Минулого четверга до села Лосятин, що на Тернопільщині, приїхало пів сотні журналістів на Свято полуниці. Частина ЗМІ була зі столиці, а частина з Тернопілля. Прибувши на поле кооперативу, журналісти мали змогу ознайомитися із методикою вирощення, новими сортами полуниці, особливістю догляду і поливу.
Масштаби роботи приємно вражали: понад два десятки гектарів! Місцеве населення зуміло налагодити такий кооператив, дають роботу сотням краян, наповнюють податками бюджет тощо. Полуниця, вирощена у Лосятині і яку використовують у своїх йогуртах компанія “Данон”
Правда, значну частину часу ЗМІ було приділено увагу публікації газети “Експрес” (див. статтю під заміткою).
Коли ж журналісти почали розпитувати про бюджет села, рівень заробітків у кооперативі і як це позитивно впливає на наповненість місцевої казни, скільки конкретно коштів було вкладено (не у відсотках, а в гривнях), то сільська голова Лосятина Надія Залевська навідріз відмовилась говорити, так ніби це її приватна справа, а не гроші громади. Її аргумент – аби журналісти не переплутати. Коли ж журналіст “Про все” не відступився і аргументовано почав переконувати головиху, що сказати цифри потрібно, адже стільки преси в селі буває не кожен день, то керівник чесно зізналася, що добре не підготувалася, а тому не хоче ввести нас в оману.
Сподіваємось, що у коментарі до цієї замітки конкретні цифри про бюджет села, роль кооперативів у його наповненні, як цифри змінюються протягом років – все ж таки будуть викладені представниками Лосятинської сільської ради, щоб продемонструвати прозорість і відкритість у роботі місцевої влади, конкретними цифрами продемонструвати спроможність кооперативної справи.
Ще одним недоліком в організації свята стала роздача йогуртів, печива і солодкого для робітників, які працюють у полі. Замість розмісти це все на столі, змученим на спеці працівницям почали давати ласощі з машини. Соромно було дивитись, як люди змушені були штовхатись…
Про заробітки в кооперативі також воліють не говорити. Журналісту “Про все” вдалось дізнатись, що кожного року компанія “Данон” закупляє у лосятинському полуничному кооперативі до 250 тонн полуниці. Це річна потреба, яка задовольняє попит “Данону” на рік для виробництва полуничного йогурту. Робітникам, які збирають полуницю платять приблизно від 1 грн 80 коп. до 2 грн. 50 коп. за кілограм зібраної ягоди. Йогуртова компанія закупляє по 20. Торік польські підприємці під кінець сезон забрали залишки ягід по 50 гривень за кілограм.
Ідея кооперації – навчити усіх селян заможньо господарювати. У Лосятині поки ж “знімають вершки” засновники кооперативу.
Разом з тим, селяни, які зайняті розведенням і збором малини у Лосятині настільки розгорнули вдало свою діяльність, що працюють лише у сезон і їм цього заробітку вистачає на цілий рік.
***
Сім тисяч гривень у день
Саме стільки заробляють люди в цьому селі й доводять, що й в Україні можна працювати та заробляти, як у Європі
У це село я вирушила, аби вивідати таємницю, рецепт якої вже 25 років шукають наші політики. А саме: як нам працювати та заробляти так, як у розвинутій Європі? Село називається — Лосятин. Розташоване в Тернопільській області. Тут селяни продають на експорт зі свого городу малину та полуницю. Вас цікавить, скільки на цьому можна заробляти? Присядьте: від двох до семи тисяч гривень. За день. Пише газета “Експрес”. Найманим робітникам, які працюють на зборі врожаю, селяни пропонують від 200 до 500 за день. У Лосятині жінки давно забули, що таке прати руками. Пральки-автомати тут має кожна господиня. У хатах гаряча вода, ванна-душ-туалет, сучасне кухонне обладнання. Гарним посудом користуються не лише на свята, а й на кожен день. “Скільки того життя”, — кажуть селяни. Попри побутову європеїзацію, трав’яних газонів біля обійсть нема. Навпаки: задіяний кожен клаптик землі. На них рівними рядами росте полуниця й таким ж рівненькими — малина. Такі ж полуничні ряди і в полях. Родить полуниця в Лосятині гектарами. Найбільша гордість Лосятина — “царські вулиці” на околиці села. Новобудови належать не чиновникам-злодюжкам, а селянам. Ще в селі є комп’ютеризована школа, сучасний дитячий садочок, добротно залатані дороги та відремонтовані бібліотека й клуб. Останній пустує рідко: тут італійці, поляки та французи навчають українських селян азів прибуткового господарювання. Опісля місцевий хор тішить гостей народною піснею. Та європейський триб життя в Лосятині панував не завжди. — Коли прийшла на цю посаду, ночами спати не могла: все думала, як же нашим людям допомогти? У бюджеті сільради ні копійки, клуб валиться, дитячий садок також, з доріг — яма велика, — згадує Надія Залевська, голова Лосятинської сільської ради. Разом зі селом Борщівка сільрада нараховує 460 дворів й 1575 душ. Є шість багатодітних родин і три релігійні громади. На цій посаді пані Залевська вже десятий рік. — Село ледве животіло. Хто не поїхав на заробітки, вирощував полуницю, яку вже років з 50 тут носили відрами на базар. Як не спродалися до обіду, пообіді перетворювалася ягода на вино. Працювали тяжко — віддачі мізер. Найважчим іспитом для совісті голови села став похорон батька сільського депутата — один із чоловіків, що несли труну, оступився в яму на дорозі, і отак усі, разом із тілом покійного, в ту яму й попадали… — Я зрозуміла: так далі жити не можна. Нам треба тільки зачепитися, а далі виготовляти, вирощувати й заробляти зможемо самі, — і головиха стала їздити на семінари, тренінги. Було, що насміхалися люди — “як студентка”. Було, що й пальцями показували. Жінка ночами плакала, а вдень — знову шукала. Не поодинці, а гуртом Перша інвестиція прийшла до Лосятина у вигляді холодильних установок для збору молока. Їх село випросило в області. Завдяки цьому в селі створилося п’ять робочих місць, і люди стали хоч щось заробляти. — Я розуміла, що цього мало, — усміхається синьоока головиха. Згадує, як створювали в селі перший кооператив. То нині їх уже три, а тоді село лютувало й мало всі не перебилися. — Зібрала людей і кажу: поодинці ми не виживемо, нам треба об’єднатися, створити кооператив. Питають: що то дасть? Пояснюю: у нас худоба вже вироджується, молока корови дають мало, жирність низька, на свинях не заробиш. Кажу, що знайшла проект, через який привезу до села елітні корови, елітні породи свиней, нові сорти картоплі, пшениці, жита, вівса, — пані Надія знову сміється. А сім років тому було не до сміху. Як селяни вчули, що для того, аби отримати міжнародний грант, потрібно не просто створити кооператив, а ще й мати на рахунку певну суму, а отже, треба скидатися, витягувати свої кровні та до однієї купи — крику було багато. Кооператив “Лосятинське молочне джерело” народжувався у муках. Врешті, повага до головихи й здоровий глузд перемогли: 42-є селян вступили в новоутворений “колгосп”, як самі кричали. У рамках міжнародного проекту “Хейфер Проджект Інтернешнл” до українського села приїхав рефрижератор із породистими свиньми, новими сортами картоплі та елітними сортами зернових. До автівки збіглося все село: одні, як члени кооперативу, інші з цікавості — не звикли, що хтось отак роздає свиней та ще й задарма. І тут почалося найцікавіше. — Потрібно вивантажувати худобу, а люди відмовляються: брати не будемо. Ні — і хоч трісни. Боялися, що їх змусять віддавати грошима або заженуть у кредити й хату зі землею заберуть. Я пояснюю: це — подарунок, а вони — в крик: “Безплатний сир тільки в мишоловці”, — усміхається Микола Нижник, голова одного з кооперативів.
Світлана Мартинець