111

Про цього художника заведено говорити — Михайло Бойчук та його школа. Саме це поняття важко уявити, бо головні монументальні твори Бойчука та бойчукістів знищено. Виходить так, якби ми говорили про музику — приміром, Бах і його школа, але при цьому перед нами лежали кілька розрізнених нотних аркушів і нічого більше.

Коли він починав свій шлях, нашим молодим митцям не було де вчитися на батьківщині. Їхали до Петербурга, Кракова, Відня. В Україні мистецької школи не було — ні як навчального закладу, ні як напряму. Але за якихось півтора десятиліття після Бойчукового дебюту все це з’явилось — і мистецька академія, і мистецький напрям, що отримав його ім’я.
1904 року зі срібною медаллю закінчив Краківську академію красних мистецтв. А невдовзі про нього заговорили в Парижі. Там він уперше озвучив ідею — створити нове українське мистецтво на основі переосмислення досягнень попередніх епох. Таке не під силу одному. Спільники знайшлися 1917 року в Києві, де Бойчук опинився серед фундаторів щойно створеної Української академії мистецтв. Учнів мав багато. Вони й склали «школу Бойчука».
Бойчук рідко виставлявся сам, частіше з учнями. Бо сповідував колективну творчість. Це те, що стало тоді актуальним у всьому світі. Адже розмаїття ідей, породжених науково-технічною революцією, вже не дозволяло авторові втілити свою ідею самому. І не лише в живописі, а й у фізиці, математиці, архітектурі. Звідси й колективна творчість у бойчукістів, хоч це явище своєрідне. Учні не копіювали стиль учителя, а лише розвивали його ідеї, використовуючи власні художні рішення. Вчитель — не диктатор, а духовний лідер.
Чому це стало небезпечно для тодішньої ідеології? Адже вона також проповідувала колективізм. Але для тоталітарної держави важливо виховати громадян з колективною свідомістю, щоб вони гуртом підкорялися вказівкам згори, а не приймали спільні рішення.
Бойчукісти швидко увійшли в усі сфери культурного життя: кераміка, ткацтво, книговидання, скульптура і театр. Ось лиш один факт. Учень Бойчука — Роберт Лісовський (родом із Запоріжжя) переміг у конкурсі на кращу емблему «Люфтганзи», якою ця авіакомпанія незмінно користується від 1929 року й досі.
Бойчук та його учні виконали кілька знаменитих монументальних робіт: розпис Луцьких казарм у Києві на Дегтярівській (1919), приміщення Кооперативного інституту в Києві (1923). 1928 року оформили Всеукраїнський селянський санаторій в Одесі — 600 квадратних метрів фресок. Це агітмистецтво, що показувало прихід на село радянської влади — але виконане у формах, близьких до іконопису. Селяни казали: «Гарно — як у церкві!»
На початку 1930-х Сталін назвав фахівців високої кваліфікації буржуазними інтелігентами й оголосив їм війну. Перевага надавалася малограмотним активістам. Чекістів Бойчук зацікавив ще 1926-го, коли з колегами їздив у творче відрядження на Захід. Через десять літ тюремний фольклор фіксував діалоги між художниками та слідчими НКВС:
— Чому ви так хотіли до Парижа?
— Ну як же, там — Лувр!
— А хто такий Лувр?
Колись він казав: «Ми повинні бути щасливими з того, що переживаємо початок весни мистецтва — нас мало, але ми знаємо: прийде літо». Саме влітку його розстріляли в Києві. Могила, очевидно, в Биківні.
Уже після страти писали, що Бойчук, Падалка і Седляр «становили диверсійну групу на фронті культурного будівництва, їх головною метою було використати мистецтво для полегшення фашистської інтервенції проти нашої соціалістичної батьківщини».
Монументальні розписи Майстра та його учнів знищили. Збереглися начерки та малюнки, бо їх легше сховати. Те, що лишилось, можна бачити в музеях Києва, Львова, Харкова, Парижа, Варшави, Лодзі та Москви.
Він знав французьку, німецьку та польську мови, був високий на зріст, міцної статури, з чудовим мужнім лицем і подобався дівчатам. У Парижі познайомився з молодою художницею-полькою Софією Налепінською. Коли залишив місто, Софія переїхала до нього у Львів. Вивчила українську мову, згодом стала видатним гравером, професором Київського художнього інституту. Була арештована як активний член «націонал-фашистської організації», керівництво якою НКВС приписувало її чоловікові. Могла відмежуватися — бо вони вже давно не жили разом. Але не сказала на допитах про Бойчука жодного лихого слова. Розстріляна в грудні 1937-го. А їхній син Петро загинув 1941 року, при обороні Києва, в студентському ополченні.
Досьє
30 жовтня 1882-го — народився в селі Романівка Теребовлянського району на Тернопільщині. Навчався у Краківській академії красних мистецтв (мав стипендію від митрополита Шептицького). 1917-й — один із засновників і професор Української академії мистецтв у Києві (згодом — Художній інститут). 13 серпня 1937-го — розстріляний разом зі своїми учнями Іваном Падалкою, Василем Седлярем та Іваном Липківським.

Іван Гуляй

 http://www.golos.com.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.