Ви знаєте, що таке справжній людський гнів? що таке гнів через біль, через таку біль, від якої неможливо жити, яка роздирає зсередини і випалює. Я знаю, що ви знаєте, згадайте. Це було з нами. Це було 21-го лютого. Згадайте, як на вечірньому вічі виступав Кличко, як він говорив про мову і справедливість соціальну, в цей час до сцени несли тіло Едіка Гриневича. Мій чоловік, котрий приймав Едіка в сотню ще тоді вибіг перед сцену, кричав їм – цим політикам спуститися, вшанувати пам”ять, Ви пам”ятайєте, який тоді стояв гул, вуха закладало, ми видавали це в в прямому ефірі, комок в горлі стояв такий, хотілося ричати, Аня – наш режисер натискала на кнопки, її сльози капали на клавіатуру. А на моніторах їхні тіла несли і несли. Несли і несли, тілам цим, здавлося, не буде кінця. Їх ще не називали тоді Небесною сотнею. І коли всі ці так звані лідери стояли на сцені, як Нищуку доводилося говорити: шановний Правий сектор, вийдіть на сцену, як чути було в єдиному криці одне ЯРОШ, ЯРОШ, ЯРОШ!!! Як потім всі недобті, всі, що несли на своїх плечах тіла своїх побратимів, витирали їхні мізки зі своїх рукавів, як лиця їхні загострилися, як вони озброїлися, після цієї дурості з дерев”яними щитами, які не рятували від куль їхні друзів, як вони стали в лави цього правого сектору. А потім всі хіпстери, пацифісти сказали скласти зброю, почали на них полювання, відкривали кримінальні справи на колишніх підприємців, депутатів міських рад, як ними, як опудалами лякали дітей та одне одного, що вже Київ за страхами було не відрізнити від Сімферополя. Фашистами ми самі назвали тих, кого фашистами називали російсьі канали. І так, звичайно Білий. 10-к його хлопців з Рівного, його заступників і помічників 20-го лютого були під кулями на схилі біля годинника під Жовтневим палацом, вони ще кричали решті: маневруйте, біжіть зігзагами, маневруйте, я бачила їхні рани, вони виявилися, на жаль для вас, не смертельними. Я бачила Білого за тиждень до смерті, ми казли йому з чоловіком: Білий, зупинися, часи не ті, люди ж цього не розуміють, часи не ті, Білий, зупинися, Білий, вони тебе ж просто вб”ють. Але Білий нам казав: мені на себе похєр. Білий був справжня кулявлобтокулявлоб. Але ви далі продовжували вимагати роззброєння і далі лякали ними дітей, ви захотіли миру, віддали Крим, бо пацифісти, всі були проти захисту, оспівували солдатів армії, котрі красиво під музику без пострілів і затоплень власних кораблів здавалися один за одним. Ви не могли погодитися, що в нас нема армії, але постійно говорили, що наша армія не може протистояти Російській. Нащо тоді взагалі нам армія? Яка не може протистояти? нащо ми годуємо цю армію? Нащо ми її підбадьорюємо, а тих, хто готовий дійсно щось робити – ви готові проклясти. Потім я почула, що закон Колесніченка-Ківалова не буде відмінений. Про це сказав Яценюк, і ніхто ні слова. Я згадую обличчя Романа Гурика – 19-ти річного студента з Франківська і його кучеряве волосся. Всі його дідусі і бабусі були в УПА, він не міг би не піти туди 20-го лютого, скажіть герою Небесної сотні про закон Колесніченка- Ківалова. Скажіть мертвим, а краще запитайте в живих, тих, що несли на плечах своїх померлих побратимів, скажіть їм, що ви готові вести перемовини з сепаратистами, що ви не будете натравляти на них спецоперацію Сокола, а мирно відпустите. Заради миру в країні. Скажіть, що економіка і стабільність – це головне, а хто якою мовою говорить, які пісні співає, які традиції береже і що для нього означає гімн – це другорядне. І роззброюйтеся, і вірте в мєнтів, як в Спасителя, сидіть у своїх східних містах – тихо-тихо, нікуди не виходьте, лайкайте статуси Авакова, чекайте на антитерортистичні операції. І вірте, що вас врятує Петя чи Юля, побийтеся за це у своїх статусах і коментах, головне, не бийте одне одному морди, але це ж не у вашому стилі, ви ж пацифісти, справжні чоловіки все повинні вирішувати мирно і дипломатично, будьте стурбовані. І повторюйте: головне – без крові, гловне, щоб не було війни, повторюйте, повторюйте як мантру, на моїй пам”яті саме після таких слів кров завжди і проливається. Але згадайте той гнів 21-го лютого на майдані

Nastya Stanko

Напишіть відгук