Мені празник пахне новими фіранками, напуцованою підлогою, чистою скатертиною, печеною качкою, росолом з петрушкою, шинкою, холодцем, мнятими бараболями щедро политими маслом, тушкованою капустою, андрутами перемащеними згущонкою, а головне – пляцками.
Пляцків мало бути багато. Бували роки, коли мама напікала їх чи не двадцять. І всі різні, всі смачненні.
.
З року в рік ксьондзи на казанні говорили, що празник, то перш за все про духовне, та що не кажіть, а без матеріального не буде ніякого празника.
.
Пекти пляцки починали мало не за тиждень. Стартували з сухарів. Місили великі бебехи тіста і виробляли прерізні форми печива. Популярними були давні рецепти “Сухарі з горівков”, “Машинкові сухарі”, “Сухарі з дюрков”, “Поцілунки”, “Сухарі на смальці”, “Слойоні”, “Крухкі” і ще багато які. Щоб ними нагодувати цілу араву бажаючих, треба було добре наміситися і нарозтачуватися. Бо ті сухарі, як чіпси: хрум-хрум і нема.
А до празнику ще тиждень! Тре щось і на кльош покласти. А потім ще й на попразент нести: до школи, на роботИ…
.
Десь з середи переходили до випікання пляцків. Спочатку пекли «сухі» коржі (на «Наполеон», «Спартак», «Перемащений вареним сиром», «Слойоний з ябками», «Сметанковий», «Мадярський»), а пізніше переходили до «мокрих» (Празький, «Пташине молоко», «Маковий», «Вуріховий», «Жіночі примхи», «Три богатирі») і на сам кінець (може й навіть, за день до празника) «Сир-мак-бісквіт», «П’яна вишня» і ще кілька лакшері тортиків. Ясна річ, що мав бути ще медівник і сирник – то як база, без них празнику бути не могло.
.
Справжній треш наступав тоді, коли те все треба було перемащувати. Коржі на дошках і різник картонках заносили до кухні і складали на усіх придатних поверхнях. Я не знаю, як давали раду люди у бідні 90-ті, бо то треба було хто-зна скільки масла, цукру, згущонки та яєць на тоті всі креми. В мене вдома ніколи не замінювали масла спредами. Краще було на два пляцки менше зробити, але з найдорожчим маслом.
.
Празник і економія – то речі несумісні. Мало бути щедро всього! І не тільки на столі. До празнику треба було мати файне вбрання, причепурену хату. Бо то ж люди прийдуть. Потім ще й будуть ходити по хатах збирати гроші на церкву, а там точно хтось такий та знайдеться, що буде очима «знимкувати» всю обстановку і потім переповідати то у широких колах вузьких поглядів.
.
Коли приходила празникова неділя (а у мене в селі то завжди неділя, на початку жовтня) на душі було так святково та приємно, як мало в який інший день у житті. Празник завжди давав багато очікувань. І Служба в церкві у той день була особлива, і людей значно більше, ніж зазвичай, ще й танці у клубі ввечері.
.
Мені здавалося, що у наш празник ніколи не бувало ні дощу, ні холоду (звичайно був, але я його не помічала, бо радість празникового настрою перекривала усе). Відправа була урочиста, священник запрошував своїх колег на спільну молитву.
– Кіко нині було ксьондзів? – питали після Служби ті бабусі, котрі за станом здоров’я до церкви не пішли.
– Багато! – пафосно казали їм колежанка і починали загинати пальці, – наш – раз, Вурманьский – два, декан – то маїш вже три…. – Іноді й бракувало пальців на руках для тої лічби. І то був успіх!
Кількістю запрошених священників вимірювався рівень празника. А якщо були запрошені семінаристи співати – ну то, вважай, цілий фестиваль! Всім від того було добре…
.
Минули роки. Празник втратив ту давню романтичність. Ми стали поміркованіше ставитися до приготування та споживання страв. Уже не поспішаємо оновлювати гардероб саме під цю дату. Але найголовніше – відійшли люди. Хтось просто віддалився, бо розрослася рідня: онуки двоюрідних вже є «четвертими»… А хтось відійшов у інші виміри…
.
Празник… Пра-зник. Був і зник. Так щоразу кажемо, коли чекаємо того дня, готуємося, а він віддзвенів святочними дзвонами, відгомонів хмільними голосами гостей і зник… Як зрештою, кожна мить, кожен день нашого земного шляху. Як кожен з нас.
Празникуймо, доки живемо! Бо усе наше життя – празник, у якому надважливе і духовне, і матеріальне. Головне – з любов’ю та з розумом.
Галина Заболотна
