Моя мама ВІДМОВИЛАСЬ.
Така-ж-само-киянка, з такою ж само вчительською зарплатою-пенсією, якій так само погрожували. Понад 20 років у школі, з яких половину – завуч престижної державної гімназії. Вона має, що втрачати, і охочих підсидіти. Вона не має чоловіка-олігарха чи дітей-скоробагатьків. Вона пам’ятає, як в 90-х ми тиждень ділили половинку чорного хліба – на трьох з сестрою, бо жили лише на її вчительську зарплату.
Моя мама – з пролетарської родини, вихована на Пушкіні, Тургенєві і Маяковському (на яких і мене виховувала), – просто в очі сказала, що НЕ ПІДЕ. Ні за гроші, ні попри тиск. Розмови велися з усіма вчителями окремо – їх виводили на коридор тихцем, поодинці. У кожного власні страхи.
Вона не змогла би дивитися учням в очі.
Моя Мама народилася в Росії. Мій тато – навчався у Москві. Рік від мого народження жили в Новосибірську. Викладає російську мову і зарубіжну літературу. Українською.
Ввечері вона дізналася, що сусідній район – ВІДМОВИВСЯ ВЕСЬ. Тобто, ВСІ ВЧИТЕЛІ ВСІХ ШКІЛ ДНІПРОВСЬКОГО РАЙОНУ Києва ВІДМОВИЛИСЬ БРЕХАТИ НАВІТЬ ПОПРИ ТИСК І ПОГРОЗИ ЗВІЛЬНЕННЯ.
Бо ВСІХ не звільнять.
Хоча відмовлявся кожен окремо. Наодинці з начальством. Наодинці зі своєю совістю.
Дякую Вам. Пишаюсь. Горда, що вчилась у вас! Дай вам Боже здоров’я, щоби так само вивчили ще й мого сина.