1.

       –  Катька! Альо! Шо робиш? Мусиш зара бути в селі… Та нє, коло мами всьо звично. Словом – твій город гет зачистили. Хто-хто… Я відки знаю хто, але страшно глянути…

2.

Допоки догицав автобус по ямисках – думки мало не порозтовкали голову. А я ж сего літа насадила-насіяла, як ніколи. І, дякуючи Богу, вродило ж… тому  нехристові на здобу… Слези очі роз’їдают від жалю. Як довідаюся, яка то стерва народила ми шкоди – люту кару придумаю.

Врешті доперлися. Навіть додому не заходжу – бігом на город… Гвавт: бараболяні корчі повиривані, цибулі нема десь третини, морква затоптана, огірки лежат розхристані, як нічна сорочка по весіллю. Чорна моя годинонько! Та за що на мене така напасть? Чи ж я Тобі не складала поклони, чи скривдила якесь дітиско в селі, чи перебрехала сусідоньку… Ой, нещасна я, нещасная… Заводжу, як марцова кицька, але від того ніякої ради. Торбу в руки і суну домів.

На воротях сестра руки склала, як на похороні, та кінцем хустки ліве око витирає. Пес загнув під себе хвоста, опустив вуха і тулиться до розваленої буди. Дістав, певно, добряче бідачисько, бо ж треба на комусь злість зганяти. Сестрин чоловік десь повіявся на заробітки, то тепер мусить пес на собі все переносити. Зобачила мене й мало не заголосила:

– Бідна-бідна моя леле! Яка ж то ненза нам такої шкоди наробила? Аб’ йому руки повсихали та ноги повикручувало! Аби… Зараза, ще якась мушка в око залетіла…

–  Та не заводь, – кажу, – а то люди подумают – стара Богу духа віддала. Кажи, шо знаєш? Чи є на кого підозра, бо я ж в місті, а перед тобов усі на виду. Може з тих заїзних чи  наших алкашів когось приперло закусь никати?

–  Та яку закуску? То цілий оркестр можна нагодувати тою бараболею – п’ятдесят  три корчі, уявляєш?! А ти кажеш закуска – то теракт.

–  Тобі тілько акти в голові. Шо то значит нема хлопа в хаті… Воно ж, сновида знов прийде вночі пастися…

–  А таки певно. Раз із рук зійшло – попреться ще…

–  А тут ми його і…

–  Шось надумала, га?

Не стала оповідати сестрі намір, який вибухнув у моїй забембаній голові. Тут не треба зайву інформацію випускати, бо сама відаю, шо то є бабський язик – не втримає слова жодними кліщами.  А тоді всі мої пляни підут наніц. Треба діяти тайно, сміливо і твердо.

3.

Найперше перезвонила’м чоловікові, аби передав вечірним автобусом мою темну спідницю, блюзку із чорними та зеленими пасмами, яку ми разом купляли, шалік  і широку ґранатову хустку з шафи, яка стоїть у спальні. Той три рази перепитав, що маю на увазі, чим мене вивів із себе. Врешті кинула мобілку на ліжко, аби дав ми спокій. Коли лишилося до відправлення автобуса півгодини передзвонила’м ще раз. Телефон взяла внучка.

– Не можу покликати дідуся, бо він повикидав з шафи увесь одяг, порпається поміж нього, злиться, бурчить, розкидає все по підлозі та що пару хвилин згадує вас.

– Скажи, аби не запізнив на автобус і хай ще пошукає… Ні, вже ліпше… не кажи нічого.

Уявила’м, що там діється у хаті. Людоньки, знову тиждень прийдеться ставити все на місця. І чого такі не путьові оті хлопи – все’м пояснила що і де, а він ради не годен дати! Знайшла у стайні ще радянське (із знаком якості) відро, перепитала маму чим ліпше відганяти вночі комарів. Та нараїла найперше не вдягнати спідницю, бо та мала зараза у всі шпари залізе, а під спідницею для неї взагалі рай. Порадила лице смальцем змастити – комарі прилипнут і вже не зможут ані вкусити, ані злетіти. Коло хліва надибала грубого кола, налила у термос гарячої гарбати та ще біжу на автобусну за передачею.

Шофер ледве перепхав через двері ПАЗ-іка великого клунка, і я оніміла. Чого ж там стілько є?! Закинула клунок на плечі й чимчикую до хати – не буду ж серед вулиці виясняти. Коли розв’язало верето – на диван розсипалися і спідниці, і плаття, і блузки до кольору, до вибору. Шаліків було аж три, а серед них один зимовий. Навіть чорні сапожки на високих обцасах лежали поміж лахів, але того, що я замовляла, на жаль… І пес з ним. Поки ще трохи видко, почала ритися по всіх закутках та надибала старі ватованці. З чоловіком про його посилку розберемося опісля, хоча особливо йому тепер не заздрю. Знов на пару місяців мусить забути про всяку любощі.

Коли сонце зайшло за стайню, а на небо Господь висипав пригорщі срібних зерен, я приступила до справи. «Ти хитрий, – думаю про себе, – а я ще хитріша. Мій город на горбі і з нього видко навіть пса, який біжить із села. Тому ота злодюга сама прийде у мої руки».

Мама вже заснули, подзвонила сестрі, аби мене не тривожила – маю «заданіє». Та здивувалася, бо знала, що я на чужих мужиків не ласа, але най там… «Пильнуйся, – каже, – а то нині хлопи не певні». Та й сміється, стерва. А я лише потім докумекала про що вона. Тоді ж, вся увага була на екіпіровці для рейду. Намастиламся за маминою порадою смальце зі слоїка, а він ще виявився зі шкварками, то за одним рипом й повечеряла. Взяла ліхтарик на акумуляторі – світить на 100 метрів, розбудила маму й кажу аби закрились, бо йду наніч до сестри. Ключ зі скрипом перекрутився у замку.

4.

Ніч розповзлася довкола. Через садок і попри збочу дібралась до городу. У очах поволеньки розвиднілось, а зі села трохи підсвічувала електрика. Сіла’м посеред городу на путню й розглядаюсь. Місяць нинька й не думав показуватися, а тут ще від ліса на небо посунули чорні хмариська, як передані чоловіком чоботи. Допоки пиячки вулицями блукали, та жінки їм лекції вичитували, ще не було маркотно. А потім світло на слупах і в хатах погасили, хмари ще густіші посунули… Темно, як в льосі. У селі пси звивают. Страшно… Середки повиступали на шкірі. Чую від садка трава: «хрусь-хрусь-хрусь»… Явився…

Ліхтариком у бік шуму блись, а звідти два вугляки горять. Певно залив гаспид очі, що аж світяться. За палюгу і в бік напасника ­шуууурррр. «М’яв!!!» – різонуло тишу у відповідь та помежи бараболиском зашуміло. Слава Богу – першу атаку відбито.

Стала’м шукати палку й прийшло на голову: «Та мене ж видко на всі околиці!» Сиджу, як колись Лєнін в Разліві. Треба конспіруватися. Беру свою путню й манджаю до сусідського ячменю. Зайшла з одного боку – мого города не видко. Зайшла з другого – мало не край стежки від садка. Довго містошилася, але врешті зафіксувала точку. Лише присіла – враз задзеленьчало в моїх ватованцях. Певно півсела зірвалося на ноги. А то сестра тарабанить та єхидно: «Як там справляється твій об’єкт?» «Ціхо будь і більше не дзвони – заважаєш!» Вимкнула звук. Сиджу далі, як квочка. Сіріти й  не думає. Очі геть злипаються, мало не паду. «Який дурак, ­– подумалося, – у таку темінь піде щось красти на чужий город?». Додому йти марно, бо стара закрилася й не почує.  Чвалаю на подвір’я сестри. Будити не стала, примостилася на якихось дошках та й відразу відрубалась.

5.

            – Славку, кидай свою дурну роботу і шуруй на поміч. Біду маємо вдома.

Чоловік ніц не перечив й за пару годин вже переступив поріг.

– Що знов стреслось? Слава Ісу!

– Навіки слава!  Маємо нині зловити вурвитля.

– Щура?

– Сам ти як щур – злодій завівся.

Та й переповідаю всю історію.

– А я при чому?

– Як то при чому? Як то так?! Жінку мало не вкрали супостати,  а він ні причому? Каїн останній! Отак-то шануєш свою половину? Бери тлумаки й забирайсє гет! Я сама дам раду, а нє, то здиблю в селі поридного чоловіка, аби…

– Та заткай вже своє радийко. Завелася, як старий патефон. Підемо ниньки разом і той крадець нікуди не дінеться. Дай-но ми щось перекусити, бо через твої клопоти другий день тріски в писку не мав.

– Ти мені скажи, нащо цілу гору лахів передав?

– Так ти ж казала…

– Я казала?… Знов, я казала! Що я тобі, тумане, казала? Щоб ти передав зимовий шалік і чоботи?

– Ніґди не догодиш. Я навіть не брав таксі, а біг за ним. І до автобуса встиг і двадцятку зекономив.

–  То чим я тьи не догодила?

Славко гримнув дверима і попер до стайні. Най си йде. Він завше так свої бзіхи гасить: походить-побродить та й вертає, як нічого не було. Через вікно виджу знайшов великого капкана, з яким давно ходив на лиса й подався за добільтівкою, але… Перепитувати не прийшов, а її недавно переховала на горище. Повитягав якісь ґумаки, зашміраного кашкета, поскладав всьо на порозі, почухався і взявсь за клямку.

– Коли рушаємо?

– Ти господар, ти й рішай.

– Підемо опісля півночі, аби дурно не чимпіти серед поля.

– Добре.

6.

Не знаю чого, але коли зо мною був чоловік – якось світліше виглядав світ. Усе наповнилося спокоєм і певністю – бо.. все ж таки хлоп. Маючи уже попередній досвід кажу:

–  Аби нас ніхто не вздрів – заховаємось в горосі. Затаїмося, а звідти наш город видко як на долоні… Не проскочить ніяка шельмеґа.

Протоптали собі поміж листям та бадиляками оглядову зону і ждемо. Минула година, друга. Навіть вітру не чути тільки наші посапування.

– Ти ще живий? – питаю свого.

– Не гавкай – злодія напудиш! Катю, дай щось перекусити… Всередині гуркоче, як у вулкані.

– А я думала, то поїзд котить за лісом…

– Тобі всяка дурість в голову лізе. То як?

– Будеш їсти вдома.  Крапка.  Ти чого сюди прийшов – їсти чи «колорада» ловити?

Заспокоївся на певний час. Село і ліс поринули у сон, а ми… Раптом чую щось почало гудіти-гуркотіти, як вертоліт над хатами. А потім загриміла путня і мій «найсолодший» звалився додолу.  Гепнув й навіть не йокнув. Правда, втихомирився трохи із храпом.

– Не спи, – мацаю щораз за коліно. Той щось пробелькоче, губи оближе й далі «заводить трактора».

– Та ж не спи, слоню, – мацнула знов, а то вже… не коліно виявилося. Понад нами раптово розгорнулися (як у кіно) хмари та затріпотіли небесні світлячки. Славко замуркотав, як котяра, й вчепився за мої ватованці. А горошинки рясно сипалися й сипалися на нічну землю. Обох над ранєм розбудив сусідський когут. Я і не відала, що горох буває таким солодким…

– Ну, як, зловили? – перепитує іще сонна сестра.

– Ще й як… – кажу, а перед млосними очима й далі кружляє дивовижна зоряна ніч. Ірина так нічого не втямила, але через хвилинку приступила ближче, повільно й таємниче підморгнула:

– У мене ідея…

 

7.

Третя ніч почалася із збору команди. Пообходили мало не всі хати, проте бажаючих виявилося не вельми. Першим прийшов сусід Михасько.

– То шо, цьотко, будемо робити? Рів копати, чи землю розкидати? До-речі, може маєте… хоч на дно… Добре-добре, я тільки спитав…

Другим приперся Стах. Коли тверезий, як дуб крислатий, а вип’є – перетворюється в мішок із мокрим піском.

Син (працює охоронцем в супермаркеті) привіз із міста наручники. Вирішив теж долучитися до операції. Та ще й мій общипаний орел лишився. Нікуди тепер клятий злочинець не дінеться.  На подвір’ї кожен отримав інструктаж, перехрестилися й рушили у темінь.

Дорогою оповідаю хлопам, яку задумала кару: зловимо, прив’яжемо до електростовпа, роздягнемо догола і я із насолодою пошматую його на всі боки кропивою. Ті розреготалися, аж Михасько в рова залетів.

– Де лізеш, промий трохи свої сліпаки, – обізвався Славко.

– Я, дядьку, не сонце, аби всім світити. В таку темінь, хіба що паршивих псів гонять з дому, а нас…

– Дай’си на спокій, – докинув своїх п’ять копійок Стах, –  посидимо пару годин, а завтра цілий день наш! Словом, – обернувся до мене, – ми свій блок-пост розгорнемо… в садку.

– У якому садку, – мало не кричу зі злості, – Там, що – бараболі ростуть?!

– Шо то значить, не служила баба в армії. Я на Уралі комарів дусив три роки, так що слушай мою команду. Враг буде пробираться із села. Куди йде дорога на город? Га? По-при саа-доок. Вловила? Ми тут його засічемо й дамо команду, а ви до нас. Візьмемо гада в кольцо і…

– А як назвемо операцію перехвата? – перепитує син.

Усі застигнули.

– Засада, – тихо прорік Михась, а потім мало не на всю вулицю. – Цьотко, а на груди змащення не забули взяти? Холодає…

– Та ви ще до города не дійшли, а вже… На все свій час.

Тільки влаштувалися на своїх позиціях, а тут Стах сміється:

– То свято де?

– Дайте вже, мамо, їм закропитися – всіх псів побудять…

Як би ви зобачили, як сіяли від радості їхні очі. Взяли, бігом до садка, випили, а потім давай на яблуню за закускою. Коли  один, ще б нічого, а як всі рвонули – гілка під вагою хрусь…  Від люті, аж киплю. Трохи втихомирилися, але за півгодини… співают. І чим далі, тим смаковитіше. Невдовзі, туди ж поперли мій Славко із сином. У хорі бракувало хіба що голосу крадія. Плюнула я на оту гвардію та пішла до міста збиратись. А від садка пісні котилися щораз веселіше.

8.

– Альо, Катю! Шо там робиш? Мусиш зара знов бути у селі… Та нє, коло мами всьо добре. Тут… сусіди прийшли з претензіями за витоптаний ячмінь,  витовчений горох і  обламану яблуню. Кажуть – подадуть до суду.

Олег Герман

Напишіть відгук