди. Як довго вели бій, і не пам’ятає. Отямився, прикритий землею, поруч лежав закривавлений напарник із знесеним наполовину черепом. Коли з’явилися санітари, почав просити, щоб допомогли хлопцю, але було пізно. Свого болю від побаченої жахливої картини і не відчув. А виявляється, йому в голову влучив осколок і зробив рану, в яку вміщалося два пальці. Як цей осколок витягували магнітом у Ризькому госпіталі, пам’ятає досі. Здавалося, що з голови витягують усе…
Про воєнні роки у Прибалтиці довгий час нагадувала скрипка, яку отримав у подарунок від одного дідуся. Ночуючи в нього і побачивши інструмент, попросив заграти. Старий прибалт, почувши, як цей чоловік на ній гарно грає, подарував на пам’ять. На тій скрипці стояв напис «Страдиварі». На ній по війні відіграв не на одному весіллі (а всього музикував не менше як на 130), та кум запропонував за цей інструмент 150 рублів, і Федір Іванович продав, не розуміючи, що тій скрипці, як кажуть, нема ціни. Продати її можна було справді за великі гроші.
55 років був дяком у храмі
Після війни уже не працював ні у чеха, як це було до війни, ні на своїй господарці, а в колгоспі столяром. Перша його жінка померла, коли синові було два рочки, одружився вдруге. Марія Григорівна стала дитині за матір, а згодом народилися ще дві доньки. Дружину поховав вісім років тому і тепер живе з дочками. Син, колишній військовий, теж пенсіонер, проживає у Калінінграді. За станом здоров’я часто навідувати рідню не може, тому спілкуються по телефону. А от Федір Іванович на здоров’я не скаржиться.
– По лікарнях мені не доводилося ходити. Здоров’я – то найбільше багатство для людини, – у цьому переконаний 96-річний ветеран. – До церкви ще ходжу й досі і навіть співаю, але уже не дякую. А дякувати почав з 30 років. Спочатку у Товпижині, а потім у Вовковиях. Якось приїхав у Вовковиї в гості до друга і пішов з ним до церкви та й прочитав там «Апостола». Тоді мені й запропонували бути у них дяком. У 1989 році переїхав сюди жити і з того часу тут і дякував.
Якщо порахувати, то виходить, що на кліросі Федір Іванович провів аж 80 років, з яких 55 – дяком. Не дарма церква відзначила його і дипломом, і грамотами за відданість служінню Богу. Отож, окрім військових нагород, гордиться Федір Іванович і церковними.
Ставлення до ветерана тут таке саме, як і у всій нашій державі: з нагоди свята привітають, а от коли минулого року на перший день Пасхи, 4 квітня, відзначав 95 років, місцева влада чомусь про це не згадала. Та, дякувати Богу, Федору Ковальчуку дуже пощастило із сусідом. Микола Марценюк ніколи не забуває привітати його зі святом. Ще можуть обоє «кватирочку» розпити чи літру пива. І так само пан Микола пам’ятає, що треба допомогти город посадити, обробити, заглянути кожен день, як у сусіда справи. Доньки Федора Івановича відверто зізнаються, що навіть не уявляють, як жили б без такої уваги й опіки. Хтозна, може добрий сусід теж від Бога, бо і це треба заслужити.
Думаю, що таким ветеранам, які справді стояли під кулями і воювали за визволення, геть байдуже, чи святкуватимуть День Перемоги під червоними прапорами. Їм потрібна душевна увага. А тим, хто колотив упродовж 65 літ Україною, непогано пристосувавшись на чужій землі, і продовжує колотити далі, маряться ті прапори й досі…