Коли близька нам людина помирає, ми відчуваємо біль і розпач. Адже втрачаємо можливість бути поруч, спілкуватися і вимушено надовго прощаємося з тими, кого любимо, – аж доки не зустрінемося з ними у вічному житті. І оскільки любов для нас нерозривно пов’язана із турботою, у своєму прагненні потурбуватися про душі померлих близьких український народ вдається до різного роду обрядів, подекуди змішуючи, як то кажуть, «грішне з праведним».
Однією з таких «поминальних» традицій є завішування дзеркал у домі. Часто це пояснюється тим, що душа людини нібито може «застрягнути» в них, «заблукавши у дзеркальному лабіринті». За іншою, не менш абсурдною версією, душа може «налякатися», не побачивши своєї тіні у відображенні. Та з Писання ми знаємо, що «дух тіла і кісток не має» (Лк. 24: 39), а отже, не зазирає до дзеркал, аби в них на себе дивитися.
Традиція завішувати дзеркала в будинку, де перебуває померлий, поширена у різних культурах і країнах, але не має нічого спільного з православною вірою. Адже в першу чергу вона засновується на забобонному страху перед «магічними» властивостями дзеркал, які здавна асоціюються з ворожіннями, «спілкуванням» із духами та відкриттям «дверей» до «потойбічних світів».
Подібно до побажання «земля пухом», склянки зі шматком хліба для покійного та інших «народних» поминальних традицій, завішування дзеркал є звичайним забобоном, який жодним чином не корисний для душі – ані померлого, ані того, хто таким забобонам довіряє. Адже такі «традиції» підміняють у свідомості людини православну віру марновірством, окультним сприйняттям дійсності.
Та ми насправді можемо дієво потурбуватися про своїх близьких, чиї душі предстануть на Суді перед Господом. Адже наші молитви за них і є прояв любові та турботи. Тож вшануймо їхню пам’ять своїми добрими вчинками та молитвами, просячи Бога про спасіння та вічний спокій для наших спочилих рідних, друзів і важливих для нас людей.
