Де шукати порятунок? До кого апелювати, аби привернути увагу до надзвичайно складної ситуації, в якій нині опинився наш народ, який не можна назвати ані ледачим, ані агресивним, ані безталанним? Про це розмова та інше з кандидатам у народні депутати України по виборчому округу №164 Підволочиського, Шумського, Збаразького, Кременецького, Ланівецького районі, доктором економічних наук, професором Київського національного університету будівництва і архітектури Віктором Івановичем Аніним.
– Звичайно, можна було б почати бесіду із виборчої кампанії, але людей, сьогодні здебільшого хвилюють не виборчі процеси, а ситуація, заручником якої стали держава і народ. Пересічного українця тривожить, а що буде нині або нащо діятися в завтрашньому дні?
– Тривогу вашу поділяю, бо це біль кожної нормальної людини, хто душею і серцем вболіває за вотчину, за рідний край, за свою домівку. Становище, яке зараз ми маємо в державі, викликають різні судження, позиції, думки серед наших громадян. Але радує те, що люди вірять в перемогу України, вірять в краще життя і готові на самопожертву заради майбутнього. Ми вибрали свою дорогу, і з якої вже нам не зійти. Ворога зовнішнього країна обов»язково здолає, а з внутрішніми проблемами треба боротися гуртом. Що маю на увазі? Ми занадто довго жили вже в незалежній державі у непоборному страху. Люди жахалися від дій корумпованої влади, свавілля силових структур, беззаконня, повальної корупції, прихватизації, організованої злочинності. Простолюд влада мала за ніщо. Їй потрібна лише була покора, виборчі голоси, мовчання. Але народ не стерпів наруги і рішуче повстав проти гнилої системи і оголтілого бандитизму. Це в дальнішому стане засторогою для теперішньої і майбутньої влади. Я глибоко переконаний і впевнений, що ми в скорому часі будемо в Європейському Союзі і нас сприйме світове співтовариство. Для того нам прийдеться ще чимало спільно потрудитися, треба рухатися вперед …
– А тепер про хліб насущний. Ви зараз щоденно проводите зустрічі з виборцями, на землі де зростали і виховувалися, адже це край здебільшого хліборобський, селянський, де свято оберігають народні традиції, шанують релігію, вчать дітей патріотизму і любові до Батьківщини.
– Мабуть щирість і простота. В таких випадках я повертаюся в своє дитинство, нелегке життя моїх батьків, односельчан, товаришів з якими ріс, навчався, пас худобу, ганяв на вигоні м»яча. І хоча в житті досяг певних наукових висот, але мене завше тягне до рідної домівки, земельки де все так твоє і зрозуміле. В зустрічах, розмовах, бесідах зі мною – наші люди щирі і відверті, дослухаються, вміють давати колючі питання, часто шукають поради і підтримки у вирішенні наболілих проблем. На все мають свою думку. Скажімо, їх зараз найбільше турбує питання завершення непотрібної нікому війни, чи будемо зимою із газом і світлом, чи будуть виплачувати зарплати і пенсії, що буде із цінами на продукти при різкому падінні гривні відносно курсу іноземної валюти. А ще наголошують, що київські чиновники роками обманювали, під виглядом реформ обдирали до нитки. Вони не хочуть, щоб в них на кожному кроці брали побори. Але в цілому твердо вірять в радісні світлини свого буття.
Мені приємно спостерігати як на Волині і Галичині молодь свято береже і шанує традиції своїх предків, оберігає і відновлює свою історичну спадщину, живе традиціями і звичаями своїх сіл і містечок, носить вишиванки, щиро ходить до храмів. Вірю, за такою молоддю наше майбутнє.
– Що вас найбільше зачепило за душу або вразило?
–
– Чесно – масове безробіття, яке триває вже роками і кінця в цьому не видно. Людей роками під брехливими реформами, приватизацією, роздержавленням, майновими сертифікатами, через створення «ПАТІВ, ЗАТІВ, ТОВАРИСТВ», саме під цим вінегретом людей викидали на вулиці, закривали підприємства або розкрадали, доводили до банкрутства, сільські господарства так реформували, що в більшості населених пунктів з них не лишилося жодних будівель і майна. Пусткою ще височать нікому непотрібні підприємства і фабрики. Картина досить сумна. І за це ніхто не поніс жодної кари. Навпаки, хто нажився на людській біді нині панує і владарює. Люди зневірилися у владі, в її цяцянках – обіцянках і масово кинулися в еміграцію, на заробітки. Проте переважна більшість залишаються жити тут, хочуть працювати і примножувати велич своєї країни, непомірно люблять її і готові на самопожертву.
– А як ви оцінюєте рівень життя сільських жителів, серед яки ви жили і формувались як особистість?
– В цій сфері також наламано чимало дров. З болем дивлюся на розбиті сільські дороги, на очах зневірено занепадає соціальна інфраструктура, все потребує доброго господаря і коштів. Хоча, виявляється на орендованій у селян земельці нині справно, здебільшого панують великі земельні холдинги і магнати, які віддавши так званий пай дядькові забувають про школу, дитсадик, дорогу, клуб, бібліотеку, про тих, хто тут живе. Все переклали на місцеву владу, більше того, через своїх менеджерів видирають ласі шматки землі у конкурентів. А місцеві фермери, одноосібники полишенні на виживання. Ось чому я проти продажу землі і використанні її в необмежених розмірах.
Скажімо, агрохолдинг «Мрія» який розташований у Гусятинському районі користується землею в п»ти областях Західної Украни, а це сотні тисяч. Скажіть мені, чи може її власник дійти до кожного села, до людини яка тут живе, чи вникне він коли-небуть у суть їх життя. Та ніколи. Та же компанія в нашій області викупила 6 цукрових заводів. На жаль, Лановецький, Бучацький, Борщівський заводи в нинішній сезон переробки сировини не працюють, а це сотні робочих місць, доходи до бюджету. На Кременецькому такому ж підприємстві поставлено, як мовиться, «хрест». З невідомих причин роками не працює Зарубинський спирзавод Збаразькому районі, у цьому ж районі відновлене горілчане виробництво, по вказівці зверху, успішно довели до банкрутства і закрили, постійно чомусь лихоманить спиртзавод у Підволочиському районі. І таких виробництв чимало. Запитується, навіщо людям створювати такі непосильні пекельні умови для життя.
– Тоді скажіть, свою точку зору як науковець
– Переконаний, Україна ще й досі володіє чималим науко-технічним потенціалом. Маємо для цього базу і кадри. Проте наукові розробки дуже тяжко пробиваються до виробництва, тому держава постійно збивається з ритму науково-технічного прогресу, відстає від передових світових технологій. І все ж учені навіть в цей тяжкий час для України повинні пам»ятати про своє призначення, високу відповідальність і всіляко допомагати своєму народові не занепасти духом, а державі – швидше відійти від краю соціально-економічної кризи. І тоді, спираючись на організаційний талант керівників виробництва, талант і працьовитість народу, ми зможемо забезпечити нашій Вітчизні кращу долю.
– Вікторе Івановичу, ви не вперше пробуєте через виборців на цьому окрузі добратися до Верховної Ради України і ще в такий складний час та й відповідальність чимала.
– З цього приводу маєте рацію. Дійсно, я вже кандидатував в цій іпостасі. І вважаю, моя виборча робота була успішною, зайняв почесне друге місце. За що завдячую виборцям і членам команди. По життю я прагматик і оптиміст, політичним кон»юктурщиком ніколи не був і під жодну політичну партію не лягав і не слугував. Тому свідомо вирішив ще раз попросити підтримки у своїх земляків. У своїй програмі я виклав виборцям свої погляди на їх захист і служінню їхнім інтересам. За людей треба дбати щоденно. Вибір буде за ними.
– Ви знаєте, про що б ми з вами не говорили, але наші люди за своїм менталітетом, хочуть знати, як живе їх кандидат, яке має майно, чи є сім’я?
– Великих статків не досяг. В Києві для послуг нашого сімейства маємо трьохкімнатну квартиру, також володіємо присадибною ділянкою розміром 6 соток землі. Дружину і двох наших дітей таке становище цілком влаштовує. Кошти на автомобіль заробив і його маю в своєму користуванні.
Дякую за розмову.
