Дітей було п’ятеро – Надя та Віра старші підлітки, вже майже дівки, у цій сім’ї дівчата визрівали швидко. І троє менших – Костя, 16 років, Павлік, 6 років і Тася, 4 роки.
Були батько й мати. Мати – співачка церковного хору, акторка місцевого районного театру. Батько працював телеграфістом, потім агрономом. Сільська інтелігенція, красиві до нестями.
Сім’я була небідна. Мали обійстя, величезний сад, розкішний як для тих часів розарій (з сіл приїздили люди подивитись та почудуватись) і цілком куркульське господарство.
Коли почались розкуркулення, батько зметикував все швидко, сам з’явився у місцеву партячейку, сказав, що віддає коні, корови й свині до колгоспу, відмовляється від степових земель і уклінно просить прийняти його в партію. Партія крекнула, порадилась і згодилась. Ситуація була зразковою. Старший родич батька був революціонером, учасником повстання Бориса Жаданівського, двадцять років відтрубив на каторзі, був місцевою знаменитістю. І от його родич сам здає все своє збіжжя й скотину й проситься до лав партії. Красень, інтелігент. Хоч на шпальти історію.
Матір батько бив смертним боєм кожного дня, крім церковних. Але синяки не сходили й на час до церкви, то пробиралась огородами, щільно запнувши хусткою збите обличчя. Співати ж хотілось, та як і в церкву не піти.
Коли батько бив матір кулаками й носаками – під ноги йому кидався Костік. Прикривав собою маму. То ж теж ходив зі зламаними ребрами.
На осінь 32-го року схема по збуту кормів дала тріщину, про все взнали в губернії, по-новому, в області. Почалось розслідування, якому батько цілком сприяв, а що робити. Тим часом побої матері різко припинились, батько став лагідним, саджав з собою до вечері і навіть наливав чарку. Чарку мати випивала, ослухатись не сміла, але, непитуща, дуже швидко засинала, збита незвичним для неї хуторським самогоном.
Кожного разу батько лагідно просив матір взяти провину на себе. Бо виходу нема, бо вже пару підвод необережно було загнано на наше обійстя, ти ж розумієш, ти ж пам’ятаєш, приїздили з хуторів забирати – а ці слєдоватєлі сліди й побачили, а хто ж знав, і тепер це ляже на мене, а як же ви без мене, коли мене посадять. А ти мати п’ятьох дітей, тобі простять.
А одного вечора зібрались батькові партійні друзі, було накрито пишного стола, як для осені 32-го – і всі в один голос почали вмовляти матір підписати зізнання. Що то була її схема, вона сама ганяла й продавала підводи. І вона підписала.
Арештовувати її прийшли за кілька днів і, звичайно, посадили. Настала зима 32-33-го року. Батько сидів вдома недовго. Навіть не зиркнувши на дітей, він зібрався і поїхав зимувати на хутори, до гарему. Діти лишились самі.
Прийшли материні тітки. Порадились і забрали до себе жити Віру та Надю – пояснили так, що старші вже можуть і по дому допомогти, а молодших тітки не прогодують, в самих малечі повно.
І діти лишились зовсім самі. Костік, 16 років, Павлік, 6 років, Тася, 4 роки.
… коли люди згадують голод минулих років чи сторіч – відправною рискою, що вказує на рівень масового голодування, є канібалізм. Якщо був голод аж з канібалізмом – оце був голод! До того ж канібалізм лоскоче вуха жахіттям власне оцього порушення загальнолюдського табу – люди їдять людей!
Бувають речі, гірші за канібалізм.
Уявіть собі холодну хату, звідки спочатку виводять матір. Потім, не зиркнувши на дітей, втікає батько. Потім останні кревні, найрідніші – приходять, забирають одних дітей, а інших лишають на смерть. Тиху й повільну, голодну і холодну страшну смерть 32-33-х років.
А діти взяли й вижили.
Вигодував їх Костя. Він теж мав піти з тітками, чи ж краще забирати дівок а чи хлопця, а хлопець 16-ти років це ж неабиякий робітник. А він не пішов. Один з сім’ї не зміг зачинити за собою двері і полишити маленьких на смерть. Голодну і холодну смерть тих років.
Що їли? Копали з Павліком мерзлу картоплю, така ще лишилась. Обдирали кору з дерев, вишкрібали залишки борошна, підварювали затірку. Костя бігав по селищу у пошуках підробітку. Там дрова нарубати, там щось попідносити. Платили маторжениками, іноді хлібом, чорним, з половою – хлібом 32-33-х років. Все ніс дітям.
– Що пам’ятаєте найбільше?
– Кота. – відповіла семидесятирічна Тася.
– Кота? – здивувалась я.
– Кота. Сама не знаю, де він взявся, худий, подертий. Тоді вже всіх котів поїли. Собак поїли. А цей виліз погрітись на зимовому сонечку. І я виповзла погрітись на сонечку на ганок. Костя і Павлік ще десь були, шукали їжі. А мені так кота того хотілось погладити. Я його покликала, а він до мене і пішов. Тоді вже всі коти людей сахались, а цей пішов, мабуть, не бачив загрози у малій дитині. А я ж опухла була, ледве пересувалась. А тут і Костік з Павліком у хвіртку. Тримай кота! Костік закричав. Я кота ручками охопила, а він почав вириватись. І втік. І я не можу забути оті свої змішані почуття, і як я тоді розплакалась. Я плакала, бо кіт лишився живим, я була за нього рада. Так жалко було їсти того останнього кота. Але я ж розуміла, що ми тепер помремо. Від цього теж плакала. Бо Костік нас годує, а я лише один раз могла допомогти, і кота не втримала. А Костік так на мене дивився, ніколи не забуду. І руки боліли пошкрябані. Так плакала. А Костік тоді мене пожалів.
Канібалізм, кажете, страшно? А мені найстрашніше – це бачити, як згадує стара жінка того кота. Як досі борються у ній почуття – як добре, що вирвався, яка ж я погана, що не змогла його втримати, як ручки болять пошкрябані, і мами нема, ніхто не пожаліє, і що ж ми будемо їсти…
І як Костік пожалів.
А після кота – все. Не стало роботи по селу, не стало вже в селі їжі, не було тієї, забутої кимось, чи матір’ю чи батьком, мерзлої картоплі. Іноді забігали старші сестри, тикали дітям вкрадену у тіток вбогу їжу.
А потім Костя знайшов тайник.
Батько був лютим нелюдем, і лише дві любові були в його серцю – до грошей та агрономії. Тому перед виїздом тихенько замурував він в стіну запас сортового насіння й зерна. І діти знайшли той запас, і їли всю зиму.
А навесні, коли доварював Костя сортову квасолю, батько з новою дружиною увійшли до хати. Побачивши варево, все зрозумів, схопив лома і почав бити Костю. Бив так щоб до смерті. Костя вирвався дивом, помчав до станції, батько летів за ним. Костя скочив у товарняк, що якраз притишено котив станцією – і зник для сім’ї на довгі десять років.
А діти тепер вижили. І, коли повернулась з заслання мати – всі пішли жити з нею, і ніхто жодного разу не бачився більше з батьком. Навіть коли той помер. Навіть коли повернувся Костя, і вся сім’я зібралась для визнання – чи цей красень і городський піжон наш Костя чи самозванець?
Костя – то мій батько.
Він міг покинути дітей і втекти в місто і вижити, та куди лишень не міг проскочити шустрий розумний пацан 16-ти років. Але він лишився і врятував малих дітей. Він знав силу боротьби. Він знав, що коли щось приповзає, щоб вбити тебе і твоїх кревних – ти мусиш боротись до останнього, ти мусиш вижити. І витягти зі смерті тих, хто залежить від тебе, кого одного разу ти назвав своїми.
Він був боєць.
… Іван був першим комсомольцем села, і дружина його, Люба, першою комсомолкою. Бідота і голота, вони одружились з любові і одразу почали плодитись й розмножуватись – самі дівчата народжувались в них, аж до останнього, до найпізнішого, повоєнного хлопчика. Разом вісім.
А на час 32-33-х років дівчаток було всього четверо. І Іван був вже не босоногим комсомольцем, а партійним, статечним і головою колгоспу.
На осінь 32-го, коли вже стало все зрозуміло, і зерно вигребли все, лишивши тільки сортового фонду на посіви – зібрались голова колгоспу з агрономом і стали метикувати, що робити далі. Агроном і порадив – посіяти озимі рідше, ніхто і не помітить. А залишок роздати людям.
– А людям роздавати не можна. – сказав Іван.
Завжди був мудрим, добре знав людей – знав, що якась мати з себе шматок вріже й дітям зварить – а якась і в дітей з рота їжу забере.
І вирішено було зробити загальну столову. Ну, як столова? Виділили хату, і в тій хаті варилась лише одна страва – затірка.
Затірка – це таке борошно, заколочене з холодною водою, і влите в воду гарячу, вариться недовго. Їжа несмачна до відрази, я пробувала, нам колись бабуся спеціально зварила, щоб знали. Їжа поживна сумнівно – але голод тамувала.
Іноді в затірку вливали краплі олії, іноді вкидали трішки шкварок. Були такі дні, коли до затірки подавали маторженики з полови.
Задумка була в чому – кожна людина села, будь ти дитина чи стара людина, не кажучи вже про працівників – мала право на одну тарілку цієї затірки в день. Людей суворо перевіряли, записували до журнала. Коли хтось не з’являвся – висилали пошукову команду в хату. Та Іван сам і їхав. Лишалась конячка, впрягали в «бєдку», так по селу і гасав. Перевіряв людей, чи не померли, чи помирають.
Мав свій фонд. Трохи зерна, яке розсипав у маленькі мішечки і заносив поночі до тих, кому вже і затірки не вистачає, підгодовував. Лише одна сім’я не мала права на мішечок зерна з фонду голови колгоспу – його власна. Виходили з положення своїми силами, що в хаті лишалось з їжі, чи якої кори обдеруть, але до общєствєнного фонду зась, бо що люди скажуть? Що Іван нечесний? Що голова колгоспу користується общєствєнним?
І сім’я була пухла від голоду, як і всі – але вижила, як і всі.
Іван – то був мій дід по материнській лінії.
Коли навкруги вимирали села до останньої людини – в його селі тієї зими не помер ніхто.
Він мав можливість врятувати свою сім’ю, ну, а всі інші – то вже як доля ляже. Але він знав, що коли на нього й людей, що довірились йому, суне щось страшне, ладне його вбити і вбити тих ЙОГО людей – він мусить з тим боротись, і вижити, і витягти своїх людей. Всих.
Він був боєць. Він знав силу боротьби.
Він також знав, що люди, яких він порятував, його й здадуть. Навесні хтось написав донос, і Іван пішов по етапу. Його дружину з дітьми вигнали з хати, вони викопали землянку. Хтось з людей, звісно, допоміг. Там і жили.
Аж доки моя бабуся, дружина Івана, не обурилась – та що ж таке робиться, люди добрі! І написала листа аж особисто Ягоді. І так сталось, що листа було прочитано, і дивом було, що потрібне стало на той час якесь підкреслено гуманне діяння – і вирішено було помилувати багатодітного батька. Довго в селі потім розказували, як жінка чоловіка врятувала з Сибіру.
Моя бабуся просто згадала, що вона дружина бійця – і сама стала бійцем. Бо, коли на тебе і твоїх людей сунеться щось жахливе, що хоче лише одного – знищити вас – ти просто мусиш стати до боротьби з цим.
Воно суне.
Воно завжди різне, але воно те ж саме. У нього налиті кров’ю очі війни, чи порожні, цвілі очі голоду. Воно безмежне і страшне. Ти чуєш його вонючий подих, ти твердо знаєш, чого хоче Воно – лише твоєї смерті. Твоєї й тих людей, яких ти одного разу назвав своїми. Тих, кого ти мусиш захистити, якщо ти людина і боєць.
Я не ридаю в цей день, лише люттю наливаються мої очі. Я жила на розповідях про страшне Воно, яке одного разу насуне на нас – війна, компартія, сибір, Голодомор.
Я й зараз живу, заглядаючи Йому в очі. А я постійно бачу Його, на фронті.
Але я твердо знаю, що треба робити – мати зброю і готуватись, завжди готуватись. Як нашіптували мені з дитинства, як своїми розповідями нас, дітей, готували до можливої боротьби.
Воно може прийти до кожного, Воно вже поруч. Ти мусиш бути готовим до Нього і мати змогу захистити себе і своїх людей.
Я маю право говорити це – я, дитина того батька, в якого жоден не помер в сім’ї під час Голодомору. Ха, спробувало б Воно відібрати в мого батька його людей!
Я маю право говорити це без жодного схлипу – я, онука того діда, в якого жодна людина не померла в селі під час Голодомору. Ха, спробувало б Воно завадити моєму дідові врятувати його людей. І я – онука тієї баби, яка врятувала свого чоловіка від каральної машини комуністів, вірю – народ, що пройшов через Голодомор, вміє робити висновки. Цей народ тепер вже навряд чи буде легко перемогти.
Доведено шостим роком нашої війни.
… я звично йду й запалюю свічки на моїх вікнах, за тими душами, що не змогли захиститись. За тими, кого вижрало Воно, ненаситна тварюка.
І звично чомусь кажу:
– Простіть нас, люди.
Я, ненароджена тоді – кажу це зараз. І ви скажіть їм це. Бо не знайшлось поруч з ними людини, що ладна була захистити їх. Бо вибили, виморили тоді вже в Україні таких людей.
Бо смерті безвинних достойні помсти.
А кому мститись – ми знаємо.
