Моя оцінка результатів саміту є скоріше стримано-оптимістичною.
Найбільшою інтригою першого дня зустрічі залишалося питання, чи стане отримання й виконання Україною Плану дій щодо членства обов’язковою умовою інтеграції до Альянсу. Обнадійливі заяви влади про начебто вже ухвалене політичне рішення щодо запрошення вступу України до НАТО без ПДЧ, які лунали напередодні початку саміту, виявилися його найбільшим розчаруванням. “Фінського сценарію” не буде, адже план для України замінять переосмисленою версією Річної національної програми. Як вона виглядатиме, які вимоги вона міститиме і скільки Україні знадобиться часу для її виконання поки важко передбачити.
З хороших новин можна виокремити презентацію нового формату взаємодії — Раду Україна-НАТО, яка прийшла на зміну однойменній Комісії і має всі шанси вивести консультації між сторонами на принципово новий рівень, оскільки передбачає участь України як рівноправного члена.
Саміт також супроводжувався заявами про збільшення військової допомоги України, що завжди є доброю новиною для нас, попри складність сторонньому спостерігачу оцінити відповідність обіцяної допомоги рівню реальних потреб Збройних Сил. Відтак у цьому контексті важливою є не просто готовність НАТО надавати Україні озброєння, а й фінансування й участь в допомозі наближення української армії до стандартів Альянсу.
Загалом мова саміту, заяви лідерів та його офіційне комюніке намагалися підкреслити рішуче бачення НАТО майбутньої перспективи членства України. Звичайно, нам як країні, для якої гарантії безпеки є екзистенційним питанням, хотілося б, щоб ці заяви супроводжувалися конкретними кроками, які здатні якнайшвидше сприяти здобуттю цього членства після завершення війни.
Денис Давиденко, керівник відділу адвокації та міжнародних відносин Коаліції РПР
