Кожна людина на своєму шляху проходить через перешкоди. Хтось зупиняється  на цій стежині і падає у відчай, а хтось з молитвою долає усі перепони і досягає успіху. «Життя прожити – не поле перейти», – голосить народна мудрість.

Інколи так стається у житті, що іншим потрібна твоя допомога, а буває так, що ти сам потребуєш допомоги і підтримки.

 Ще  досі не все сказано і написано в історії народу, не все ще відомо.  А звідки взяти цікаву інформацію про свій народ? Мабуть, від людей не простих, а тих, які є свідками історії, у тих, що пережили труднощі, здолали життєві перешкоди, допомагали іншим у скрутний час. Саме вони можуть відкрити щось нове і незвідане. Хоч сьогодні таких людей не є багато, але все-таки вони є, потрібно лише шукати.

Знайшли ми таку людину у селі Кутківціміста Тернополя. Колись вона була мешканкою Заліщицького району Тернопільської області і готова поділитися своїми спогадами з нами про минуле краю. За спогадами Семилюк Павліни, жительки села Торське, сільська молодь задля здобуття волі, із-за любові до України, без сумніву і страху клала на вівтар власне життя.

А як же селяни отримували інформацію про довколишній світ?

У той час не було багато громадських організацій, люди збирались у читальнях «Просвіти» і обговорювали найпоширенішу проблему – як врятуватися, як зберегти свою національну свідомість, національну гідність, національну гордість. Навколо точилися облави, переслідування, але зв’язкові УПА, ризикуючи життям, потайки передавали необхідну інформацію, долали великі відстані пішки, а, коли була змога, сідали на поїзд і перевозили «штахети» – листи від потерпілих родичам, знайомим, односельцям.Рятуючи інших, самим селянам загрожувала небезпека, оскільки таких людей переслідувало НКВД і, впіймавши їх, могло розстріляти, але це не зупиняло сільських мешканців. Проїжджаючи навколишніми селами, енкаведисти разом із стрибками валили й ломили біля церков хрести.

Українські партизани у боях здобували і транспорт, і зброю. Воювали за свою землю, свій рідний край, сім’ю, гідне життя, волю свого народу.

Людей, котрі були в українських громадських організаціях, були причетні до діяльності УПА, розшукували енкаведисти і відправляли у Чортківську в’язницю, де їх жорстоко мордували, після чого відправляли у Сибір або страчували.

Укнизі Нестора Мизака «За тебе, свята Україно», розповідається, що тюремників з Чортківської в’язниці пов’язали дротами,посадили у поїзд з цистернами і вагонами, три вагони було наповнено пошматованими в’язнями. НКВД відправили потяг з людьми на міст через Дністер. Після прибуття поїзда на міст його зупинили і підірвали. Спершу осіли дві ферми моста, один вагон наполовину висів над водою, а два вагони ще було на мосту. Потяг почав горіти.Через деякий час після першого вибуху місцеві жителі Заліщиків почули  другий, після якого вагонів на мосту вже не було.

Великих втрат завдала війна, ще досі не всі нащадки знають, де похоронені  їхні родичі. Багато вистраждано і пройдено шляху. Люди, які це пережили, не зможуть забути тих подій ніколи. Та й не потрібно забувати. Нехай про це дізнається більше народу. Кожна людина повинна знати історію свого народу, щоб творити його майбутнє.

 

Прес-секретар ТОО ВМГО «Молода Просвіта»  – Моргун Олена

Напишіть відгук