На дорогах поки багато машин, ще купують нерухомість, населенню ще вистачає грошей на їжу, а міліція досі підкоряється наказам влади. Але ознак прийдешнього «обвалу» все більше і більше. А впевненості в завтрашньому дні майже не залишилося. До чого йдемо?
Україну накриває щось більше, ніж криза. Особливо добре це помітно в провінції, яка завжди була індикатором активності життєвих процесів в країні.
Геть статистику, котра, як відомо, «служниця влади». Ось як виглядає ситуація на «мікрорівні» – в одному з аграрно-газових районів Полтавської області, в самому «серці України»:
Бізнес в районі фактично «став». Стоїть без замовлень приватний меблевий міні-завод (близько 50 працівників),котрий раніше не знав проблем зі збутом. Його обладнання дозволяє виконувати майже будь-яку деревообробку, але це сьогодні не потрібно. Стоять майже без замовлень обидва бетонні вузли району. Давно стоїть спиртзавод, в минулому – один з найбільших в Україні. На третину сили працює завод комбікормовий. Тваринницьких ферм на території району практично не залишилося.
Єдиний цегельний завод в районі «накрився» у 2010-му: його відібрав у колишнього власника «переможець» з Партії регіонів – прокурорський працівник. Але з причини малорентабельності з виробництвом вирішив не возитися: завод розпиляв на метал, який продав за ціною металобрухту. На «голий» проммайданчик покупця немає.
Великий цукровий завод працює сезонно і на третину сили, при цьому його власники змінюються навіть частіше, аніж влада в Україні: жодного оновлення фондів, обладнання вичерпало свій ресурс.
«Стоїть» вся місцева торгівля (крім продуктових магазинів): магазини з продажу одягу, побутової техніки, будматеріалів – попит населення «на нулі».
Асортимент магазинів – найдешевші товари, природно – низької якості. Тому що безробіття в районі – поголовне. «Жевріє» тільки бюджетний сектор, представлений органами державної влади. І пенсіонери, чиї регулярні, хоча і мізерні, пенсії плюс городи не дають загнутися не тільки людям похилого віку, а й молодим.
При цьому ціни на основні продукти харчування, у тому числі на м’ясо – такі ж, як і в Києві. Ціни на промтовари – теж. А грошей – майже немає.
Сказати, що в районі безробіття – нічого не сказати: роботи немає взагалі. Район аграрний, більшість полів розорані «Райз», решта «вільні» земельні паї масово скуповують донецькі фірми.
Великі аграрні виробники місцеві трудові ресурси не потребують. Навесні і восени немов з нізвідки в районі з’являється потужна сільгосптехніка, яка в лічені дні все обробляє і знову зникає. У підтримці сільської інфраструктури великий аграрний виробник не зацікавлений. У селах і хуторах роботи немає взагалі, і вони стрімко порожніють і руйнуються: залишаються доживати тільки старці. Таких, мертвих, сіл в районі – вже десятки.
Процвітає в районі лише газовидобуток, але користі тут з неї – ніякої. Тому що всі свердловини належать високим господарям в Києві, яким чхати на потреби району. У Києві ж знаходяться і офіси газодобувних компаній, в Києві ж і сплачуються податки. Району з чужого збагачення – дірка від бублика і «убиті» надра з пересихаючими водоймами. А ще – зруйновані важкою будівельною технікою дороги.
Одиницям з місцевих вдається працевлаштуватися «на свердловини» різноробочими, і це вважається великою вдачею.
Така ж ситуація з великими аграрними виробниками: «місцеві» кадри їм не потрібні, податки сплачуються в Києві.
Хто молодий, може і відчуває в собі сили – їде в пошуках кращої долі. Доля решти – сезонні підробітки і городи. А ще «промисли» – розбирання на продаж старих колгоспних будівель в глухих селах, крадіжка лісу, браконьєрство і т.д.
Обіцяного «відродження села» не настало. Ставлення місцевих жителів до влади – вже до будь-якої, без «колірних» пристрастей – однозначне: злодії і гади, яких треба … Ну, загалом, ви самі знаєте.
І це не розмови – це тверді наміри населення. Яке добре знає, хто в районі «падло». І кому буде «торба» в першу чергу.
«Немає грошей! ..» – Це сьогодні біда не тільки провінції, а й промислових центрів. Офіційна статистика малює зростання виробництва, але чомусь всі без винятку знайомі автора, що працюють в різних галузях економіки, стверджують зворотнє – з прикладами і цифрами на руках.
Рішуче «загинається» малий і середній бізнес – виробництво це чи сфера послуг. Поки тримаються на плаву лише ті, хто хоч якось «лівачив» з податками. Але лазівок все менше; податкова підбирається до електронних систем платежів. До того ж відбиранням невеликих бізнесів зайнялася челядь «донів», що отримала «добро» на «годування» від своїх господарів. Якщо «тато» відібрав цілу торгівельну мережу, то його водій при бездіяльності силовиків – два кафе в Києві, і т.д.
Залишилися без бізнесу майже всі, хто підтримував «помаранчевих». Залишилися без бізнесу багато хто з тих, хто підтримував «блакитних» – «роздягли» свої ж.
В міліцію, прокуратуру, СБУ і суди за захистом можна не йти – вони поголовно «донецькі». На кривдників не знайти управи і у кримінальників: Україна поділена на сектори, закріплені за бандитськими «смотрящими» – лідерами кримінального світу, орієнтованими на донецькі організовані злочинні групи. Інститут донецьких «смотрящих» вирішує ті питання, які жлоби при владі не можуть вирішувати за допомогою «силовиків», побоюючись виключно міжнародного резонансу.
Всі скандальні відбирання чужого бізнесу, що мали місце в Україні за «донецьких» і стали широко відомими – супроводжувалися погрозами розправами і вбивствами не тільки власників цього бізнесу, а й членів їхніх сімей. Про що заявляли самі потерпілі. І не заперечували загарбники.
Розправа над дітьми – взагалі, схоже, «фірмовий» почерк «донецьких». Характерний приклад: син творця найбільшого зернотрейдера – «Нібулону» Вадатурський був заарештований під вигаданим приводом і випущений на свободу тільки після того, як його батько розлучився з контрольним пакетом акцій свого процвітаючого підприємства.
Зрозуміло, що такі акції не можуть не викликати помсти у потерпілих від донецького бандитського свавілля. «Відповідь» – питання тільки думки і зручної для цього ситуації.
Це, схоже, прекрасно розуміють і ватажки донецьких кланів, котрі завбачливо відправляють не лише своїх дітей, а й сім’ї на ПМЖ за кордон.
Громадянського протистояння в Україні можна було б уникнути при реальному економічному зростанні економіки, масовому створенні реальних робочих місць і пропозиції нації чіткої публічної програми виходу з кризи і т.д. Але цього немає.
Але є швидке зростання цін на все і вся, спроби «закрутити гайки», різке падіння рівня життя «середнього українця» вже сьогодні. І ненависть до конкретних представників «донецької» влади, яка так само стрімко збагачується, як бідніють «низи».
Для падіння України у «штопор» сьогодні не вистачає малого – детонатора. Яким може стати, наприклад, чергове зростання тарифів на послуги ЖКГ. Подальше зростання цін на продовольство. Масове безробіття вже восени цього року. Вбивство кого-небудь з лідерів опозиції. Теракт на зразок дніпропетровського. Світова криза і т.д.
У країні, де соціальна несправедливість набула жахливих форм, де суспільству в цілому купка бандитських вигодованців при владі нав’язує свою злодійську мораль, вистачить мізерно малого «детонатора», щоб підірвати ситуацію.
На жаль.
Бо розв’язка буде кривавою.
Костянтин ІВАНЧЕНКО