Вчора у Тернополі відбувся допремєрний показ фільму “Тарас. Повернення”.
У холодному залі палацу кіно, який ніяк не “прихватизує”з балансу громади так звана кінокомісія – дуалістичне огидне створіння у вигляді громадської організації та комунальної установи, намагались з помпою подати, як у файному місті дбають про розвиток українського кіно. Насправді ж роками намагаються присмоктатись до фінансових бюджетних потоків, які спрямували на розвиток української кіноматографії у столиці. Фахівці зі столиці відмахуються від них, мов від набридлих мух. Терплять “кінокомісійне бикування” лише ті, хто отримує з бюджету підтримку на кіновиробництво.
На 2019 рік Кабмін вділив 1 мільярд гривень на зйомки українських стрічок. У минулі роки суми теж були вражаючі – 500 мільйонів гривень у 2018 та 2017 роках. Проте, як і на українські дороги, гроші на фільми виділяються, а нормальних українських шляхів , як і фільмів – кіт наплакав. На жаль, не став винятком й фільм “Тарас. Повернення”.
Якщо лаконічно казати – суцільне розчарування: препаскудна гра акторів, ніякий сценарій, рваний монтаж “на око” і т.п. Як можна було зняти таке одоробло при бюджеті як на фільм “Кіборги”?
У ході демонстрації стрічки, точніше у півгодинній перерві, коли в залі вибило світло, режисер зізнався, що мав лише 5 репетицій у ході підготовки. Раніше, коли знімали серйозне кіно, репетиції тривали місяць по два рази на день… А тепер, виходить, за кошти платників податків женуть брак… А чому? Бо не має жодної відповідальності!
Наразі, склалося враження, що бюджет стрічки штучно роздули до 44 мільйонів (22 отримали з бюджету).
Молодь, старші люди, інтелігенція масово покидали зал, бо не могли дивитись на такий відвертий брак… З перших хвилин кидався в очі невдалий грим головного актора в ролі Тараса Шевченка. Ніби на молодече тіло вчепили стару голову. Не сприймалось реалістичним, як Кобзар-дідуган стрибав наче юнак. Загримоване біле обличчя контрастувало на фоні його надзвичайно засмаглих МОЛОДИХ рук… Постійна біганина не витримувала критики. Змістовне наповнення ніяке. Розводиш руками, коли головного героя не може догнати солдат (актор Богдан Бенюк), задихається важко і тут же кидає важки мішок, який збиває з ніг Шевченка.
Дружина коменданта фортеці – іноземка, яка добре мови не розуміє, постійно стогне у стилі Ренати Литвиної, коли бачить Шевченка чи свого чоловіка.
Штучне ідеалізування героями стрічки Шевченка подекуди викликає відразу. Звичайно, наш геній був у Петербурзі, закінчив Академію. Але щоб до рядового засудженого переходили на українську мову ахфіцери?! ))) Було б добре, звісно, але як показує життя…Автором сценарію та режисером фільму є Олександр Денисенко, продюсером – Володимир Філіппов. Здавалось би фахівці своєї справи, а не “порнографії”…
Що ж доброго побачили у стрічці? Добре, що українське кіно створюється. Шкода, що так багато шлаку. З усіх акторів найкраще зіграла казахська актриса – “охоронець” Шевченка… Хочеться вірити, що з часом українські фільми будуть частіше радувати глядача.
