Допрем’єрний показ фільму “Таємний щоденник Симона Петлюри” відбувся днями у Тернополі. А вже з 6 вересня переглянути стрічку може кожен бажаючий, завітавши до кінотеатру Сінема Сіті. Перед показом фільму журналісти мали змогу поспілкуватися із режисером-постановником фільму, директором кіностудії ім. О.Довженка, головою “Спілки кінематографістів України” – Олесем Янчуком. Також у прес-конференції взяв участь автор сценарію Михайло Шаєвич. Ну і як завжди, приліпився до гостей заступник міського голови Тернополя Леонід Бицюра із химерним утворенням “кінонокомісія”, яка зганьбилась із своєю “Жагою неба”
Щодо самого фільму, то скажемо відверто – стрічка розчарувала. Єдина сцена, заради якої варто подивитись “Таємний щоденник Симона Петлюри” українцям – суд над убивцею Петлюри і політичні інтриги Москви, загравання французьких урядовців, щоб отримати зиск ( визнання комуняками боргів царської Росії), та врешті решт кидок наївних європейців… Словом, усе, що ми бачимо й сьогодні на фоні російсько-української війни, манірність та нерішучість європейських бюрократів, які насправді за своєю бездіяльність приховують фінансовий зиск в усьому…
Якби Янчук випустив “Таємний щоденник Симона Петлюри” в середині 90-х – на початку 2000-х тисячних , коли світ побачив “Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені”, “Нескорений”, “Залізна сотня”, то стрічка сприйнялась органічно в той час. Нині ж кінофільм ніби застиг: динаміка розвитку сюжету відсутня. І це при тому, що кінокартина не грунтується на історичних документах, а є фантазією сценаристів.
Такий фільм може бути цікавий старшому поколінню та флегматичним любителям історії. Як молодь має витримати цю, вибачте за грубість, нудоту протягом двох годин – складно уявити. Особливо складно висидіти перші 20 хвилин.
“Чому нудота?”,- запитає патріотично налаштований українець. Та гра акторів, де знялось два десятки народних артистів України, нагадувала поганий драматичний гурток. Особливо жахливо зіграв свою епізодичну роль Богдан Бенюк ( роль Михайла Грушевського). Не надто краще вдалась роль Винниченка діючому міністру культури Євгену Нищуку. Що в дискусіях з головним героєм, що наприкінці фільму відчувалась фальш та нещирість. Не вірилось актору Нищуку, який завдяки міністерській посаді прошмигує нині чи не у кожен сучасний патріотичний фільм.
Зрозуміло, що завдяки присутності чиновництва з міністерства стрічка отримала часткове фінансування (23 мільйони гривень). Колишній нардеп з Тернопільщини Михайло Ратушний, який теж , напевно, допоміг з фінансуванням із з-за кордону, отримав роль селянина – свого діда Данила. Нардеп Ратушний ще й раніше “світився” у стрічці Янчука “Нескорений”. Правда, наш забутий політик зіграв ліпше актора-міністра.
Якщо відсторонитися від мистецької складової, стрічка про Петлюру вкрай необхідна для кращого пізнання історії України, бажання її вивчати молоддю. Кінокартина яскраво демонструє, що за століття нічого не змінилось в загарбницькій політиці Росії. Проте, погана гра більшості акторського ансамблю, відсутність динаміки, нецікаві діалоги, невміле розгортання бойових дій та їх примітивна зйомка – відверто відштовхують бажання порекомендувати друзям чи родичам переглянути її. Ну як так можна паскудно зняти фільм, сценарій до якого готувався 6 років? Це навіть не можна списати на безгрошів’я, бо на кіновиробництво затратили понад 48 мільйонів гривень.
Найкращим моментом в ігровому плані у стрічці діалог наглядача (актор Вертинський) із вбивцею Петлюри – Самуілом Шварцбардом. Його роль доволі правдоподібно виконав нині покійний Олег Треповський. Правдоподібно виглядав на екрані й актор, який виконав роль французького журналіста. Його щирій грі у суді хотілось вірити. А ось акторка, яка виконувала роль доньки Симона Петлюри – відверто провалила.
Як так можна було зняти неймовірну Ірму Вітовську ( зіграла дружину Симона Петлюри), щоб вона викликала відразу в ліжку і жодної емоції під час споглядання її гри в суді, коли зачитали ганебний вирок. Зал у Тернополі не плакав. Навіть комок в горло не підступив, коли французький суддя зачитав про штраф вбивці в один франк за відмивання крові Петлюри з бруківки. Вашу ж дивізію… За часів комуняк за такий брак мінімум заслали б до Сибіру…
Про головного героя стрічки – Симона Петлюру – можемо сказати наступне: більш-менш пристойно виконав свою роль Сергій Фролов. На нашу скромну думку, він краще звучав за кадром…
Як завжди, під час обговорення фільмів, дурницю зморозив керівник торгово-розважального центру “Подоляни” Василь Чубак. Але йому ніхто вже не дивується після виставки робіт Пінзеля під бляхою.
Звісно, фільми про історію України життєво необхідно знімати, але точно не так як це зробив Янчук. Не хочемо стверджувати банальщину, що час Янчука вже минув. Режисер, напевно, хотів показати глибину історичної трагедії, провести паралелі із сучасністю, проте як фахівець з кіновиробництва вже чи то не здатний якісно тримати руку на пульсі сучасного кінематографічного процесу, як це вдається відносно молодому Ахтему Сеїтаблаєву з його “Кіборгами”, чи то просто перемудрував… Звичайно, режисер Янчук хотів повторити успіх свого творіння десятилітньої давності “Владика Андрей”, який ми рекомендуємо для перегляду, а ось “Таємний щоденник Симона Петлюри” – це відвертий крок назад в режисерському доробку. Ще в березні 2017 року фахівці писали про провал в роботі з костюмами в стрічці:”…кадри зі знімального майднчика «Таємного щоденника Симона Петлюри», які потрапили до телевізійних нових, свідчать про те, що рівень виконання військових костюмів там навіть гірший від «Владики Андрея».
Однак на акторі – вбога солдатська шинель без ґудзиків, на комірі відсутні петлиці зі знаками розрізнення (загубив десь?), ну і доповнює цю невідрадну картину шляпентох на кілька розмірів більше на голові. Одне зі значень слова «шляпентох» – це незграбно зшитий єврейським кравцем головний убір, який, аби не викидати, носили члени родини «кутюрьє». Насправді у актора мала бути на голові елегантна старшинська кашкетка, з кольоровим околишем, з білими облямівками, ремінцем з ґудзиками.
В іншому кадрі старшина Армії УНР з чорним тризубом на рукаві лежить на землі – вочевидь, мертвий. Над ним схилився хтось, вдягнутий у військовому пальто «із сукна полинового» з хутряним коміром – це верхній одяг для офіцерів та генералів сучасних Збройних Сил України. Невже «Таємний щоденник Симона Петлюри» — це фантастичний фільм з мандрівками у часі? Вбили старшину Армії УНР, і йому на допомогу прибули підкріплення з сучасності? Прямо з АТО?
Старшини Армії Української Народної Республіки у переважній більшості були вихідцями з імператорських армій, де професійних військових вчили одягатись з стильно. Навіть під час бойових дій, скрутного матеріального становища, старшини, як і загал українських вояків, прагнув виглядати пристойно, з відзнаками – символами своєї держави. Це: кокарди з жовтого металу, пофарбовані блакитною фарбою всередині, ґудзики білого металу з тризубами, петлиці зі знаками розрізнення, нарукавні шеврони у вигляді державного герба, фасонні кашкетки, мундири та плащі (пальто).
Навіть у радянських фільмах петлюрівців показували значно яскравішими. Можливо, років з 20 тому ця халтура, яку зараз знімає Олесь Янчук, і пройшла б. Але зараз, коли існують чисельні клуби реконструкції Армії УНР та видано чимало літератури, знімати таке – просто ганьба, пише журнал “Тиждень”
Сучасні фільми мають бути цікавими і захопливими. І тоді глядач із задоволенням буде ходити на українські фільми. Наразі ж українські режисери вчаться знімати кіно і… обслуговувати бюрократів, які виділяють мільйонні кошти з бюджету. Тому якісні сучасні вітчизняні стрічки можна порахувати на пальцях однієї руки.
