Все перебуває у взаємопов’язі. У образі малого є велике, а у великому – мале. Зміна середньої температури на планеті спричиняє глобальні кліматичні зміни на континентах. Від зміни температури тіла страждає весь людський організм. Ми, зазвичай, гасимо наслідки, замість того, щоби шукати причини. Аналогічно, криза проявляється і в економічному стані держав. Час сьогодення породив навіть кризові погляди на сенс людського життя. Про них чуємо звідусіль, їх відчуваємо у повсякденні… Це – духовні складові кризи.
Нещодавно у нашому технічному університеті перед студентами виступав професор із Італії Джузеппе Арджолас із метою представити наукову точку зору на ситуацію крайнощів у житті особи, держави, людства. Було вельми цікаво співставляти загальноєвропейські проблеми із суто українськими. Успіх до нас не приходить сам собою, а формується у повсякчасній боротьбі. В боротьбі кожного і за кожного. На жаль, держава цікавиться людьми лишень у дні виборів, а із достойністю життя творить нові й нові проблеми. Ще з однієї кризи не видряпалися, а вже в іншу попадаємо. Цікаво, що опісля одні виходять з неї ледь не голими, а інші – з новими надприбутками. Парадокс життя.
Криза не буває суто локальною чи абстрактною. Вона охоплює фінанси, виробництво, економіку, моральні цінності. І не варто якусь із проблем ставити як першочергову чи останню в плані вирішення. Все взаємопов’язане наче органи людського тіла. Болить щось одне, а хворіє людина в цілому. Лікар забороняє інфарктникам пити алкоголь, курити, їсти певні страви. Дотримання рекомендацій, заборон та обмежень відкриває шлях до оздоровлення, адже в противному разі… Що маємо нині чинити: я, ви, керівники держави?
Гадаю, потрібно визначити сенс наших дій: заради чого (кого) вони здійснюються, що станеться (зміниться) в результаті їх реалізації. Минув час голих слів і пора переходити до реальних справ. Доконче треба привчати людей до спільності інтересів, до вміння визначити: що є головним у даний час, а що другорядним; чим особистим чи вузько партійним) можна й треба поступитися заради спільної перемоги. Необхідно розуміти сутність культури, не як суто мистецько-розважальної сфери, а як стану людського життя, як гармонії особи з природою та з іншими людьми. Потрібно якнайшвидше освоїти культуру економіки та праці, перейти від стану виснаження природи і людей до стану гуманізації.
Ми вельми багато мріємо, уявляємо, хочемо. Одного бажання замало. Проголошувати гарні гасла можна до пори до часу. Якщо опісля зими будемо лише плескати в долоні, хвалити весну-красну, але не зоремо удобрених нив, не обробимо їх чесно й чисто – то ілюзорні наші сподівання. Треба навчити усіх потребуючих , активно залучати їх як творців, розгорнути рамки і об’єм діянь та доброчинств. Це найперші кроки до успіху.
Як же прилучити зневірених та збайдужілих людей до такої спільності? Найперше через діалог, шляхом пошуку спільний інтересів. Діалог полягає не лише у вмінні говорити, а й в умінні слухати. Слухати і почути сказане. Діалог вимагає тиші, яка не відволікає від теми спілкування. Крикунів у нас багато й люди вже оглухли від політичної тріскотні. Є три рівні тиші.
Перший – тиша голосу. Не кричати, а шанобливо нести слово. Слово є містком поміж тим хто мовить й тими до кого мовиться. Слово може стати знаком поваги і… сокирою розбрату. Чого ж прагнемо? Другий рівень – це тиша думки. Щоби когось почути, потрібно задуматись над тим, що слухаємо. Тиша думки готує ґрунт для засіву наступних рішень, бо третім рівнем тиші є переосмислення. Це час для осягнення почутого й розкладання його на поличках свого інтелекту.
Варто навчитися сприймати думку іншого (навіть діаметрально протилежну). Сприйняти, визначити відмінності, спробувати виявити у новому найцінніше для себе; вміти переступити через порожню принциповість; зробити обдумані висновки; виділити помилки; занотувати усе на сторінках своїх роздумів. Всі три рівні є канвою для вишивання орнаменту плідного діалогу, а в противному разі – це даремне струшування повітря звуками, це шлях до чергової сутички. Як приклад – згадайте просовування партією регіонів через парламент злощасного законопроекту про двомовність. В ньому, як в троянському коні, і є захована сокира розбрату.
Однак бувають випадки, коли почуте не сприймається вами, бо не вірите у сказане, бо спізнали (чи знаєте) іншу грань змовленого, відчуваєте фальш у бесіді. Чого у цьому випадку бракує? Довіри! Я довіряю водієві автобуса, Президентові країни чи майстрові з ремонту ліфтів, які несуть відповідальність за моє життя. Так повинно бути. Довіра – це провід, це рука допомоги, це культура людських стосунків на всіх рівнях. Довіра цементує стіни Храму життя. Якщо довіра крихка – розваляться Храм, сім’я, країна.
Коли хтось зробив для тебе добро, зроби (як подяку за це) добро іншому. Це ж так просто і так геніально. Потрібно розгорнути мережу доброчинства поміж усіма. З цього починається економіка єдності, так твориться культура економіки. Японія опісля страшного цунамі так себе нині порятовує. Взаємність – це гармонія і погодження, це допомога і розуміння, це спокій (в державі в сім’ї, в душі).
Людина живе у суспільстві, тому така взаємність є обов’язковою! Владу представляють люди, які наділені правом обслуговувати інших. Всі рівні перед законами держави. Усі ми входимо у простір контрактних, договірних чи моральних взаємин. Я зобов’язуюся виконати те, що обіцяв, що зобов’язаний виконувати згідно службових, сімейних чи інших обов’язків. Це – умови спільної відповідальності, а звідси й взаємної довіри.
Минуло небагато часу від урочин перепоховання тіла Тараса Шевченка в українську землю. Біля пам’ятника Кобзареві звучали високі слова про побудову «могутньої, соборної, незалежної» держави, а відірвані від постаменту гранітні плити у будь-яку хвилину могли впасти на ноги дітям, які покладали квіти. Правда, «керманичі» додумалися локалізувати кризову ситуацію, затуливши її барвистими корзинами квітів… Завершальним акордом, після поспішного відходу керівництва усіх рангів від Шевченкового погляду й слова, стали слова «адміністративної панянки», що потрібно «закривати виступи, бо начальство, мовляв, пішло геть». Так ані я, ані інші не зрозуміли для кого організовувалася акція: для пошанування Тараса Шевченка чи відмітин «чергового патріотичного заходу»? Гра у патріотизм рано чи пізно стає видимою для всіх. Це й сталося у Тернополі цьогорічного 22 травня.
Про содіяне потрібно звітувати у визначений час і у визначеній формі перед іншими людьми, а головне – перед Богом. Мистецтво організації співпраці чи співжиття включає повагу до всіх і не допускає панування когось над кимось, поділу на божків та жебраків. Якщо підприємець будує лікарню, тоді він дбає про здоров’я своїх робітників, а якщо власну віллу з басейном?… Є над чим подумати. Нині, у значної кількості людей, збільшення достатку витіснило духовне наповнення. А ще – дуже багато фальшивого патріотизму.
Нам доконче потрібні зміни планетарного, державницького та особистого ставлення до оточуючого нас світу, до розподілу матеріальних та духовних цінностей. Як приготуватися до таких змін? Їх необхідно насамперед знати. Здійснити загальний всеобуч з роз’ясненням і доказовою базою їх правильності та необхідності саме в даний час і в запропонованій формі. Потрібна ретельна дослідна перевірка (вже доста проводити експерименти над людьми). Потрібно змінити форму підготовки молоді (бо саме у них наша майбутність) через формування особистості.
Почнімо з найпростішого. Стосунки у виробничому та оточуючому світі починаються не від державних актів та постанов, а від дитячих ігор, домашньої аури. Дитина не бавиться іграшками, а починає свою працю, вчиться жити, моделює своє завтра, творить себе як особу. Вміти почути іншого, зрозуміти його думку, не противитися й вибухати суперечкою та конфліктами, а мудро проаналізувати її, розкрити суть хиб, вказати правильний шлях до завтрашнього дня. Ваш голос вартує того, щоб його почули, помітили, полічили.
Не будьмо байдужими. Ви не лишень виборці, а ви – борці, творителі й будівничі майбуття. Один мій знайомий недавно сказав: «Певно, Герман мітить в депутати, бо весь щось пише гостреньке». Відповідаю – ні! Пишу, бо відчуваю потребу висловити свої сумніви, відчуваю вашу спрагу за спільними розмірковуваннями про наболіле. Може недалеко той час, коли ми погомонимо врешті про щось веселіше та приємніше. Зі сподіваннями на це – до наступних зустрічей!
Заслужений діяч мистецтв України, професор ТНТУ
Олег Герман