Вірю в Україну!

Кожен з нас спізнавав світанковий стан довіри чи сутінки розчарувань: в творчому плані, в родинних стосунках, у ставленні до свого народу, до своєї держави. І так було вже не з одним поколінням. Вельми важко збудувати містки довіри та дуже просто зруйнувати їх. Згадаймо власні поступки та їх наслідки. Це уроки на все життя. Признаюся щиро – великі сподівання покладав на мудре продовження ідей революції гідності, на переосмислення людей, на новітню владу, на зміни й реформи. Хоча,.. також щиро вірив у творення вільної та щасливої країни в часи оранжевої революції, а перед цим у втілення ідей РУХу. Однак… Минуло двадцять з гаком літ й мушу визнати – багато із сподівань не оправдалися. Байдужість, зневага і антиукраїнство ще досі утримують в полоні третину нашого населення. Час показав наглядно хто є хто і заради чого рвався в ряди «патріотів». Гірке розчарування відчуваю, але не зневіру. Вірю досі, хоча не так наївно та сліпо і не будь кому.
За покаліченою осколками віконною рамою сплелися воєдино степовий туман та осіння сльота. У заповненому болотом окопі виговорюються один наперед одним добровольці:
– Хочу, аби син казав, що його тато герой-переможець, а не жертва «кровавого миру».
– Вони думають сховатися за високі паркани чи посади. Не вийде! Ми стрінемо їх там, перед небесними вратами – і я, і мої вояки-соколи, і мої брати з Майдану. Тоді кожен відповість, а може ще й раніше зустрінемо…
Болісні слова переривають вибухи мін неподалік укриття, а сотні дірок у скаліченій блясі над головою нагадують нічну зоряницю. Коли обстріл закінчився, перехрестилися й продовжують:
– Знаєте, ми всі у човнах життя. Відпливаємо від одного берега у човниках колисок, а до другого припливаємо в човнах домовин. Всі. А застелені оті човни білим полотном надій.
Сказав неборака й почвакав болотом на пост. Всі затихли. З кутка озвався старший:
– Мочім гадав, што палзут на святую землю нашу.
– Чавимо, як жуків колорадських, – продовжив юнак й усміхнувся.
Це не фрагмент із художнього твору, а реальна розмов реальних людей в реальному місці. А я по тих словах думав: в чому їхня віра, де її стрижень, хто прагне підточити те могутнє древо нашого роду?
Про ситуацію в Україні кожен знає вже не з теленовин, а гостро відчуває на собі. Гинуть люди. Гривня котиться у прірву. Російські найманці на сході України відчувають себе як вдома. Ціни ростуть погодинно. Як і раніше дають і беруть хабарі, хіба що за вищими тарифами. Як відгороджувалася влада від людей, так і відгороджується. Маєтки у нових чинуш не менші, як до цього. Що змінилося? Як хочу, аби мої роздуми спростував час… Скільки раз було мовлено напередодні виборів про зняття недоторканності депутатів. А коли прийшлося до справи – забули. Якась слабість витає під владним куполом. Клялися, що, найперше розкриють злочини й покарають «папєрєдніков». А що вийшло? Винних немає, а може самі замішані в брудній грі з народом? Люди нині вже не ті – нерви на межі зриву.
Їхали нещодавно до Івано-Франківська крізь густу мряку. З білого марева несподівано виринали то дерева, то вінки на обочинах шляху. Було тривожно й лячно – блуд незвідання. Дивлюся на дорожню карту нинішньої тяжкоформованої коаліції й дивна аналогія: обіцяли творити все відкрито, а виходить знову кулуарно, утаємнено і за «договорняками». Якась кара – вибираємо все нових, а керують все старі, лишень місцями тасуються. Згадайте мораль казки Крилова: «Як ви музики не сідаєте, але ж бо препаршиво граєте». Тішить хіба що кінець агітаційної навали на наші голови. Завершилися нарешті офіційні та неофіційні виборчі перегони. Начебто вже й визначилися хто, де, що і як, але… чекають. Чого? Кого? Вже й пора би за працю братися – зима на носі… Що ж там попереду? Де зустрінемо Новий рік і як? За яким часом?
Живемо у дивному стані. Держава наче в екзилі чи виїхала на курорт, залишивши нас наодинці зі своїми бідами. Тільки гінців присилають податки збирати та ренту щодня підносити на новий щабель. Щось там собі множать, ділять, додають й виходить в них непогано, а от у нас – не вельми. Мені це нагадує з історії, як хана пахан замінив. А теперечки навпаки? Дивуюся безкінечній потребі владним особам брехати. Вже до такої степені заговорилися, заобіцялися, затараторились, що й самі забули, що їх уста мовили: АТО триватиме лічені дні, всі солдати забезпечені теплим одягом, ніяких перемовин з терористами і т.д. Брешуть з екранів, з трибун, з газет, на хвилях домашнього радийка. Вже не знаю кому вірити, хоча сподівався – не прийдеться тепер лізти у багно обману. Прийшлося. Знову з голови до п’ят у баговинні ходжу. А ви?
На праці треба й далі писати нікому не потрібні звіти, аби догори зібралися стоси паперів, що вкотре порубають на січку та спалять. Завтра знову теж. Біля мого села половину лісу вирубали на виробництво паперу, який горить від стиду за писану на ньому брехню. Доки ж так буде? Коли врешті знайдеться сміливець, що зупинить оту лавину фальші? Вчимо у школах дітей обманювати на уроках, студентів у вузах, робітників на праці, пасажирів у транспорті, навіть покійників на цвинтарі. Забрехалися? Коли стареньку жінку, яка боролася в рядах УПА, запитали в чому відчуває особливу потребу, та сказала: «У правді! Не хочу ніяких нагород чи помочі, а правди – правдоньки лише».
Язик терпне від розмов про голих та босих воїнів, але ж так є. Дивна у нас статистика: добровольчі загони і воїни реально існують, навіть воюють добре, а юридично їх нема. Тому на них ані одягу, ані зброї не передбачено. Ото, що дали люди, що доставили волонтери, що відвоювали у ворога – то твоє, а за інше… вибачай. Навіть про вбитих не звітують. Вмирають хлопці за Україну, а штабісти фальшиво горлянки деруть, забруднюючи святі слова. Ніби й почалася люстрація, та якась вона загальмована й скерована в закуток. Пригляньтеся, прислухайтеся. Кому знову брешемо, для чого, допоки?!
Для щойно обраної влади уже сили вичерпалися і платня видається замалою. Про якусь жертовність чи готовність душу й тіло покласти за нашу свобоу немає й мови. Девізом діянь відомого грузинського реформатора Кахи Бендукідзе були слова: «Продати все, окрім совісті». Реалізація цього принципу порятували Грузію та вивели її з надскладної ситуації. А наші горе-реформатори хочуть так провести ілюзорні реформи, щоби замість нас Захід та Штати противилися Росії, а самим потайно ракетами торгувати з нею та при цьому жодної копійчини не втратити. «Як можна вчити кожного з нас економити на всьому, розкручуючи при цьому власний бізнес у Московії, яка стала нашим ворогом?» Це питання ставлю до людини, якій віддав голос на президентських виборах. Без політичної волі до реформ; без бажання та відваги до їх реалізації; без рішучих дій, а не порожнього базікання; без довіри людей до влади та її задумів – сподівання на успіх примарні. Люди повинні вірити в дії уряду, як хворий у свого хірурга, бо наша держава воістину хвора й не пігулки та краплі їй допоможуть, а надскладна операція. Настав час істинних фахівців, а не кумів та «сім’ї».
Як будуть далі розвиватися події? Я не пророк, але визрівають декілька варіантів.
1. Затяжна «братська» війна до повного виснаження. 2. Швидке наведення ладу, очищення від нечисті та розбудова власної держави. 3. Військовий переворот, коли на зміну «силі влади» прийде «влада сили». 4. Третій майдан, який або досягне успіх, або ж кине країну в анархію та злидні. 5. Росія розпочне повномаштабну війну з метою стати повелителем світу. 6. Зійде Боже провидіння, яке відкриє абсолютно непередбачуваний поворот подій (згадайте розвал Радянського Союзу). Хто зна… Громадянське суспільство визріває, владі стає важко панувати над ним, а щось робити – неохота й страшно. Дорога наша важка й кровава, люди сповнені відчаю і відваги. Вони вже не залякані та покірні раби, тому не варто гратись із вогнем. Не варто.
Я вірю в наш народ, бо засвідчився вже не раз у його силі та мудрості, у його далекоглядді та правоті. Я вірю в своїх дітей, у своїх студентів, у невмирущість землі дарованої Богом. Вірю, бо досі чую голос воїна із донецького бліндажа: « Я тут рятую життя мого внука, який ще не народився. Він стане вільною людиною з Україною в серці». Вірю в нашу перемогу, як би хто не переконував мене у супротивному. Вірую й заклинаю вас – вірте та пам’ятайте святі слова нашого невмирущого Кобзаря: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»
Я вірую та стверджую це своїм іменем.
Олег Герман