• «Доброго дня! Я — волонтер, беру участь у благодійній акції, пропоную і Вам долучитися, зробити внесок. Збір коштів ми проводимо для того, щоб…» — ось приблизно з такими словами ходять абстрактними маршрутами в пошуках добрих людей волонтери, роздивляючись перехожих, споглядаючи їхні обличчя, шукаючи в них нотки зацікавленості. Свого часу я став волонтером акції «Серце до серця». Тоді збирали кошти на закупівлю обладнання для діток, хворих на цукровий діабет. А здорові люди що? Як реагували? Цей спішить, у цієї — навушники, а цій людині самій хочеться гривню пожертвувати. Цей точно не дасть, він, вибачте, скнара, а ось, ось цей приємно здивував, опустивши до скриньки 20 гривень. Оця жіночка просто чудова — сама підійшла. Волонтер — особистість непроста. Хоч у нього є одна офіційна мета, та все ж у поведінці багатьох зринає час од часу прихована ціль — така собі ретроностальгія, коли «юні стахановці»-студенти наввипередки бігали за металобрухтом, чи виносили з хати останні шматки паперу на благе діло. Тому нині, спостерігаючи за волонтерами, неможливо не зауважити, що хтось аж так і пнеться назбирати більше за інших. Ось вона, незбагненна ментальність наших прото-радянських родичів, що додає шансів сучасникам отримати гарний результат. Коли люди дають гроші на благодійність — це приємно. Та коли ти з усмішкою і надією підходиш до людини, а вона тобі відмовляє принизливим «бу-бубу, ходять тут всілякі», після чого лунають репліки «не для преси», — двічі неприємно, бо твої добрі помисли розбиваються, знищуються і зникають, а шлях до мети акції скорочується рівно на одну особу. І яке ж тоді може бути серце до серця, коли до кожного треба стукати і достукуватися? Однак скільки б не було таких осіб «бу-бу-бу», завжди знаходиш людей, в яких знак плюс не лише в кишені, а й у серці.

Святослав ЧЕРНІЙ,

студент Тернопільського інституту соціальних та інформаційних технологій.

Напишіть відгук