Соратник В’ячеслава Чорновола відверто розмірковує про проблеми української націонал–демократії, її ворогів та свій намір усьоме йти до парламенту

Ярослав Кендзьор — один із небагатьох народних депутатів усіх шести скликань. Один із когорти «шістдесятників». Соратник В’ячеслава Чорновола. Саме дисидент Чорновіл залучив 23–річного Кендзьора у далекому 1964–му до створення легендарного самвидавівського журналу «Український вісник», три перші числа якого друкували у родинній хаті Ярослава в селі Солонка під Львовом. У характері пана Ярослава багато чорноволівських рис — відданість українській ідеї, принциповість у відстоюванні національних пріоритетів і цінностей, максималізм.

12 липня Кендзьору виповнився 71. За кілька днів до того він якраз закінчив голодування під Українським домом проти ухвалення мовного закону Колесніченка й Ківалова. Депутат від «НУНС» зізнається, що ще не так давно вважав це скликання Верховної Ради останнім у своїй політичній кар’єрі. Але, бачачи, що відбувається навколо, колишній член НРУ має намір балотуватися знову — по «мажоритарці» на Львівщині.

«Збираюся балотуватися, бо не можу бачити, як опозиція здає округи владі»

— Ярославе Михайловичу, ви були одним з перших, хто оголосив голодування проти «мовного» закону. Що для вас значить ця акція? Чи домоглася вона поставленої мети?

— Голодування під Українським домом виникло цілком спонтанно. Бо наші вожді на знак протесту запропонували лише покинути сесійну залу ВР і зайнятися вирішенням цього питання завтра. «Завтра» було б уже пізно гасити підпалену хату. Тому ми з колегами — Стойко, Мойсик, Кириленко, Ляпіна, Григорович — вийшли на сходи Українського дому, попросили принести білу тканину, порізали її на стрічки і написали ручкою «Голодую». Через годину до нас приєдналися 20 перехожих. А вже згодом з’явилися представники об’єднаної опозиції з телекамерами й почали розповідати, як вони «перемогли владу».

Народна протестна акція під Українським домом знайшла серйозний відгук у семи областях Західної України. Ці протести змусили адміністрацію Президента, сподіваюся, і самого Президента, при всій їхній впертості і бажанні прийняти мовний закон, зробити певну паузу, переглянути і вдосконалити його засади.

Я, до речі, не поділяв ідею припинення голодування. Якби сюди підтягнулися люди з регіонів, думаю, кінець цієї акції був би ефективнішим.

— Якщо ви вірите у свідомість виборців — чи збираєтеся знову балотуватися до ВР?

— Уже рік, як я внутрішньо визрів провести риску під своєю депутатською практикою. І готовий до цього зараз. Але я бачу, як закамуфльовані представники влади вже майже рік «засівають» певні округи на Львівщині, як одіозні олігархи намагаються купити виборців, а так звана об’єднана опозиція навмисно висуває проти них слабких кандидатів. У таких умовах мені не хочеться сидіти на прив’язі і просто спостерігати. Ці кандидатури призначені, щоб знати регіон під режим правлячої більшості. Тому не виключено, що я піду до людей, зареєструюся на тому окрузі, де буде слабка опозиційна кандидатура і найнахабніший ставленик влади — скажімо, той же горезвісний Козак. Вибір, який зроблять люди, зумовлюватиме те життя, якого вони достойні.

Якщо піду по «мажоритарці», то буду змушений вийти з партії «За Україну!». Її союз із БЮТ сприйняти не можу. Так звану квоту в списку отримав, по суті, лише В’ячеслав Кириленко, а інші «заукраїнці» змагатимуться в округах. От і я, ймовірно, спробую.

Причини катастрофи

— Пане Ярославе, з висоти вашого життєвого і політичного досвіду — що сьогодні твориться з Україною і чому?

— Причина не одна. Їх в’язанка. Назагал, сьогоднішня українська ситуація — це відгомін минулих голодоморів, розстрілів, депортацій та інших масових каральних акцій, що перенесли українці. Винищено цвіт нації, її інтелект, господаря землі. Ті, що вижили, мимоволі зазнали моральної, психологічної, політичної, а відтак національної мутації. От і маємо полчища хохлів і малоросів, які продукують нові покоління «одновірців» і делегують у владу чечетових, ківалових, колесніченків, симоненків.

За 20 років незалежності жодне скликання Верховної Ради не мало проукраїнської більшості. Домінують у Раді, як казав Василь Симоненко, «нащадки катів осатанілих» і байстрюки. Серйозним фактором є ненажерлива Росія, яка через свою агентуру використовує українське «яничарство», аби не дозволити утвердитися нашій державі як національній, демократичній.

— Даруйте, а як же результат виборів 2007 року — коаліція «НУНС»—БЮТ?

— Це велике фарисейство і дурман для людей. Якби це парламентське об’єднання воістину сповідувало принципи і засади національної демократії та відповідальність за долю України, то більша частина цієї коаліції, а саме — БЮТ зі своїм лідером, у вересні 2008 року не побігла б брататися з донецькими конкістадорами, які є ворогами Української національної демократичної держави. Якщо це було прикре непорозуміння, то як могло статися так, що «національно–демократичне» керівництво БЮТ спільно з українофобами Партії регіонів за посередництва кума Путіна Віктора Медведчука зліпило проект нової Конституції України, де в народу було відібрано право обирати главу держави? А решта процедур забезпечували поділ влади на двох — як у Росії, для Путіна і Медведєва. Якщо цього незаперечного факту недостатньо, то поясніть, як могла ця «національно–патріотична» частина коаліції не відреагувати на зухвалу агресію Кремля проти дружньої нам Грузії? Слава Богу, ситуацію порятував тодішній Президент Віктор Ющенко.

Лідерка БЮТ, яка позиціонувала себе як політик–лівоцентрист і готувалася до вступу у європейський Соцінтерн, на півдорозі переорієнтувалася на національну демократію. Мабуть, мудрий політтехнолог переконав, що в Україні престижніше грати роль національного демократа. Тому і підбір команди у парламентський список був трохи червоним і трішки синьо–жовтим. А як результат — більше третини команди пішло до українофобів. І саме їхніми голосами, а це понад 50 депутатів, кількома колишніми «НУНСівцями» і депутатами Партії регіонів приймаються тепер усі антиукраїнські закони.

Отже, поле національної демократії заросло бур’яном. Його треба виполювати, щоб не дурити виборця. А щодо «національного лідера», якого вперто ліплять з неукраїнського матеріалу, то ми ще дізнаємось шокуючу правду про зав’язки Тимошенко з Путіним та яку місію цей лідер виконувала.

Чи можлива люстрація опозиції?

Усі ми знаємо, як країни Балтії, Східної Європи крок за кроком вичищали свою владу від присутності в ній легальних чекістів, їхньої агентури, чиновників, які співпрацювали з цими каральними органами. Чистили від крупного комсомольсько–партійного активу, що зі шкіри вилазив, вислуговуючись перед комуністичним режимом. Навіть у Молдові нещодавно прийняли закон про заборону комуністичних символів.

Тож я не можу сприйняти сьогоднішню українську «об’єднану опозицію», допоки там є чекіст Андрій Кожем’якін. Батько котрого у січні 1972 року робив «шмон» у мого побратима Івана Геля.

Я не можу серйозно ставитися до опозиції, коли там на провідних ролях «ізображає патріота» голова знищеного ним Народного руху Борис Тарасюк. Саме він, інструктор ЦК КПУ, у серпні 1990 року, коли вже рік діяв Народний рух і була прийнята Декларація про державний суверенітет України, разом з ідеологічним секретарем ЦК Леонідом Кравчуком у Тернопільському будинку політпросвіти проводив регіональну нараду з партгоспактивом. Головним питанням наради була боротьба з Рухом, а відтак з ідеєю незалежності України. Я вже не кажу про активну співпрацю Тарасюка з КДБ у радянські часи — в період його дипломатичної служби. Доки в мордовських концтаборах томилися українські патріоти, а цей сьогоднішній «патріот», знаний у середовищі спецслужб як агент «Волинський», переконував американську громадськість, що голодомори — це вигадка буржуазних націоналістів, а українські патріоти–політв’язні у мордовських таборах — це звичайнісінькі кримінальники і ґвалтівники. Ще в армії після технікуму Тарасюк сів на приманку КДБ, після служби без проблем поступив в університет Франка на «міжнародні відносини», із студентської лави — у Міністерство закордонних справ. Там — третій секретар, другий, перший. Потім, у 1981 році, його відправляють у Нью–Йорк у постійне представництво УРСР при ООН. Там він стає заступником секретаря парткому — кар’єра зростала, як на дріжджах. І от ця людина, яка очорнювала дисидентський рух, згодом очолила партію Чорновола.

Я мав розмову з дипломатами, зокрема з Геннадієм Удовенком, який був головою НРУ після смерті В’ячеслава. Так, усі дипломати мали зв’язок зі спецслужбами. Але був різний рівень цієї співпраці. Цей «вислужака» Тарасюк на кожного написав якийсь донос!

І от зараз уся ця клоака чекістів і комсомольського парт­активу зібралася під прапором Юлії Володимирівни. Якщо Турчинов — обличчя української опозиції, мені стає моторошно.

— Ви вважаєте, люстрація опозиційного середовища — можлива?..

— Шанс на очищення є. Від родового прокляття опозиції — розвалів, розколів, «тушок» — може вилікувати Правда. Важка, гірка, але тільки вона. І прозорість процесу.

У партійних списках серед кандидатів на виборчих округах не може бути жодного, хто заплямував себе співпрацею з кривавим комуністичним режимом, не може бути представників бізнесу, які вразливі до «наїздів» влади.

Хоча і до самих виборців треба ставити питання. Приїхавши, наприклад, на Яворівщину чи Самбірщину, я можу почути таку думку людей, «задобрених» олігархічними кандидатами від влади: «Так, я знаю, усі знають, що вони злодії. Усі сьогодні крадуть, але вони з нами діляться. Якби кожен злодій поділився з нами, як дубневичі чи козаки, держава процвітала б». І це «свідома», «патріотична» Галичина! І такий рівень деградації мислення! Це страшний злочин комунізму так деформував свідомість людей.

А кандидати від опозиції ще й не нюхали атмосфери у своїх майбутніх округах. Ось така гірка правда.

Зараз на чолі опозиції стає Арсеній Яценюк. Якщо він хоч трішечки розуміє, яку відповідальність бере на себе, то вже зараз має прибрати зі своє команди скомпрометовані «релікти». Я вже не раз казав, що це величезна помилка Яценюка — його союз із БЮТ.

І я наполягаю на тому, що Блок Тимошенко занапащує Україну. Це є величезною трагедією України, що на поле національної демократії налізло всяке сміття, аби спекулювати на благородних, чесних і світлих ідеях, які сприймаються третиною українського суспільства. Юлія Володимирівна — це тричі народна артистка України, яка неперевершена у своїй демагогії. Вона може найогиднішу справу перетворити на велике благо, за що їй будуть поклонятися. Це справді здатність зомбувати людей, на кшталт «Білого братства». Чому Москва зробила ставку на неї? Бо вона вміє зомбувати людей. Ставка на неї була зроблена у вересні 2005 року, коли після відставки уряду, не маючи жодного імунітету, вона зустрілася в Генпрокуратурі РФ із Федеральною службою безпеки. Потім стало відомо, що цю поїздку їй організував Медведчук. Далеко за північ на заміській дачі Юля Володимирівна отримала від Путіна «бойове завдання». За абсолютно точною інформацією українського Президента від джерел внутрішньої розвідки України, тоді Тимошенко і Януковича вели до президентських виборів 2010 року дві окремі групи ФСБешників Росії. Для них було однаково, що Янукович, що Юлія Володимирівна. Головне завдання Кремля було — морально і політично знищити Ющенка.

Російська агентура в Україні працює абсолютно відверто і цілком легально. Особливе засилля спецслужб спостерігається в Криму і в сесійній залі Верховної Ради. Ківалов, Колесніченко — ось агенти Кремля, який усіма можливими засобами душить Україну, її національну ідентичність.

Але й Тимошенко — навіть зараз, перебуваючи в колонії — залишається на «лаві запасних» у кремлівських політиків. У Москві знову думають, як її використати у наступній президентській кампанії. Або спишуть, бо Медведчук на підході.

Мене, до речі, дивує, чому вона ніяк не може здати кров на аналіз. Якщо людина щиро хоче вилікуватися, то без аналізу крові це неможливо. То Тимошенко це аргументувала, що не довіряє українським лікарям. Але приїхали німецькі лікарі — так само не отримали аналіз. Що таке? Лікарі з міркувань професійної етики не хочуть висловлюватись, але дехто каже, що у крові можуть виловити залишки наркотиків або інших психотропних речовин.

Де ж вихід?

— Ви малюєте дуже сумну картину. То як же рятувати Україну, поясніть простому національно–демократичному виборцю?

— Що стосується виборчих округів, я радив би мислячому, патріотичному виборцю пильно придивитися до рекомендованої кандидатури від опозиції. Якщо ця рекомендація гідна — підтримати всіма засобами. Якщо виникають сумніви — знаходьте зі свого середовища достойного, надійного, фахового, патріотичного кандидата, переконайте його йти на вибори і нести за нього відповідальність.

Щодо партійного списку. Суспільство має примусити керівництво об’єднаної опозиції легалізувати склад команди. Персональну відповідальність за кожного члена командизобов’язані взяти на себе Арсеній Яценюк та Юлія Тимошенко.

Громадська толока, генеральне прибирання «завалів» опозиції повинна розпочатися вже сьогодні. А на перспективу — для потреби України слід відновлювати і засівати добірним зерном поле української національної демократії. Те поле, яке так дбайливо оберігав світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл.

 http://www.umoloda.kiev.ua

Напишіть відгук