Сьогодні вранці до тернопільських церков величезні черги до сповіді. Виходиш з маршрутки і відразу навіть не розумієш що сталося: чи то транспорт не ходить, чи щось таке цінне продають на зупинці. Коли роздивляєшся, куди черга, охоплюють розум філософські думки: чи то тернополяни почали більше грішити? Чи більше каятись? А може такі черги через через спрощену процедуру відпускання гріхів?
Можливо, пора церковникам просто почати продавати індульгенції, як у середньовіччі, щоб уникнути таких скупчень)))
Як сповідаються у Львові, про що говорять в черзі до сповіді гарно описав журналіст журналу “Країна”
Перед Великоднем у Львівських церквах люди стоять у чергах до сповіді. Деякі тягнуться з храму аж на подвір’я. Дехто займає чергу й іде чекати надвір на лаву
– А ти чо аж до Львова приїхала сповідатися? В селі не хочеш? – каже старша жінка в чорній хустці до молодшої в синій шалі.
– Та ви шо? У кого там ся є сповідати? Він тебе навіть не вислухає. Раз, раз і слідуючий. Но дивиться, шо на тацю поклали.
– Та то скрізь таке. Де нині є ксьондз?
– Щороку збирає й збирає на “ремонт храму”. Я кажу, та шо там вже є ремонтувати? Церква в килимах, у вишиттю. Опалення давно є. Море квітів. Ну, хіба вже на золоті ворота до церкви збирає, чи що? За той час він собі ремонтик удома зробив, паркан такий відмурував, ніби до нього хтось полізе. А зараз говорять, квартири дітям у Львові покупив.
– Та я свому внуку кажу, або най в міліцію йде після школи, або на ксьондза. То не пропаде.
– Розкажеш священику, як ти мами не слухаєш? – говорить молодий батько до сина років 10.
– Ліпше ти розкажи, як ти її не слухаєш, – відмахується малий.
– Шо я не слухаю?
– А розкажеш, як мама тебе щонеділі просить-просить у підвал сходити, а потім мусить сама іти.
– Ну то я футбол того тижня дивився.
– А минулої неділі з дядею Сергієм 4 години на скайпі сидів.
– Слухай, не нервуй мене перед самою сповіддю.
– А ше я розкажу, як ти мене за пивом посилаєш, а я не хочу йти. То гріх не слухатися тата?
– Слухай, ти шо не розумієш? Я в черзі до сповіді. Не можу говорити, – нервово стиха каже чоловік у слухавку.
Той знову дзвонить.
– Нє, ну я тобі то ше перед сповіддю мушу сказати, бо потім грішити не можна: ти – дебіл, – вимикає телефон.
Дві жінки, на вигляд років 50, сідають на лаву біля церкви.
– Мій Володя дома не буває. То в Польщі, то у Львові шось крутиться. Усе те бабло, як він каже, заробляє. Та я йому кажу, досить уже, женися. А він: доки квартири не куплю – не женюся. Шо мені, з вами до пенсії жити?
– А я своїх синів у 22 роки вже в добрі руки повіддавала. Один на дочці священика женився. В іншої невістки мама в Італії все життя. То я собі тепер маю чистий спокій. Поживу для себе.
– Ти будеш то священику говорити? – питає простоволоса дівчина іншу, в прозорій білій шалі.
– Шо я приймаю ті таблетки? Та де. Він буде мораль читати. Ще мене не запричащає. Як я маю то йому пояснити, шо ми ще з Віталіком дітей не хочемо.
– Ну, він скаже, шо є природне планування. А контрацептиви – гріх.
– У нас в університеті всі викладачі й співробітники на тому “плануванні”. То кожна друга сім’я багатодітна, так допланувалися.
– А я не знаю, чи мені казати, шо я з хлопцем без шлюбу живу. Говорять, він таких не сповідає. Моя сестра з Ігорем нешлюбна, то до сповіді не ходить. Але дітей похрестили.
– Та я взагалі перший раз у Львові до сповіді прийшла за чотири роки. Весь час до себе в село їздила.
– А чо?
– Ше на другому курсі Танька завела мене у львівську церкву. Каже, тут священик тебе не знає, можеш усе розказати. А він мене, чуєш, питає, чи я грішне тіло до рота брала. Я тоді так плакала, як вийшла з церкви, більше тут не ходила. Та я ж іще мала була, де дитину таке питати? Свиня.
– Та бо сам, певно, гарну дівчину побачив, слюні розпустив, фантазію включив. Ти би послала його й пішла до іншої церкви.
– Нині я би так і зробила. А тоді в шоці була.
– А мою бабку шо питав! – хихотить. – Чи вона собі того не робить… То вона йому ноги цілувала зі слізьми, хрестилася, шо вона такого в житті не робила. І шо дід щойно півроку, як умер, і шо їй нема в тому потреби.
– Фу, – кривиться друга. – Не смійся, бо нас зараз виженуть.
– Я своїй старій чергу зайняв, – каже сивий чоловік до іншого, в руках тримає шапку. – Я до сповіді не йду. Бо то нема перед ким ся сповідати, хіба перед самим Богом. Ті ксьондзи таке витворяють, – махає рукою. – А стара каже, чує гріх перед Януковичем. Бо все плювала на його фотографію, як де в газеті бачила. А тепер їй хтось навісив на вуха, шо то гріх. Бо всяка влада від Бога. А той ще й тисячу якусь обіцяє дати з книжки. То вона каже, піде покається.
– Ой, не знаю, яка та Паска буде, – відповідає співрозмовник. – Не знаєш, шо на ту пенсію купити. Дочка напозичала грошей, ремонт робить. Нашо то їй ся здало? Залізе в борги, а потім: тату, дай пенсію.
– Та так не кажіть, вона у вас господиня. А з цінами таки дуже зле. Іду до магазину й думаю: як куплю ліпшого масла, то вже на цукор не буде. То, може, без цукру обійдуся ще тиждень? Або купити риби чи краще ковбаси вареної? А як куплю молока, то вже на зелені економлю. На Паску до дочки в гості піду, то, може, якого м’яса вже там поїм.
