Через п’ять днів інструкція “О порядке ссылки членов семей оуновцев и активных повстанцев в отдалённые районы Союза ССР” була затвержена і направлена до виконання. Згідно з вказівками, виселенню підлягали всі повнолітні та неповнолітні члени сімей українських націоналістів, а їхнє майно підлягало конфіскації. Списки осіб на депортацію готували сільські ради на місцях у координації з органами НКВС.
В інструкції детально регламентувався порядок дій відповідальних за депортацію. В обраний район направлялась оперативна група з військових на чолі зі співробітником місцевого відділу НКВС, кожна сільська рада повинна була підготувати відповідний транспорт. На світанку село оточували солдати з наказом нікого не впускати і не випускати, а біля кожного обійстя виставлялись пости.
До хат зі списку заходила оперативна група, робила трус та перевіряла документи. Далі – наказ збирати речі. Майно, що підлягало конфіскації, описували та опечатували. На всі збори давали три години.
Депортованим дозволяли взяти з собою одяг, взуття, постіль, посуд та дрібний реманент – сокири, лопати, пилки тощо. Особливо слідкували за тим, щоб люди взяли з собою якомога більше теплих речей та продуктів. Також дозволяли взяти з собою гроші та цінні речі, якщо вони були.
Після цього арештованих доправляли до найближчої станції, де за списком передавали конвоїрам і заганяли до вагонів. Про кожен ешелон та кількість депортованих негайно повідомляли заступнику Лаврентія Берії генералу Чернишову. Він забезпечував харчування депортованих на шляху до місця заслання – за його наказом станційні буфети по ходу потягів повинні були годувати людей. В Україні цим займались на станціях Рівне, Київ, Полтава, Харків, Куп’янськ та Валуйки.
Перший ешелон відправився у квітні. У ньому було двісті сімей українців. Другий ешелон вирушив до Сибіру 7 травня (137 сімей з Рівненської області та 11 – з Волині), третій – 21 травня (54 сім’ї волиняків). Наступна хвиля депортацій розпочалась восени. У вересні депортували 479 сімей з Львівщини, 268 – з Волині, 200 – з Рівненщини, 209 – з Тернопільської області та 222 – зі Станіславської (нині Івано-Франківська).
Загалом же у 1944 році з Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської та Чернівецької області депортували 4 744 родини. Пік депортацій припав на 1947 рік – тоді вислали 26 332 сім’ї, загалом – 77 791 чоловік.
Всього ж за 1944-1948 роки були депортовано 131 935 людей. До цього числа не входять етнічні німці, фольксдойче, колишні поліцаї, власівці та “зрадники Батьківщини”, які проходили окремим списком. Місцем заслання були обрані віддалені райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей. Значна частина з них так і не повернулись на батьківщину, а їхні нащадки досі живуть на безкраїх простору Сибіру.
