«В часи Майдану я працювала прес-секретарем телеканалу ТВі. 22 січня 2014 року, під вечір, мені зателефонував сусід по дому, який тоді працював недалеко від моєї роботи, а тому інколи підвозив мене на своїй автівці..
«Не йди сама додому, я заїду за тобою», – сказав він мені. «Чого?» – запитала я. «Просто почекай мене», – сказав і поклав трубку.
Він вже був «майданівець», а ми всі ще ходили туди так, «потусити» на вихідні…
Коли я сіла в автівку, мій сусід якимось зовсім не своїм голосом сказав: «Сьогодні «беркутня» убила молодого хлопця. Я з ним пару днів тому каву пив…» Про Жізневського ми дізналися пізніше. Про Вербицього – ще пізніше. Тоді ж з’явилося відчуття насуваючого на нас цунамі. Прийшло усвідомлення, що усі ці ліхтарики Руслани скінчилися, тепер або ми їх, або вони нас. По-справжньому.
Я чітко пам’ятаю той момент у автівці, коли дізналась, що на Майдані убито людину, пам’ятаю своє відчуття: начебто з моїх легень вийшов увесь кисень і серце, стиснуте, як у вакуумному пакеті, на якусь хвилину зупинилося. Почався новий відлік. Почався кривавий Майдан.
З того дня ми всі стали ходити на Майдан не «потусити», а з абсолютно чіткою місією – бути готовими дати відпір «беркуту». Ми носили їжу, дрова, речі, ліки, та все, що треба було, будували барикади, просто лишалися там до світанку – до того часу, коли загроза штурму ставала меншою.
Прийшовши з роботи, я переодягалася у свій лижний костюм, в дворі вже чекала наша «банда». Наші мужні мужчини не дозволяли дівчатам шастати на Майдан без їхнього супроводу. Починалася епоха «тітушні» у Києві. Починалися утворюватися загони локальної самооборони….
Майдан, та й увесь Київ, перейшов у «штикову атаку»…Ворог – смертельно небезпечний ворог – був на відстані протягнутої руки.
Але ми не боялись, бо знали, що за нами правда. Вона і зараз – за нами. Та й Майдан – ще не скінчився. Бо морок ще не відступив. Але ми переможемо, ми здолаємо усіх ворогів – і відвертих, зовнішніх, і внутрішніх, зачаєних, тих, хто за ці три роки тихенько мімікрував під “своїх”… Переможемо. Я вірю».
Це – мій текст річної давності. Віри стало менше. Рішучості і злості – більше. Сьогодні президент у свою «соборну» промову зміг увіпхнути навіть пасаж про шкідливість фейків. А от про Сергія Нігояна, застреленого на Майдані 22 січня 2014 року – не згадав. А ми згадаємо. Поставимо свічку. І попросимо, аби він молив Бога за Україну. Бо, здається, більше уповати нема на кого.

Galya Plachynda

1 comment

  1. Даник Михайло

    І не тільки президент “забув” згадати першого вбитого на Майдані. Забуваємо й МИ ВСІ, які по їхніх трупах (безневинно убієнних) приперлися до владного коритка (бюджетного !). Он, в Скалі-Подільській в центрі стоїть пам”ятник з мармуру Героям Небесної Сотні !! Але щоб викарбувати ВСІ іхні прізвища ( Героїв) на мармурі золотими буквами, треба – віднайти ті прізвища ! Чкільки Я НЕ Б”ЮСЯ (словесно) з місцевою (байдужою) владою (на чолі з селищним головою Мирончуком Віктором Павловичем), істориком за фахом) – віз і нині там !! А можна, при наявності інтернетів, ВСІХ істориків всіх шкіл, разом з дітьми старших класів, залучити до цього пошуку ПРАВДИ по відновленню в пам”яті і на мармурі. Була б тільки ДОБРА ВОЛЯ ??? та своєчасно “видана” правильна команда виконавцям ! Нема команди – войсько гине ! Так, як здавали Крим ! Черствість та байдужість – притаманні риси характеру теперішніх однокоритників. На жаль. А Є вже в Києві музей Героїв Небесної Сотні. Там можна було б розпитати трохи, воєнкомати та нац. поліція Є. Хтось та й щось знає достеменно. Нема кому СПИТАТИСЯ, бо треба звертатися, якесь комусь грамотно ВІДНОШЕННЯ-ПРОСЬБУ написати й відіслати !! Мозґи треба включати ! А де їх взяти, як там – одна ізвіла, і та – як побільше поставити в кишеню.. На жаль…

Напишіть відгук