Урядовий намір здійснити масштабну податкову реформу, головна мета якої полягає у суттєвому зменшенні податкового тиску на бізнес, дотепер дає протилежний результат. За нещодавно оприлюдненими даними Світового банку, за кількістю податків Україна посідає перше місце в світі. Сьогодні загалом ми їх сплачуємо аж 135. Для порівняння – у Сінгапурі встановлено 5 податків, у Грузії, Швеції та Норвегії – 4, а в Гонконзі – лише 3.
Нинішня податкова ситуація, визнають фахівці Спілки підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств України, суттєво звужує можливості вітчизняного підприємництва. За рівнем розвитку малого та середнього бізнесу серед 179 країн світу ми посідаємо лише 152 місце – між Ліберією та Болівією. Навіть Гондурас, з яким останнім часом порівнювали нашу країну, за цим показником сьогодні перебуває на 128 сходинці.
Про перешкоди на шляху формування середнього класу в Україні і ситуацію, що склалася у податковій сфері та проблеми, які вона породжує в національній економіці та соціальній політиці, говоримо з професійним юристом, Головою Ради старійшин Міжнародної громадської організації «Ми Українці», Президентом Українського приватного благодійного фонду «Агроекодопомога» Степаном ДЬЯЧЕНКОМ.
– Степане Архиповичу, світова практика показує, що країни з розвиненою економікою за обмежених фінансових ресурсів, зазвичай, роблять податкові поступки малому та середньому бізнесу. Тому що на сьогодні в більшості країн світу він став пріоритетним – формує середній клас, забезпечує бюджетну насиченість, гарантує економічну та політичну стабільність. Натомість український уряд діє з точністю до навпаки – останнім часом він збільшив податкове навантаження на приватних підприємців у рази. Чому так відбувається?
– Це дуже згубна і недалекоглядна політика. Малий і середній бізнес на сьогодні в провідних країнах світу є становим хребтом економіки. І там роблять усе, аби його підтримувати: створюють сприятливі умови для становлення, розвитку, інвестиційної діяльності. У нас же справді все діється з точністю до навпаки. Хіба можна 200 українських родин, які привласнили 60% національного багатства України, назвати середнім класом? А ще врахуйте, що лобістами інтересів цих родин виступає багато політиків та депутатів Верховної Ради.
Приватним підприємцям в Україні за таких умов місця просто не знаходиться. Тому не дивно, що на державному рівні у нас з’являються абсурдні рішення зі збільшення податків на діяльність малого і середнього бізнесу, які в зародку душать будь-які ініціативи, зв’язуються руки підприємцям надмірною зарегульованістю, відсутністю нормальної кредитної політики. Я вже не говорю про невмотивовані численні перевірки, під час яких чиновники намагаються одержати хабара.
Сьогоднішня економічна система України є однією з найбільш яскравих пародій 21 століття на світову економічну практику. Що ми зараз спостерігаємо? Бездарна соціальна-економічна політика призвела до того, що на тлі масового зубожіння населення безмежно збагачуються олігархи і корумповані державні чиновники. Ясна річ, що за таких умов Україна не має жодних перспектив. Нашою спільною метою має стати захист людей найманої праці і підприємців малої та середньої ланки, подолання бідності, в тому числі за рахунок соціальної відповідальності багатих верств суспільства.
Звернімося до статистики. В руках олігархів перебуває близько 75% українських активів, але надходження до державного бюджету від них у минулому році становило лише 30%. Саме середній і малий бізнес створює робочі місця. До слова – влада заявляє, що створила близько 5 мільйонів робочих місць, але дотепер за кордоном працює 7 мільйонів наших співвітчизників. І так виходить, що закордонні олігархи надали більше робочих місць українцям, аніж наші. І це при тому, що вони мають у своєму розпорядженні всю країну.
– Однак деякі фахівці доводять, що сталий розвиток національної економіки забезпечують великі підприємства. До речі, Президент також на початку своєї каденції орієнтував уряд на відродження промислових велетнів в Україні.
– Епоха промислових монстрів залишилася в минулому. Якщо ми хочемо створити сильну економічну державу, то повинні сьогодні вести мову не про реанімацію віджилих промислових об’єктів, а про створення гнучкої економічної моделі, де пріоритетну роль відвести саме середньому класу, який повинен стати основним двигуном розвитку української економіки. У розвинених країнах під це поняття підпадає близько 50-70% дорослого населення. Вони є домінуючою частиною суспільства, яка виробляє левову частку ВВП – до 65-70% (у нас для порівняння – 10-12% – один із найнижчих показників навіть в СНД). Як правило, там цей суспільний шар становлять високопрофесійні працівники. Тому вони цікаві і бізнесу, і країні. І захист інтересів середнього класу – ключ до успіху і процвітання держави.
В Україні до нього можуть віднести себе близько 15% громадян. І то відносно, оскільки в західних суспільствах є пряма залежність між внеском людини (професіоналізм, освіта) і винагородою за працю (дохід, престиж, влада). У нас такий взаємозв’язок відсутній. Ті професійні групи, які на Заході масово входять до середнього класу (вчителі, медики, науковці), в нашій державі мають невмотивовано низький дохід. Ті ж українці, що вважають себе середняками, часто не мають достатнього рівня освіти та професіоналізму. А з політичної точки зору можна сміливо говорити про відсутність у нас середнього класу, оскільки у владі він фактично не представлений. А саме він у владі відіграє виняткову роль у формуванні вільного, ринкового, правового суспільства. Без наявності середнього класу державний устрій може бути тільки тоталітарним або кланово-олігархічним. Україна, вийшовши з тоталітаризму і втративши стабільність, перейшла в епоху кланового феодалізму, де суспільство ділиться на дві частини: олігархи (4%) і бідні (80%). А середній клас балансує на зародковій стадії.
– Одна з недавніх заяв Прем’єр-міністра Миколи Азарова стосувалася можливого підвищення податків та обмеження бюджетних витрат, у тому числі – й на соціальну сферу. Як ви оцінюєте такі урядові наміри?
– Влада в Україні сьогодні займається лише обмеженням та контролем замість того, аби пропонувати можливості і ресурси. Наведу цікаві цифри – в європейських країнах 30-40% підприємців – молоді люди 25-35 років. Тобто кожний третій бізнесмен – вчорашній випускник вузу. І сфера їхньої діяльності є доволі широкою – від промисловості до аграрного сектору. Там не обмежують і не душать, а думають, як надати можливості для нормального старту, аби інтелект і талант послужили на поліпшення умов життя в країні. Там довіряють і підтримують. А спробуйте в Україні молодій людині або молодій сім’ї, якими б вони не були підприємливими, завести бізнес. Мало того, що немає умов для його кредитування, так ще 135 діючих податків, які здатні відлякати кого завгодно.
Тільки вдумайтеся – за кількістю сплачуваних податків, за інформацією Світового банку, Україна в 2011 році встановила світовий рекорд і впевнено утримує лідерство. Скажімо, в Гонконзі усього 3 податки, у Грузії, Норвегії, Швеції – 4, у Франції – 7. Невже там влада дурніша? Та навіть якщо і вдасться молодому бізнесмену прорватися на ринок, де гарантія, що у нього завтра не відберуть чи не прикриють бізнес, наславши контролюючі органи.
Рівень держав визначають, зокрема, й за забезпеченістю соціальної сфери. А ми безкінечно урізаємо фінансування на неї і хочемо, щоб із нами рахувалися у світі як із самодостатньою державою. Та й не виходить із цього нічого доброго. Скажімо, значно збільшили єдиний соціальний внесок для підприємців, переконуючи, що це піде на поліпшення соціальної сфери, але пенсії в пенсіонерів так і не зросли. А чому не почати з тих же олігархів і урізати їхні надприбутки? Крім того, величезні ресурси суспільство витрачає на підтримку великих промислових підприємств, фактично – їх власників, що входять до тих 4% забезпечених осіб. Безжально кромсаємо вітчизняного виробника, соціальну сферу і спонсоруємо тих, хто не знає, скільки ще віл для власного задоволення побудувати чи купити на Багамах, Канарах.
– Але необхідність внести корективи до податкової та соціальної політики Микола Азаров пояснює потребою часу. Мовляв, у посткризовий період інакше діяти не можна. Навіть такі країни, як Великобританія, Італія, Іспанія, Греція, Португалія, Ірландія змушені вдаватися до жорсткої економії. Невже лише підвищені податки спроможні порятувати національну економіку?
– Підвищенням податків ще не вдалося врятувати жодну економіку. Якщо людина голодна, треба створити умови, аби вона дістала собі продукти і наситилася. Так і з економікою. Спочатку треба запровадити ефективну модель розвитку, якої в нас досі немає, і забезпечити її реалізацію.
Погодьтеся, хіба це економічна модель, коли в Україні й досі превалюють командно-адміністративні важелі керування і ставка робиться на відродження промислових гігантів, які віджили свій вік. Повторюсь, ставку треба зробити, як і у всіх провідних країнах світу, на розвиток середнього класу. Слід розробити гарантовані державою програми інвестування малого та середнього бізнесу. При цьому потрібно створити умови для легального накопичення приватного капіталу для відкриття своєї справи, знизити до прийнятного рівня кредитні ставки, усунути адміністративні й економічні перешкоди на шляху розвитку бізнесу. Необхідно залучити до інновацій підприємницький талант і висококваліфіковану робочу силу, яка забезпечить випуск продукції найвищої якості. І довести частку малого і середнього бізнесу у ВВП уже в найближчі роки до 50-60%.
Люди нинішньої владної формації, які більшу частину свого життя пропрацювали в командно-адміністративній системі, морально ще не готові випустити з-під контролю середній клас. Бо з його виходом на свободу роль чиновника нівелюється. А величезній чиновницькій армії в Україні не хочеться підрубати сук, на якому вона сидить. Тим більше, який підтримує нею ж створену систему корупції і хабарництва.
– Вважається, що є два підходи до оздоровлення економіки – фіскальний та інвестиційний. Який із них найбільш прийнятний для України за нинішніх умов?
– Я би сказав так – конструктивний. Не можна обійтися без фіскального. Уявіть, що станеться з інвестиціями за нинішніх умов панування олігархічних кланів і корумпованих державних чиновників. Вони вкотре осядуть в кишенях згадуваних мною 200 родин. А коли діятиме нормальна фіскальна політика, коли запрацює система відповідальності перед законом кожної особи, незалежно від її статків, отоді можна говорити про інвестиційні кроки. Бо без інвестицій розвалену економіку підняти дуже важко.
– Цими днями до Верховної Ради було внесено законопроект, який передбачає підвищене оподаткування бездітних родин. Чи виправданим є такий підхід наповнення бюджету, якщо парламент досі не наважився на оподаткування розкоші. Той же податок на нерухомість не ухвалюється вже багато років. І це в країні, в якій тривалий час спостерігається глибокий соціальній контраст і доволі гострою залишається демографічна ситуація.
– Колись ще Уїнстон Черчілль пожартував: якщо політики не знають, як підняти економіку, вони вводять податки на бездітність. У цьому – вся відповідь. Стимулами до народження дитини для кожної родини повинні бути впевненість у майбутньому, соціальні гарантії, стабільність в державі. А запровадивши такий закон, зробимо страшну річ. Ми ризикуємо збільшити кількість понівечених маленьких життів, змушуючи батьків податковим тягарем незалежно від бажання і можливостей створювати собі такі маленькі «субсидії».
– Вважається, що будь-яку реформу слід починати з себе. Як ви гадаєте, чи наважаться податківці нарешті переформатувати свою роботу з урахуванням економічних потреб сьогодення?
– Я б взагалі поставив питання руба – розформувати податкову службу як таку, що не виправдала себе в українській дійсності, і створити замість неї звичайну контролюючу структуру. Наявна система не справляється з обов’язками, які на неї покладені суспільством. Вона штовхає підприємців до фінансових зловживань, а інакше за нинішнього податкового пресингу їм не вижити. За таких умов годі сподіватися про формування в Україні середнього класу.
Роман НЕЧИПОРУК,
Національний прес-клуб «Українська перспектива» спеціально для “Про все”