111

Легенда про Терну і Апполінарія

Гичка Анастасія

7-Г, ТЗОШ №19

Отож, давним-давно, в старій хаті над Серетом, в невеликому поселенні в бідній сім’ї народилася двічинка.

Красунею буде, – сказала батькам стара баба-ворожка, яка приймала роди. – Тільки не на добро піде та краса. Принесе вона велику біду.

Сказала отаке стара т<ф пішла собі. Батьки то якось повз вуха пропустили, бо дуже тішилися в той час малою красунею. Особливо заворожували батьків великі темно-сині очі маляти. Саме за ці сині-тернові очі новонароджену і назвали Тарнавкою, Тарною.

Дівчина скоро росла, перетворювалася з маляти на двічисько, а далі і на красиву паняночку. Мала Тарна довгі чорні коси, чорні брови, ледь рум’яне личко та невеликі, правильної форби, ніби налиті калиною уста. Та найбільше серед усього, виділялися, як і в дитинстві – великі

тернові очі.

Проїжджав якось через поселення, де жила Тарнавка місцевий княжич зі своїми друзями, тай зійшов з коня води попити. Пійшов до сільської криниці, та попрохав дівчат, що стояли поруч набрати води. Дівчата напоїли княжича та почали розмову з ним. Княжич мав добру вроду, до того ж був багатий, тож звик до уваги дівчат. Балакати з ними йому було просто, однак не надто цікаво. Цього разу розмову він не закінчував, бо мав трохи часу і вирішив тут таки перепочити від довгої дороги – попереду його чекала також ще не одна верста путі. Отож розмова затягнулася, підійшли поздороватися до княжича і місцеві хлопці. Привіталися, перекинулися жартами, тай давай розхвалювати своїх дівчат.

– Ну як княжиче, сподобалися тобі наші красуні;- питав один леґінь. – Чи не вибрав ти серед їх і собі до серця якої.?

Княжич відказав, що всі дівчата гарні як рожі, однак в серце йому не проникла жодна.

– А ти просто, княжича, не бачив нашої Тарнавки, що так кажеш – розповідав далі місцевий юнак. – Та будь-кому до серця припаде.

Молодий князь лиш усміхнувся на це.

– Я вже багато красунь бачив, – відказав. – Але жодна не була достойна бути рівнею мені.

Сказав це князь, і різко обернувся – бо почув спів нечуваної мелодійності, що лунав від ріки. Там, спершись на вербу співала, обернувшись до води, гарного стану дівчина. Нікого вже не чуючи з гурту, княжич, мов заворожений, пішов до дівчини.

– Добридень Тарнавко, – привітався княжич догадавшись, що саме про цю красуню розказував леґінь.

– Добридень, княжиче, – дівчина зрозуміла хто стоїть перед нею, по пишних шатах.

– Красивішої за тебе Тарнавко, в цілім світі немає, – запевнив княжич. – Та й бачу розумом ти метка. А чи не хотіла б ти княгинею стати. Заміж за мене вийти?

Тарнавка зітхнула, бо вже не один леґінь говорив їй про заміжжя. Однак не хотіла вона ні багатства, ні слави – заміж хотіла вийти по коханню, тому і княжичу змушена була відмовити.

– Ні княжиче, – не можу я бути з тобою не люблячи тебе.

Княжичу сподобалась гоноровість Тарнавки. Однак не звик він до відмов.

– Любов прийде з часом, – переконував він. – Та й не гоже княжичу відмовляти. Сама ж знаєш, я, якщо захочу – то силою тебе заберу.

– Силою любий не будеш, – почув княжич сильний, і водночас спокійний голос позад себе, і міцна рука опустилася йому на плече.

За княжичем стояв могутній блакитноокий леґінь в простому сільському вбранні. Одна дивився на княжича юнак так впевнено та суворо, що навіть той не став йому перечити. Тим більше що хлопців з села тут було багато, а князь був тільки з кількома друзями.

Після появи високого хлопця очі Тарнавки засвітилися любов’ю. Князь скочив в сідло, і швидко поскакав з селища, а дівчина кинулася в обійми легіня.

– Ах ти ж мій Полю, Апполінарію, – пестячи його чуприну шептала Тарна. – І не страшно тобі отак з князем говорити?

Поль, коханий Тарнавки, тільки махнув рукою на це.

Після приїзду княжича Поль і Тарна жили в мирі і коханні кілька тижнів. Якось під вечір вибралися вони за село в поле гуляти. Тарна розглядала грона недостиглої калини, на одинокій деревинці, а Поль відлучився зібрати дівчині квітів. Саме повертався леґінь до дівчини з букетом, коли почули обоє тупіт копит здалека. За кілька хвилин іза-горизонту з’явилося десяток вершників. Попереду їхав княжич – завдяки пишній сутані його було видно здалека.

– Тікаймо, – вигукнула Тарнавка і голос її зірвався.

Тікати було нікуди. Окрім одинокої калини інших дерев в полі не росло. Поруч тільки починалися зарослі терену, куди і кинулися закохані.

Бігти серд кущів було важко, і подолавши кількадесят метрів обоє вже відчували, що вершники скоро наздоженуть їх. Тарнавка біжить босою, і ноги її покриваються кров’ю.

– Я візьму тебе на руки, – викрикує Поль, обертаючись до дівчини.

Тільки підняв хлопець Тарну, як тут же відчув в повітрі тонкий свист, легкий поштовх – і тіло дівчини обмякло в руках.

Пущена кимось з вершників стріла потрапила їй просто в серце.

Розплакався Поль та кинувся голіруч з криком до княжича з вояками, та пробіг тільки три кроки. Наступна стріла зупинила життя і йому.

Першим до померлих закоханих під’їхав княжич. Спочатку злість переповнювала його, бо не досяг він того,що хотів, і відмову отримав віддівчини, в яку закохався безтямно. Однак скоро злість вступила місце тузі. Заплакав князь, бо зрозумів, що наробив.

Наказав слугам мечами викопати флибоку могилу, і тут же на полі, врочисто поховав разом закоханих. Від того часу князь так і не найшов своєї долі. Не припала жодна дівчина йому до серця, Угак він і помер неодружений. І рід княжий на ньому зупинився.

Місцина ж, де жили Тарна і Поль, від того часу, за наказом князя, зветься Тарнополем.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.