18 хвилин тому громадський активіст поширив у Фейсбуці на своєму акаунті ось цей пост:
“Друзі, вашими молитвами у мене сьогодні, 21 грудня, день народження. Дуже всім дякую за турботу, я зворушений милосердністю всесвіту!
За останню добу я мінімум три рази прощався з життям, але зараз у мене все ок.
Наразі я виповз з лісу, куди мене завезли і кинули мої викрадачі, і знаходжусь у доброму гуморі, без мобілки і у посередньому фізичному стані. Нічого серйозного, просто майже 15-годинне спілкування з викрадачами було часом дуже важким морально і фізично.
Мушу відзначити високий професіоналізм викрадачів, це дійсно фахівці.
Події були такі – між першою і другою ночі вчора до мене звернулися лікарі з прохання машиною доставити до офатльмологічного відділення такого собі пана Юрія, у нього була травма ока.
Я дождався Юрія, і ми поїхали у лікарню. Як тільки зайшли у у приміщення і лікар почала оглядати Юрія, підійшли двоє міцних молодиків, заглянули у кабінет і зразу вийшли. Я зрозумів, що вони за Юрієм і викликав друзів. Але я розраховував, що вони будуть нападати на нас без свідків, на вулиці.
Вони ж приблизно вдесятьох зайшли і витягнули нас в мінібус на очах у тітоньки-лікаря.
Нас повезли у нічний ліс десь під києвом і я подумав що все, капець. Пробули ми там достатньо довго, але капець не наступив. Хоча звісно, хорошого було мало.
Потім нас повезли кілометрів зе за 20-30 і кинули у щось на кшталт металевого гаражу, мене з Юрієм розвели по різним відсікам. ПІсля того я його не бачив.
В гаражі ми провели досить багато часу, годин 10-11. Спілкувалися.
Я помітив – це були не просто найняті люди, вони щиро ідейні у своїй масі. Хоча спілкування було непростим, мені здається, багато хто зрозумів дещо про Майдан, і про мою особисту позицію.
Після йього спілкуваня я ще раз переконався, що принаймні мій вибір – це ненасильницький спротив. Але про це, можливо, іншим разом.
Потім мене повезли у машині, їхали майже годину, і тут у мене знову почалися думки про капець, бо місцина глуха. Мене у кульку на голові поставили лобом до сосни на коліна і сказали молитися) Я не відмовився. Поки я читав молитву, мої супроводжувачі щезли. Навіть не було чутно, коли.
Я поглянув на світ, ніби вперше. Сліпа хуртовинна ніч була найяскравішим видовищем, мабуть, за все життя.
Далі я майже повз по засніженій дорозі, співаючи пісні. Почав з “Любо братці любо”) По дорозі майже втрачав свідомість, але дійшов.
Ще раз, друзі – подароване вами життя – прекрасне! Є певні побутові незручності, але вони поступово пройдуть, нічого критичного. Фоточок поки не буде, бо мобілка йок.
І звісно, ми не зупиняємося”.
