Минулого понеділка виповнилося сорок днів після відходу до вічності Блаженнішого Любомира Гузара. Пропоную свої роздуми у знак світлої пам’яті про цю видатну людину, нашого дорогого архипастиря.

Треба зберегти людину – а людина є особистістю, тобто осбливою, відмінною від інших. Те, що затирає мою особливість, робить мене меншим ніж людина, є небезпечним, бо обмежує мої можливості. Навіть якби на землі були самі Моцарти –що б це дало розвитку музики?
Блаженніший Любомир Гузар

За свою історію Львів бачив немало урочистих походів, політичних маніфестацій, багатолюдних зібрань. Не є винятком для міста Лева і похорони, зокрема похорони багатолюдні, величаві. Якщо згадати усіх видатних людей, які поховані на Личаківському цвинтарі: письменників, художників, артистів, композиторів, священиків, єпископів, як і тих, котрі спочивають у крипті львівської архикатедри – Митрополита Андрея Шептицького, Патріарха Йосифа Сліпого, Володимира Стернюка і Мирослава-Івана Любачівського, то лише очевидці змогли б розповісти про атмосферу, що панувала там. А це – дух смутку, жалю за втраченими дорогими людьми, видатними постатями, які багато зробили для нашого народу, становлення і розвитку Святої Церкви. Тоді теж хтось сумував, плакав, молився…
Саме такі думки сповнювали мене, коли після деякої розлуки з цим історичним містом, у якому свого часу здобував університетську освіту, прямував на пагорб собору святого Юра. Коли ми ще з двома священиками і відомим у Тернополі керівником однієї будівельної організації,меценатом і благодійником нашої Церкви, який люб’язно погодився взяти нас у свій автомобіль і привезти до Львова, ступили на майдан біля цього древнього храму, то, крім побаченого велелюддя, почули знайомий, спокійний і врівноважений голос Блаженнішого Любомира, що лунав над майданом. Його мудрі слова, роздуми і повчання неслися над людським головами і торкалися серця кожного там присутнього.
Очевидно, саме той спокійний і розмірений голос, властива тільки йому вимова, з відповідною лексикою, налаштовували усіх присутніх на особисті роздуми про сутність людського життя, наше основне призначення у цьому світі.
Слухаючи ці глибокі і неординарні висловлювання Блаженнішого Любомира, у яких було все: і вболівання про Христову віру, Святу Церкву, рідну Україну, за наш багатостраждальний народ, за мир і спокій у державі, в усьому суспільстві, ми були захоплені глибиною і величчю думки, прозорливістю і передбачливістю нашого архипастиря, красою його душі і чистотою серця. Складається враження, що все сказане чи написане владикою Любомиром, зокрема у численних проповідях, реколекціях, книгах діалогів з різними людьми, його інтерв’ю та бесідах, стосується теми людини. Її розвитку, вдосконалення, освячення.
Для прикладу, вчитаймося у слова, сказані ним у книзі Катерини Щоткіної «Гідність Адама»: «Новий Адам, якого шукають усі – наука, релігія – звідки він має прийти? Що це має бути за нова людина? Я би сказав так: це особа, яка може краще застановитися над тим, що це значить бути людиною. Це питання народилося разом з Адамом і Євою і закінчиться разом з кінцем світу. Ми маємо працювати над тим, щоби ставати кращими людьми. Грецький філософ-дивак Діоген ходив по базару з ліхтарем і вдень з вогнем шукав Людину. Стара, ще дохристиянська філософія усвідомлювала, що люди не стараються бути вповні Людьми…»
Ще одна дуже важлива тема, яка завжди була предметом уваги Блаженнішого Любомира, це тема любові. Любові до Бога, до ближнього свого. І що головне – владика не лише сам був справжнім людинолюбом, але й уміло, делікатно і дуже тактовно навчав цієї любові інших. Особливо у спілкуванні з ними. Як пише Катерина Щоткіна у книзі «Хочу бути людиною», уміння спілкуватися, збережене, відточене постійною практикою,- одна з рис патріарха Гузара, що вражає найбільше, знайома всім, кому доводилося зустрічатися з ним особисто. Сама його поява серед людей, що хвилину тому дивилися вовком і були готові кинутися одне на одного, негайно розряджає ситуацію. «Це дивне поєднання любові й правди, – так пояснює цей дар Блаженнішого професор Мирослав Маринович, який мав нагоду багато спостерігати за Гузаром за різних життєвих обставин. – Справжня любов є правдою, справжня правда є любов’ю. Житєва правда, християнська правда, підсилена духом любові проникає в душу. Ефект правди, яка рубає мечем, я пізнав, і проти нього виступив у табірному есеї «Євангеліє від юродивого». Не можна правдою рубати, бо проти тебе відразу виставляють щит. У такий спосіб правда не проникає до серця. Коли ви спілкуєтесь з Блаженнішим, вам немає потреби виставляти щит. Навпаки, ви самі розкриваєте власне серце, бо вам несуть любов».
Ведучи мову про житя і діяльність Блаженнішого Любомира Гузара, не можна не згадати ще одну його рису, яку часто деякі люди трактують як негативну, особливо, коли йдеться про керівника якоїсь установи, інституції. Це так звана м’якість, яка, на думку цих осіб, не є оправданою в адміністративній справі. Роздумуючи над цією властивістю владики Любомира, ще раз використаю глибоко аналітичні і, як на мене, дуже слушні й об’єктивні міркування про цю «слабкість» Блаженнішого Катерини Щоткіної, яка, до певної міри, інтерпретує думки уже згаданого мною професора УКУ Мирослава Мариновича. «Як би там не було, «робити», «діяти» стало основним принципом управління за патріарха Гузара. Кожен, хто міг сформулювати більш-менш виразну програму дій, чув у відповідь: «Спробуйте». Його управлінський стиль полягав у принципі поваги не просто до дії, але до ініціативи. «Він ніколи нікому не казав «ні»,- підкреслює Мирослав Маринович, який мав нагоду спостерігати зсередини за процесом ухвалення рішень у керівництві УГКЦ у період відновлення. – Треба розуміти, що Греко-Католицька Церква відроджувалася на ентузіазмі багатьох людей. Блаженніший не заважав, нічого не забороняв. Він казав: «Пробуй. Маєш можливість. Маєш моє благословення».

Завершуючи свої роздуми про світлої пам’яті Блаженнішого Любомира Гузара, від дня смерті якого уже минуло сорок днів, хочу сказати про такі важливі і дуже потрібні у міжлюдських відносинах риси цієї великої особистості, як доброта, виняткова скромність, толерантність, уміння вислухати, порадити, підтримати. Його терпеливість і смиренність, надзвичайна делікатність і тактовність, які я мав щастя особисто відчути під час навчання у Тернопільській духовній семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого. Власне це був час його завершення, оскільки я готувався до ієрейських свячень. Саме тоді владика Любомир, який ще не був Главою нашої Церкви, проводив у Зарваниці реколекції. Мені дуже хотілося перед висвяченням потрапити до нього на духовну розмову, оскільки мав чимало різних запитань, які турбували мене. Дякувати Богові, моє бажання здійснилося. Бесіда була дуже тривалою, тож я почав переживати, що втомлюю владику, оскільки перед тим він дав нам кілька дуже цікавих і повчальних наук. Однак тривога моя була даремною – владика Любомир терпеливо і смиренно слухав мої запитання і відразу ж давав глибокі та зрозумілі відповіді. Після цього, прийнявши від нього Святу Тайну Покаяння, я перебував у великому піднесенні, високому духовному натхненні…
Окрім того, Господь подарував мені чи радше уже нам, працівникам газети «Божий сіяч», коли ми попросили владику дати передпасхальне інтерв’ю для нашого часопису. Надіславши запитання, ми з нетерпінням чекали звістки зі Львова, навіть переживали, що, можливо блаженніший не зверне уваги на ці запитання. Думали про різні варіанти, можливо, прес-секретар або хтось інший відповість нам, що владика, як Глава Церкви, дуже зайнятий, тож не може тратити свій дорогоцінний час на журналістів якоїсь єпархіальної газети. Уявіть, яким були наші здивування і радість, коли нам не просто надіслали відповіді на запитання, але й запросили на живу розмову у митрополичі палати, що на території собору святого Юра.
Ця незабутня зустріч і відповідно – тривала розмова, була для нас великим подарунком перед Великодніми святами. Ми тоді отримали не лише вичерпні і цікаві відповіді на свої запитання, але й велику науку, яскравий приклад Блаженнішого Любомира про те, як стати гідною Людиною, правдивими християнами. Уже тепер, на відстані років, які минули від цієї пам’ятної для нас зустрічі, та після його відходу до вічності, ми ще більше розуміємо сутність сказаного нашим духовним батьком і великим учителем: «Сьогодні вони є серед нас – ці Люди. Ви можете їх впізнати. У спілкуванні з ними ви самі стаєте кращими. Ви відходите від них більш свідомими власної людської гідності. Ви відчуваєте, як то гарно – бути Людиною».

О. Орест Глубіш

 

Напишіть відгук