Власником партії “Свобода” є уродженець Тернопільщини Дмитро Фірташ

Господар — це людина, яка тримає партію у кише­ні. Господар — це, іншими словами, власник політичного капіталу, впливовості партії. Себто людина, котра може продати зацікавленим голосування у парламенті, забезпечити потрібні кад­ро­ві призначення у міністерствах, відомст­вах, органах місцевого самоврядування і т.д. Господар партії використовує її для захисту своїх інтересів чи нападу на позиції конкурентів у бізнесі та політиці. Господар — це бос найвищого рівня. Це, якщо хочете, в українських реаліях Дон Корлеоне, зверхник групи мафіозного типу, що використовує політичний вплив для примноження своїх капіталів у будь-який спосіб. І якщо, до прикладу, Тягнибок є лише номінальним керівником партії, її фасадом у вишиванці, то господар партії — не він. Господарем “Свободи” з певного часу, зокрема, під впливом фактів, оприлюднених у нашому попередньому розслідуванні, усі почали вважати кримінального авторитета Пупса, що завжди сидить у парламенті за спиною Тягнибока. У неофіційній розмові з журналістами генеральний прокурор Віталій Ярема якось визнав, що кримінальний авторитет Пупс і народний депутат партії “Свобода” Ігор Кривецький — одна й та сама особа. Він підтвердив, що Пупс перебував сво­го часу на оперативному об­ліку спецслужб.

У те, що саме Пупс — гос­подар партії Тягнибока, повірити досить легко. Пупс уміло грає у гру, яка повин­на переконати, що він і є головним у “Свободі”. Він живе у багатстві й розкоші, яка вразила б кожного, хто думає, що депутат, член партії, яка роками перебувала в опозиції, мусить бути гнаним і бідним. Це — не про Пупса. Найдорожчі ав­то преміум-класу, елітна нерухомість, літаки, десятки мільйонів доходу — усе це мало би справляти враження. Якби не одне “але”… Пупс ще ніде й нікому не зміг пояснити походження контрольованих ним капіталів. У нього не­має офіційного бізнесу, який міг би генерувати прибуток у такому масштабі, і йому неймовірно важко чи, скажемо відверто, неможливо пояснити походження свого багатства. І коли Пупса пошепки називають хра­нителем “каси” вже покійних кримінальних авторитетів 1990-х, йому, мабуть, дуже складно заперечити, що це не так. Можливо, саме цей факт найкраще пояснює, чому навіть у парламенті за ним ходить охорона з навушниками. Навіть тут, в установі, яку оберігають десятки пра­­цівників міліції, депутат Кривецький чомусь не почувається у безпеці. — А за рахунок чого ви кошти акумулювали? — намагався дізнатись у нього відомий журналіст Сергій Лещенко. — Ви побачите, коли буде оприлюднена [декларація] на слідуючий рік. Я багато чого продавав. — Ми ж зараз говоримо, навіщо чекати декларації? — Чесно вам скажу, згадувати і розказувати, коли я загружений питаннями то­го, що відбувається в країні, — оці питання коштів зараз на задньому плані. — Завдяки чому ви отримали свої гроші? Це ж таке просте питання. — У мене відкритий бізнес. — Який? — Готелі, ресторани, нерухомість. Я багато задекларував. Ми відкрили декларацію депутата. Звісно, там — жод­них деталей. Ні готелів, ні ресторанів, навіть дорогі авто та літак перед виборами щезли. З усіх деталей — лише те, що депутат-мільйонер не погребував узяти з кишені платників податків “матеріальну допомогу” — 35 тисяч гривень. Чому народний депутат Кривецький такий розгуб­лений, коли мова заходить про деталі? Адже він — начебто “господар” партії, хоч і неофіційний, мав би бути впевненим у собі і конкретним. Але річ у тім, що Пупсу дуже важко грати роль “господаря” пар­тії. Хоча б тому, що він ним не є. Нові факти нашого розслідування про тіньові ас­пекти функціонування ук­раїнських партій це під­твер­джують. Пупс — не господар партії “Свобода”. Він, якщо хочете, — Гетсбі. Людина-під­став­ка, людина-кур’єр когось дуже впливового, людина-іграшка в чужих руках, якій, утім, дають можливість бавитися у “господаря”. Людина, котра живе в розкоші, що їй здебільшого не належить. Людина, котра має част­ку у справі, але дуже незначну. Отже, Пупс — насправді не господар партії “Свобода”? Так, не господар. Він, назвемо речі своїми іменами та близькою йому мовою, — лише “смотрящий” партії. Людина, яка повин­на стежити за тим, щоб у потрібні моменти партія, на­че слухняний собака на повідку, йшла задля інтересів справжнього господаря у правильному напрямку. Так, для багатьох таке мо­же бути приголомшливою новиною, але це правда: Пупс — не господар партії “Свобода”. Або, як­що точ­ніше, підставний господар, віце-господар. Він може керувати кухарем Кошулинським чи екс-комуністкою Фаріон, але він, хлопець із невеликого гірського села Мохнатого, у силу багатьох обставин не може бути гравцем, він здатен бути лише пішаком у руках більш серйозних людей. Хто ж тоді справжній господар партії “Свобода”? Хто її бос? Може, правда у тому, що це мільярдер Коломойський, як про те багато сказа­но і написано? А от і ні, це не Коломойський, до його честі, він досить перебірливий у стосунках і не дозволяє собі мати справу зі шпанюками. Хто ж тоді? Хто та людина, котра змогла змусити на­віть начебто націоналістичну і начебто ще донедавна опозиційну партію частіше за ін­ших, навіть за комуністів, голосувати в парламенті в унісон, в єдиному пориві з партією Януковича, з Партією регіонів? Хто і що могло змусити цю партію дуже часто несподівано чітко лягати у фарватері інтересів Путіна в Україні — як у питанні сланцевого газу чи дискредитації опозиційного руху, відомих громадських активістів, журналістів? Досить згадати тут, наприклад, марш людей у білих балахонах із нацистськими гаслами у перші дні Євромайдану у Львові. Хто змушував Тягнибока у дні Майдану тричі запопадливо тиснути руку Януковичу на закритих зустрічах, а потім із піною біля рота переконувати людей розійтися з Майдану? Хто ця людина, що домоглася призначення генпрокурором Махніцького, членів “Свободи” із числа колишніх працівників КГБ і членів КПРС — на посади у важливі інституції? Хто та впли­вова людина, якщо це не Пупс і не Тягнибок? Відкриємо таємницю: прізвище цієї людини — Фірташ. Так, саме він, Дмитро Фірташ, опора режиму Януковича, парт­нер режиму Путіна в Україні, і є справжнім господарем партії “Свобода”. Партії, як уже сьогодні можна точно сказати, псевдонаціоналістичної і псевдопатріотичної. Партії, що стала лише інструментом російських спецслужб в українській політиці, що використана для боротьби з опозицією в часи режиму Януковича і яка сьогодні нарешті має усі шанси опинитися там, де заслуговує, — на смітнику політичної історії. Але це емоції. А для кращого розуміння ситуації нам неминуче слід заглибитися у площину юридичних фактів. Отже, ми тепер розуміємо вже краще, що у Пупса є дві великі проблеми: пояснити деякі факти зі свого минулого та походження капіталів, які він декларує. З одного боку, начебто безнадійно загублене в часі минуле — це його плюс. Пупс повірив, що ніхто й ніколи нічого не зможе знайти в його минулому. Роки, гроші та люди, які зачищали спецархіви, мали б вселити у Пупса впевненість, що сторінку з його кримінальним минулим можна сміливо забути. І справді, спочатку здавалося, що фактів, які б свідчили про його кримінальну діяльність, уже не лишилося. Пупс помилився. Майже два роки ми витратили на те, щоб ретельно проаналізувати 20 останніх років життя Пупса. Підсумок простий: Пупсе, архіви не горять. Настав час дати прості відповіді на складні запитання. Отже, коли Пупс потрапив на гачок спецслужб або, як каже ген­прокурор Ярема, “в оперативний облік”? У 1993-му. У той час його бригада потрапила в халепу. Переді мною — матеріали кримінальної справи 1-214/94, що у 1994-му слухали у Дніпровському районному суді. Зокрема, вирок, у якому фігурують Гутник Андріан, Ткачук Сергій, “невстановлена особа”. Вирок у цій справі детально описує, якими справами займалася бригада Пупса. Якщо коротко — грабунком людей у Київській області (деталі ми опуб­лікуємо згодом). Аж три адвокати в цій справі не зуміли нічим допомогти членам бригади. Вони отримали майже по три роки і шість місяців суворого режиму у виправно-трудовій колонії, з конфіскацією майна. Але дечого вони таки домоглися — врятували від тюрми Пупса. Пупс залишився “невстановленою особою”. Але став людиною “із папок спецслужб”, “з оперативного обліку”. З формального боку, врятувати Пупса від тюрми допомогли свідчення на суді Гутника Андріана, члена його бригади, особи вже нам відомої із попередньої частини розслідування. Саме його керівництво партії “Свобода” довший час публічно називало “головним спонсором партії”. Ми вже довели, що Гутник — дрібний крадій із підробленим дипломом, пройдисвіт, який має стосунок суто до підприємств-банкрутів. Пупс послуги не забув. Сьогодні Гутник — права рука Пупса на Львівщині, він один із керівників фракції “Свободи” на Львівщині. А ще він — людина, що приховала свою судимість від ви­борців. Врятувавшись від баланди за гратами, Пупс набирає ваги у кримінальному світі. Один за одним відходять кримінальні “бригадири”. Перед Пупсом, який має підтримку спецслужб, територія розчищається. Його апетити зростають. Пупс і кримінальне оточення почали шукати виходів у політику. Саме тоді, коли стало зрозуміло, що політика Україні пере­творюється на один із найбільш прибуткових тіньових бізнесів — із дохідністю вищою, аніж наркотор­гівля, викрадання ав­то, контрабанда чи про­ституція, таких ключових сфер криміналу. Пупса з Тягнибоком звів такий собі Василь Павлюк. Свого часу він позичив у криміналітету гроші на підприємницьку діяльність, та у період кризи 1998-го прогорів, певний час навіть був “у бігах”. А розрахувався, коли увів Пупса в партійне оточення. Пупс у партії стає личинкою, що чекає свого часу. Ніхто і ніколи, мабуть, не встановив би юридичного зв’язку між Пупсом та ще кимось більш впливовим, якби не одна його фа­та­ль­на помилка. 20 листопада 2010 ро­ку він записує свою маму, стареньку фельдшерку з Богом забу­того карпатського села Мохнате, співвласником ТзОВ “Кан”, у власності якого елітна нерухо­мість у самісінькому центрі Києва. Це підприємство у ланцюжку інших випливло на поверх­ню у справі хабара у розмірі 450 мільйонів доларів, який запро­понували заплатити американцям за право видобувати сланцевий газ у Західній Україні. Так-от, щоб знайти іншого справжнього співвласника ТзОВ “Кан”, нам довелося докласти певних зусиль, бо його ім’я ретельно було сховане за громіздкими юридичними схемами. Бо, за паперами, другий співвласник — ТзОВ “Передові технології плюс”. А їх власник — ще одна компанія, цього разу із сонячного Кіпру з назвою “Bovalon invest­ments limited”. Така собі “російська матрьошка”: що далі копаєш, то більше дізнаєшся. І ось сюрприз на фініші: співвласни­ки “Бовалона” — дві ком­панії Дмитра Фір­­таша, зареєстровані на Британських Вір­гін­ських островах, одна з них ключова компанія олі­гарха — “DF Group”. Депутат Кривецький ницо зробив свою стареньку маму партнером Фірташа, щоб приховати зв’язки з ним. Чи хтось повірить, що фельдшерка із села Мохнатого справді стала партнером Фірташа? Що мільярдерові захотілося зміцнити свій бізнес, і він не знайшов для цього іншого способу, аніж запросити партнером стареньку жіночку, котра, мабуть, за своє життя і в Києві ніколи не була? Зрозуміло, що це — дурня. А отже, правда у тому, що Пупс, намагаючись приховати ті зв’язки, оформив своє молодше партнерство в одній з компаній Фірташа на маму. І це симптоматично, бо в багатьох інших компаніях Пупс вписував своє прізвище. Винятком стала лише спільна з Фірташем компанія. Отже, факт доведений: Фірташ, рука Путіна в Україні, один із головних спонсорів режиму Януковича, дозволив Пупсу стати молодшим партнером в одній із своїх компаній. Чи могло б таке статися, якби Пупс чи “Свобода” були в часи Януковича справді опозиційними? Ніколи. Якщо не вірите, ознайомтеся з біографіями Тимошенко і всіх її бізнес-партнерів за 2010 — 2013 роки. Пупс, навпаки, саме в цей час стає молодшим партнером Фірташа. Коли це стається? А саме тоді, коли люди режиму Януковича, уособленням якого є саме команда Фірташа і Льовочкіна, вирішують, як розправитися із Тимошенко після перемоги Януковича у 2010-му, — Фірташ прагне помсти за 11 мільярдів кубів газу, який Тимошенко вилучила на користь держави. Ось саме Фірташ і Хорошковський вирішують зіграти картою з назвою “Свобода”. Хто розкладає пасьянс? Валера Хорошковський, на той час керівник СБУ і партнер Фірташа та Льовочкіна. Людина, котра має доступ до “оперативного обліку” спецслужби. Саме він розробляє спецоперацію, яка має вибити політичний грунт з-під ніг Тимошенко у ключовому опозиційному регіоні, на заході країни. Ключова роль у спецоперації Фірташа — Хорошковського відводиться “личинці” Пупсу і ще вчора нікому не потрібній партії “Свобода”. Фірташ і Хорошковський ставлять на “Свободу”, бо мають повний контроль над керівництвом цієї партії. І не лише над Пупсом. Сьогодні вже можна сказати, що у керівництві “Свободи” — у центральному апараті на місцях — колишні комуністи, кадрові офіцери КГБ або просто криміналітет, що свого часу був під “оперативним контролем”. Партія “Свобода” стає зручним інст­ру­ментом для режиму Януковича, йо­го неофіційною опорою. У результаті спецоперації — партію Тимошенко у західних регіонах усувають від виборів, дозволяють перемогти “Свободі”. Фірташ і Хорошковський виводять “Свободу” на політичний олімп, дозволяючи на публіці певну політичну свободу, але вимагаючи абсолютної покори у принципових питаннях. Ось лише факти. “Свобода” у 62% випадків голосує у парламенті спільно з партією Януковича. Це — залізний факт. Це — найвищий відсоток збігів серед усіх інших партій. Чому? Тепер ми знаємо відповідь — інтереси Фірташа. “Свобода” до останнього бореться з американською компанією, що хоче видобувати сланцевий газ в Україні. Чому? Відповідь — Фірташ. Він представляє в Україні інтереси “Газпрому” Путіна. Американці — потенційний конкурент Фірташа на газовому ринку. Фірташ має борг перед Газпромбанком більш як на 1,4 мільярда доларів. І тепер зрозуміло, чому Фірташ і партія “Свобода” так уперто боролися зі сланцевим газом. Усе вказує на те, що у такий спосіб вони відпрацьовували гроші “Газпрому”. …Початок Майдану. Що робить “Свобода”? Епіцентр початку протестів — Львів. “Перед “Свободою” ставлять питання: чому ситуація вийшла з-під вашого контролю? І от провідні члени “Свободи” активно починають компрометувати лідерів студентського руху, що організовують перші протести. Делегація з київської “Свободи” організовує “марш презервативів” у білих балахонах і з криками “зіг хайль!”, щоб відлякати людей від протестів. А протести наростають. Тягнибок ходить на прийоми до Януковича, тисне йому руку. І потім його люди виходять на Майдан та пробують переконати всіх розійтися. Мовляв, іншого виходу не­має, ми домовилися, що усім “бу­де амністія — і це вже добре”. Чо­му Тягнибок і його партія йдуть на таке? Відповідь очевидна: революція вкрай невигідна Фір­ташу, вона б’є по його інтересах. Тому “Свобода” змушена брати участь у протестах, щоб спро­бувати контролювати їх, а з ін­шого боку — її керівництво робить усе, щоб ці протести загасити. Назавжди залишиться риторичним питання, чому на Майдані загинули десятки простих людей, але серед них не виявилось жодного високопоставленого члена із керівництва партії “Свобода”. Чому всі начебто народні депутати у вирішальні миті завчасно полишали місце протестів? Тепер відповідь очевидна — спецслужби у своїх не стріляють. “Свобода” не змогла приборкати революцію. Але навіть після неї Фірташ за допомогою “Свободи” зробив усе, щоб пом’якшити для себе її можливі негативні наслідки. Чому першим післяреволюційним генпрокурором став Махніцький зі “Свободи”? Та з тієї причини, чому після Помаранчевої революції “регіонали” домоглися від Ющенка — як компроміс — мати на посаді генпрокурора свою людину — Медведька. Махніцький блискуче виконав ту місію — ні Фірташ, ні Льовочкін, ні Клюєв, ні інші люди “Сім’ї” не відчули проблем після революції. Багато гучних заяв — і нуль справ: так “Свобода” і її генпрокурор рятували всіх потрібних людей. Десятки прикладів ще можна навести, які підтвердять тісний зв’язок “Свободи” і Фірташа, “Свободи” і режиму Януковича. Зв’язок цей гарантував Пупс. Усі ці роки він вірою і правдою служив режиму. Бо просто не мав іншого виходу, зважаючи на темні сторінки своєї біографії. Фірташ нагородив його за це часткою у своєму бізнесі та правом бути Гетсбі у великій українській виставі з назвою “політика”. Партія Тягнибока — Пупса, ця партія “тягнибаксів”, безумовно, увійде в історію. Це буде чудовий взірець політичної проституції. Це буде урок усім нам, що гарні слова й вишиванка — не обов’язково патріотизм. А, наприклад, лише гра спецслужб, в якій нікчемні люди з кримінального світу слухняно виконують свої ролі.

Ігор ПОЧИНОК, газета “Експрес”