Вугледар. Коли нас, тоді 72-гу бригаду, у серпні 22-го перекинули туди, я був приємно шокований. Могутня бетонна фортеця височіє багатоповерхівками над степом, з будівель видно на десятки кілометрів навколо. Дворики всередині захищені від випадкових прильотів. Кілька шляхів під’їзду “в тіні” висоток. Після окопів під Бахмутом, благеньких будиночків на Луганщині Вугледар для мене постав неприступною твердю.
Саме місто для мене було ніби реконструкція кварталу з Борщагівки у Києві, де я виріс. Навіть книги на полицях квартири, де ми жили, були такими самими: я простягав руку, брав і бачив знайомі назви. Вугледар став навіть занадто рідним – Олег Собченко, мій напарник, загинув, захищаючи його, на початку 2023 року.
Він так і не впаде від атаки “в лоб”, це неможливо, попри самовбивчі штурми росіян. Якщо його залишать – а про це зараз говорять оглядачі – то лише через втрату позицій навколо місто, через охоплення його справа і зліва.
На фото – степ навколо Вугледару осіннім ранком 2022 року.
Ігор Луценко
