Я неодноразово спілкувався з учасниками національно-визвольного руху, колишніми вояками та командирами ОУН-УПА, в’язнями сталінських концтаборів, репресованими у 60-х роках минулого століття. Їхні щирі розповіді, спогади про лихоліття більшовицького терору в Україні, жахливі шрами на їхніх тілах і невигойні рани у серцях та душах – окрема сторінка трагедії великого народу, прочитати яку має кожен українець. Вивчити і досконало знати саме таку, густо замішану на крові героїв, кращих синів і дочок нації, минувшину, а не причесану табачниками та спотворену українофобами легенду про непорушну дружбу поневолювачів і поневолених. Тільки тоді ми матимемо право назватися патріотами, тільки тоді ми зможемо до кінця усвідомити все те, що сьогодні відбувається у нашому спільному українському домі.

Країна – у вогні, вулиці столиці – у крові українців, активісти з фанерними щитами та дерев’яними палицями без найменших вагань і краплини страху протидіють закутим у шоломи та бронежилети і до зубів озброєним силовикам. Їдкий дим та голосні вибухи, постріли і металевий лязкіт – все сплелося у єдиний клубок великої битви за Україну.

Бездиханні тіла молодих хлопців у київському будинку офіцерів, Михайлівському соборі, на вулиці Інститутській… Раз у раз з барикад на Майдані Незалежності зринає до небес «Душу й тіло ми положим за нашу свободу», а в той же час з телеекранів влада закликає людей «відмежуватися від радикалів» та розійтися по домівках…

Що це – фільм жахів, голлівудський бойовик, чи, все ж, гіркі, аж надто сумні українські реалії?

Увечері – двадцятеро загиблих, на ранок – уже двадцять п’ятеро. Причому, з обох боків барикад померли українці. Смерть почала збирати свій щедрий урожай, спустошуючи цвіт нації.

Чи є цьому бодай якесь виправдання? Для влади, яка вперто не хотіла почути власний народ, – ні. Для українців, які упродовж трьох місяців

протистояння прагнули достукатися до Банкової, Кабміну, до регіональної більшості у Верховній Раді, про жодні виправдання не може бути й мови. Нині вони чесно та сумлінно виконують свій найперший громадянський обов’язок – платять найвищу ціну за святу справу порятунку України. Вони Герої, бо героїчними є їх вчинки. Вони патріоти, бо патріотичними є їх прагнення. Вони бійці, бо полем битви стала їх рідна ненька – Україна.

Вистояти, щоб перемогти, або здатися, щоб загинути, стати рабом, безликою істотою без роду-племені. Сьогодні перед цим вибором постала нація. І цей вибір вона має зробити виважено, розставивши усі акценти, а не бездумними наскоками на ніким і нічим не захищені адміністративні будівлі в охоплених протестами Тернополі, Львові, Івано-Франківську, Рівному та Луцьку.

Зокрема, вчора у нашому обласному центрі кілька молодих хлопців без нагальної на те потреби били вікна та трощили все на своєму шляху в обласній раді, хоча могли увійти туди спокійно та без перешкод. Подібні погроми ніким не керовані люди вчинили, увірвавшись у кабінети обласної прокуратури. Я став свідком, як вони викидали через розбиті вікна оргтехніку інші речі, які не мали жодного стосунку ні до революції, ні до переслідування активістів правоохоронними органами. Намарне було стримувати цей неконтрольований порив – усі мої аргументи та звернення святого отця так і залишилися поза увагою натовпу.

З таким же успіхом можна було захопити і міськраду чи, наприклад, управління пенсійного фонду, що розташовані неподалік.

А завтра, що завтра? Куди, у які приміщення прийде (а я у це вірю) нова влада? Скільки коштів повинна буде заплатити громада за своє пошкоджене «революціонерами», майно? Хто зможе пояснити тернополянам, що у підпалах та плюндруванні був сенс? І, основне, хто візьме на себе відповідальність за погроми?

Як бачимо, запитань більше, ніж відповідей на них. Проте, нам все ж доведеться шукати об’єктивні причини настільки радикальних дій з «очищення

Тернополя та області від ставлеників та структур провладного режиму». Шукати причини і, повторюся, ліквідовувати наслідки –коштом громади.

Ще з самого початку протестних акцій – після жорстокого побиття «Беркутом» студентів на київському Майдані Незалежності, а потім – після загибелі активістів на барикадах на вулиці Грушевського, переважна більшість депутатів Тернопільської міської Ради взяла владу в обласному центрі у свої руки. Подібне рішення ухвалила і обласна рада. Ми створили народну раду, виконавчі комітети, комітет національного спротиву, загони національної самооборони . На моє глибоке переконання, ці структури були покликані забезпечувати життєдіяльність краю і порядок у нашому спільному домі. Та, на превеликий жаль, події вечора 18 лютого яскраво засвідчили: з цим завданням вони не справилися. Особливо – із забезпеченням порядку.

Теперішні події у столиці, кров, вибухи та постріли на її вулицях – на совісті чинного режиму. І Тернопіль, як колиска національного відродження України та оплот демократії, повинен показувати приклад згуртованого, але цивілізованого і громадського спротиву, і організації прямого народовладдя. Скандуючи: «Банду – геть!», ми не маємо морального права діяти її методами та засобами. Народний гнів за смерть наших братів та сестер, дітей, рідних і близьких у Києві буде справедливим тільки тоді, коли ми спрямуємо його у всеукраїнське русло повалення антинародного режиму, а не руйнації будівель та майна, яке йому не належать, бо є власністю громади.

Не можна не зважати також на те, що наші недруги неодноразово називають національний спротив образливим словом «бунт». Ми ж зобов’язані продемонструвати всьому світу, що в Україні відбувається Революція гідності. Саме тому й маємо звертатися за поміччю та порадою до Всевишнього, бо Бог –милостивий і не посилає жодному народові тих випробувань, які цей народ не зможе здолати. Саме тому маємо поводити себе гідно – кожен на своїй нескореній території, у своєму місті, селищі чи селі. Тільки тоді світ зрозуміє нас, а ми усвідомимо всю величезну відповідальність перед прийдешніми поколіннями і за долю України, і за кожну людську долю.

Слава Україні!

Напишіть відгук