Ми вирішили «розслабитися». Ми – це Нінка, Наталка, Іванка, Катерина і я. «Розслабитися» у розумінні п’ятьох леді (так нас називає Нінка), означає посмакувати філіжанкою кави і випуском новин а-ля «радіо спідниця».
Подій у житті кожної леді з дипломом про вищу освіту, малими зарплатами, боргами й побутовою невлаштованістю чимало, і кожна з них суттєва: нова придбана річ, нове романтичне захоплення, звістка про те, що хтось із знайомих виїжджає за кордон на ПМЖ або на заробітки.
– Ой, дівчата, погляньте, яку я собі сукню купила. А знаєте, де? – похвалилася «обновкою» Ніна.
– На секонд-хенді, – хором заспівали ми.
– А в мене блузка з секонду, – й собі похвалилась Наталка.
– А в мене – спідниця, – підтримала «модну» тему Катерина.
– Я взагалі з ніг до голови у вдяганках із секонду, – відзвітувала Іванка.
– А в мене – босоніжки, – сказала я, – і кімната залилася сміхом.
– Що ж, дівчата, наступного разу визначатимемо «міс секон-хенд», – зіронізувала Іванка.
– Усе-таки молодці депутати міськради. Секонд дає кому треба прибутки, а нам можливість одягнутися, – мовила Катерина. – Якби за них на наступних виборах проголосували всі, хто одягається на секонді, не було б проблеми знову окопатися при владі.
– У мене скоро день народження (це – Іванка). І саме цього числа День будівельника. А я – вічна квартиронаймачка.
Свою господиню за скнарість і придирливість Іванка величає гримзою. А в записнику у графі «борги» вона – під номером один. І зазначено: «Платити вчасно».
Я також люблю жартувати на тему дня народження. Річ у тім, що у відривних календарях кілька років підряд на листочку з датою дня мого народження малюють карикатури. І на тих «шедеврах» – хто б ви подумали? Пияки! Саме цю касту немужчин я категорично не можу терпіти.
Далі – знову про борги.
– Я винна знайомій невеличку суму, то переховуюся від неї, як від Інтерполу. Вона на ринку стоїть. Обминаю. Уявляєте, через якихось три сотні гривень… – Нінка мало не заплакала.
– До речі, в мене з’явився шанс поїхати на роботу за кордон. Контракт, все офіційно. Шеф запитав, чи маю я нерухомість, рахунок в банку. А в мене ж гуртожиток, – зітхає Катерина. – Стоп! Як це в мене немає нерухомості?! А чоловік? Він з ранку до вечора нерухомо лежить на дивані і дивиться телевізор. Безробітний інтелігент. Каже, що з дипломом працювати будь-де не піде.
Ми жартуємо над негараздами. Деремо лаха з самих себе. Котяться сльози чи то від жартів, чи від життя розхристаного, почасти невеселого.
Нінка приносить каву і домашню настоянку. Ми виголошуємо тости-цитати з Ахматової, Цвєтаєвої, Єсеніна… Нам шалено подобається поезія Ліни Костенко і Оксани Забужко.
– Видай щось власне, – звертається до мене Ніна.
І я видаю:
за плечима
сто віків,
освячених
завтрашнім днем.
А як жити сьогодні –
не знаєш.
Розглядаєш себе
на фотокартці
кількарічної
давності,
зазираєш
у власну душу
і не впізнаєш…
Завтра вранці
знову зустрінеш
шматочок свого життя,
увечері – проведеш,
а вночі присниться,
шо не можеш
злетіти.
Прокинешся
і відчуєш:
болять крила.
Тобі ж лише…
Яка різниця?
В очах – осінь,
на устах
квітне літо,
а в серці
ще стільки весни!
З тоненьких
промінчиків-мрій
лагодиш
золоту драбину.
Ти мусиш злетіти!
Твої крила
засумують за небом
і мине біль.
Віриш?
– За поетів! За нас!
«Чим мені гірше, тим я ліпше виглядаю!» – це мій девіз.
«Усе так не буде!», – наш спільний тост.
«Життя прекрасне!» – так у найскрутніші хвилини бадьорить себе і нас Нінка.
«Дівки, тримаймося!» – завжди повторює Іванка.
І ми тримаємось. Кожна плекає надію про жіноче щастя. Не зраджуємо нашим мріям. Подумки відчиняємо двері у розкішні крамниці. Приміряємо на себе світ високої моди. Нам личать ваші фантазії, панове кутюр’є! І ми інколи знаходимо їх… на секонд-хенді.
…Одинадцята вечора. Пора збиратися. Пропонуємо Іванці, оскільки живе найдальше, провести додому. Вона не проти:
– Дякую, дівчата.
Потім виймає із сумочки свій борговий телетайп і показує нам:
– Завжди, як повертаюся пізно сама, ховаю це у надійному місці. Хай ліпше поцуплять мій гаманець чи навіть мене, аніж список моїх кредиторів…
