«Не йди сама додому, я заїду за тобою», – сказав він мені. «Чого?» – запитала я. «Просто почекай мене», – сказав і поклав трубку.
Він вже був «майданівець», а ми всі ще ходили туди так, «потусити» на вихідні…
Коли я сіла в автівку, мій сусід якимось зовсім не своїм голосом сказав: «Сьогодні «беркутня» убила молодого хлопця. Я з ним пару днів тому каву пив…» Про Жізневського ми дізналися пізніше. Про Вербицього – ще пізніше. Тоді ж з’явилося відчуття насуваючого на нас цунамі. Прийшло усвідомлення, що усі ці ліхтарики Руслани скінчилися, тепер або ми їх, або вони нас. По-справжньому.
Я чітко пам’ятаю той момент у автівці, коли дізналась, що на Майдані убито людину, пам’ятаю своє відчуття: начебто з моїх легень вийшов увесь кисень і серце, стиснуте, як у вакуумному пакеті, на якусь хвилину зупинилося. Почався новий відлік. Почався кривавий Майдан.
З того дня ми всі стали ходити на Майдан не «потусити», а з абсолютно чіткою місією – бути готовими дати відпір «беркуту». Ми носили їжу, дрова, речі, ліки, та все, що треба було, будували барикади, просто лишалися там до світанку – до того часу, коли загроза штурму ставала меншою.
Прийшовши з роботи, я переодягалася у свій лижний костюм, в дворі вже чекала наша «банда». Наші мужні мужчини не дозволяли дівчатам шастати на Майдан без їхнього супроводу. Починалася епоха «тітушні» у Києві. Починалися утворюватися загони локальної самооборони….
Майдан, та й увесь Київ, перейшов у «штикову атаку»…Ворог – смертельно небезпечний ворог – був на відстані протягнутої руки.
Але ми не боялись, бо знали, що за нами правда. Вона і зараз – за нами. Та й Майдан – ще не скінчився. Бо морок ще не відступив. Але ми переможемо, ми здолаємо усіх ворогів – і відвертих, зовнішніх, і внутрішніх, зачаєних, тих, хто за ці три роки тихенько мімікрував під “своїх”… Переможемо. Я вірю».
Це – мій текст річної давності. Віри стало менше. Рішучості і злості – більше. Сьогодні президент у свою «соборну» промову зміг увіпхнути навіть пасаж про шкідливість фейків. А от про Сергія Нігояна, застреленого на Майдані 22 січня 2014 року – не згадав. А ми згадаємо. Поставимо свічку. І попросимо, аби він молив Бога за Україну. Бо, здається, більше уповати нема на кого.
Фірма з карною справою доглядатиме дороги Тернопільщини за чверть мільярда
