Обіцянки заробітку, шахрайство та примус – розслідування показує масштабну систему залучення бійців із вразливих країн Азії та Африки
Коли молодий непалець прилетів до Москви минулого року в пошуках обіцяної роботи в супермаркеті, він не міг уявити, що за кілька днів опиниться на передовій війни в Україні з автоматом у руках. Без військового досвіду, після п’яти днів “підготовки” та підписання документів російською мовою, яку він не розуміє, його відправили воювати. Тільки дроновий удар українських військ врятував його від подальшого використання як живого щита.
Ця історія – лише одна з тисяч подібних, які розкривають масштабну систему вербування іноземних бійців, яку Кремль розгорнув по всьому світу в умовах критичної нестачі людських ресурсів для продовження війни. На панельній дискусії в рамках конференції Crimea Global 3.0, яка відбулася цього тижня, журналісти та дослідники з Непалу, Індії, Кенії та Малайзії разом з українськими військовими представили шокуючі свідчення про те, як росія перетворила економічні негаразди інших країн на джерело “живого ресурсу” для своєї армії.
Масштаби кризи: від обману до примусу
Бригадний генерал Дмитро Усов, секретар Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими України, представив вражаючі цифри: станом на липень 2025 року, з окупованих українських територій було примусово мобілізовано 46,327 громадян. З них 35,271 – з Криму, 5,368 – з Донецької області, 4,650 – з Луганської.
“Це та цифра, яка воює проти нас”, – зазначив генерал Усов. – “росія робить все, щоб знищувати населення і захоплювати все більше території України.”
Але Москва не обмежилася власними громадянами та мешканцями окупованих територій. У таборах для військовополонених в Україні наразі перебуває 136 громадян з 37 країн світу. Водночас, за словами генерала, “жодного громадянина іноземної країни, окрім Північної Кореї, російська сторона не запитувала на обмін.”
“Ми бачимо, що їм не цікаві ці громадяни”, – констатував Усов. – “Ми бачимо, яке відношення до цих громадян, в тому числі на полі бою.”
Непал: від тисячі контрактів до одиниць
Історія Непалу демонструє як масштаби проблеми, так і можливості її вирішення через міжнародний тиск. Доктор Прамод Джайсвал, директор з досліджень Інституту міжнародного співробітництва Непалу, розповів про драматичну еволюцію ситуації.
“Перші непальці з’явилися в ЗМІ у травні 2023 року. До серпня це було дві-три людини. У 2024-му ця цифра зросла дуже суттєво – до сотні осіб на місяць”, – пояснив Джайсвал.
Росіяни використовують складну систему вербування: пропонують візу, привабливі умови, роблять пусті обіцянки про страховки та зарплати. Багато потенційних рекрутів стають жертвами торгівлі людьми – їм обіцяють роботу в Москві, а потім змушують приєднуватися до армії під різними приводами, включно з шантажем за незначні правопорушення.
Але після активного тиску непальського уряду на Москву та співпраці з українською стороною ситуація почала змінюватися. “Якщо в 2022 році майже тисяча непальців уклала контракти, то на жовтень 2025-го – тільки один громадянин Непалу”, – повідомив генерал Усов та назвав це прикладом “проактивної роботи держави”.
За офіційними даними непальського Міністерства закордонних справ, 70 непальців загинули, близько 100 зникли безвісти. Однак ці цифри не збігаються з кількістю родин, які звернулися по допомогу.
“Людей вербують, вони отримують підготовку протягом одного-двох тижнів і відразу відправляють на фронт. Їх використовують як витратний матеріал, як людський щит”, – підкреслив Джайсвал. – “Тіла цих людей не повертаються. росія каже, що вони зникли безвісти, інакше їм доводилося б виплачувати компенсації родинам.”
Індія: успіх публічної дипломатії
Індійський випадок демонструє ефективність поєднання урядового тиску та громадської уваги. Лув Пурі, колумніст та експерт з питань конфліктів у Південній Азії, назвав Індію “прикладом успішної міжнародної адвокації”.
За останні три роки було завербовано близько 170 індійців, переважно студентів. Завдяки активним зусиллям – включно з публічними висловлюваннями прем’єр-міністра Моді до Путіна – вдалося повернути близько 90 осіб. Станом на сьогодні, за даними парламенту Індії, залишається 44 особи, 12 з яких зникли безвісти, декотрі – в полоні.
“У нас є закон від 1995 року, який забороняє індійським громадянам долучатися до армій інших держав”, – наголосив Пурі. – “Публічна дипломатія працює, але не всі речі говоряться публічно. Багато обговорюється в кулуарах.”
Пурі поділився деталями останнього випадку: молодий чоловік із його рідного штату поїхав до Росії, зв’язувався з родиною, а потім сказав, що їде “на виконання спеціальної місії”. Йому нібито заплатили 20,000 доларів за три місяці – суми, які публічно обіцяють вербувальники можуть сягати 40,000 доларів.
“Це не бідні штати. Ці хлопці їдуть не через бідність – вони просто хочуть швидко заробити”, – пояснив він. – “Але треба працювати на багатьох рівнях, щоб це припинити. Це має робитися точково, там, звідки відбувається вербування.”
Кенія: від супермаркетів до окопів
Веллінгтон Ньйонгеса, журналіст Standard Group з Кенії, розповів про свою роботу з розслідування африканського виміру цієї історії. У вересні 2024 року двоє молодих кенійців повернулися додому та звернулися до нього зі своїми історіями.
“Їм обіцяли роботу в супермаркеті через агентство в Найробі. Коли вони опинилися в Санкт-Петербурзі, все змінилося”, – розповідає Ньйонгеса. – “Вони поговорили з чоловіком, який виглядав як військовий, і він сказав: “Тепер ви не говорите, ви лише робите те, що ми вам кажемо.”
Їх змусили підписати документи російською мовою, які вони не розуміли. Після п’яти днів “підготовки” дали зброю та відправили на передову без жодного попереднього військового досвіду. Один з них вижив тільки завдяки пораненню від українського дрона. У лікарні його знайшли кенійські дипломати. Наступного дня після публікації цієї історії кенійський уряд, Міністерство закордонних справ і прем’єр-міністр визнали проблему та почали переговори з Москвою.
“Ми нарахували близько 300 кенійських чоловіків на передовій. Кенійське посольство в Москві встановило контакт лише з 82”, – зазначив Ньйонгеса.
Він звернув увагу на дипломатичний парадокс: “Наш прем’єр-міністр спілкувався з президентом України, а не з президентом росії про звільнення кенійців. Ми запитали: чому? Більшість цих чоловіків не є військовополоненими – вони були втягнені адміністрацією Путіна.”
Ширший контекст: від найманців до жертв торгівлі людьми
Муніра Мустаффа, старша наукова співробітниця Verve Research з Малайзії, запропонувала ширший аналітичний погляд на проблему.
“До 2023 року були розкриті схеми торгівлі людьми з Кенії, Бангладешу, Південної Африки, і зараз – з Іраку”, – зазначила вона. – “Держави, з яких походять ці громадяни, не можуть адекватно захистити їх. Це привід для стратегічних висновків.”
Мустаффа провела паралель з досвідом кадирівців та вагнерівців: “Величезні втрати в боях за Гостомель показали Москві, що можна вести війну через витратних бійців, через проксі. росія скористалася практикою вагнерівців на глобальному рівні.”
Ці мережі обіцяють те, чого не виконують: європейське громадянство, високі зарплати, страховки. Вони спекулюють на інституційній слабкості держав та вразливості населення. “Ця структура не безпрецедентна. Є паралелі з кіберзлочинними мережами, які оперують у М’янмі та Камбоджі”, – додала Мустаффа.
Вона поставила ключове запитання: “росія має кадрову кризу, але продемонструвала здатність залучати обманним шляхом іноземних бійців. Скільки ще людей має загинути, перш ніж це вийде на рівень міжнародної спільноти?”.
Окуповані території: випробувальний полігон для глобальної стратегії
Перш ніж Кремль розгорнув свою систему вербування по всьому світу, він відточив ці методи на окупованих українських територіях. І саме ці цифри розкривають справжню суть російської стратегії.
“На сьогодні нам встановлено, що з окупованих територій, з анексованої території примусово було мобілізовано 46,327 наших громадян”, – повідомив генерал Усов, демонструючи детальну статистику по регіонах.
Але Росія пішла ще далі та створила чотири спеціальні підрозділи для колишніх українських військовополонених: батальйон Богдана Хмельницького, батальйон Максима Кривоноса, загін Мартина Пушкаря і загін Олександра Матросова. “Це ті підрозділи, в які залучають наших військових, які потрапили в полон”, – розповів Усов.
Підтверджено 62 випадки укладання контрактів українськими військовополоненими з Міністерством оборони РФ. “І навіть є один військовий, який вже потрапив до нас в полон з батальйону Максима Кривоноса”, – додав генерал. – “Тобто наш військовий потрапив в полон росіянам, з ним уклали контракт, і він вже воював проти нас і потрапив вже в нас до нас в полон.”
Ця історія ілюструє цинізм російського підходу: людей перетворюють на зброю проти їхньої ж власної країни.
Серед полонених, які утримуються в Україні, 16% – це українські громадяни з окупованих територій. З них 6% – кримчани. “Ми розуміємо, що це наші громадяни. І ми розуміємо, що ми, як держава, повинні приймати правильне рішення, коли іде запит від російської сторони на їх обмін”, – зазначив Усов.
“Відбувається щось таке нам незрозуміле, коли громадянина України ми обмінюємо на громадянина України. Ми хочемо від цього відійти”, – додав він, описуючи правову та етичну дилему.
Зараз в Україні готують зміни до законодавства щодо громадян, які перебувають у полоні після примусової мобілізації на окупованих територіях. “Є такі громадяни, які перебувають в полоні. Вони навіть уже отримали вироки судів, їх виправдали. І зараз ми чекаємо, щоб їх вивільнили з таборів”, – пояснив генерал.
Проєкт “Хочу жить”: інформаційна зброя
Українська сторона відповідає на цей виклик не лише на дипломатичному рівні. Генерал Усов детально розповів про проєкт “Хочу жить” – ініціативу, створену координаційним штабом за підтримки Міністерства оборони та Головного управління розвідки.
“Першою метою була добровільна здача в полон. Але далі ми зрозуміли, що через цей проєкт повинні показувати правду російській аудиторії про те, що відбувається на війні”, – пояснив Усов.
Результати вражають: понад 400 російських військовослужбовців здалися в полон завдяки проєкту. Охоплення – понад 50 мільйонів переглядів.
“Через цей проєкт ми публікуємо прізвища громадян іноземних країн. Ми показуємо тим країнам, що їхні громадяни підписали контракти з Міноборони РФ”, – розповів генерал. – “Багато країн звернулися до нашого МЗС, до координаційного штабу, і разом ми змогли закрити або зупинити рекрутинг.”
Проєкт нещодавно запустили арабською мовою. YouTube нагородив його срібною кнопкою за якість контенту.
Юридичні дилеми та міжнародне право
Дискусія виявила складні правові питання, які виникають навколо іноземних бійців. Журналістка BBC Жана Боспік поставила питання про позбавлення громадянства.Зокрема вона навела приклад Єгипту, чий президент позбавив громадянства єгиптянина за участь у російській армії, що до того ж сталося під час візиту єгипетського лідера до Москви на парад 9 травня.
Відповіді представників різних країн показали відмінності в підходах. У Кенії немає законодавчої заборони на службу в іноземних арміях, тому повернених бійців розглядають як жертв обману, а не злочинців. Проводяться розслідування проти агентств-вербувальників – у вересні заарештовано чотирьох осіб, порушено 19 кримінальних справ.
В Індії існує заборона з 1995 року, але контекст має значення. “Ці хлопці – жертви російської війни проти України, а не виконавці злочинів”, – пояснив Пурі. – “Треба зважати на обставини.”
У Непалі заборонено служити в будь-яких іноземних арміях, окрім Індії та Китаю, з якими є спеціальні договори. “Це незаконно для непальців служити в російській армії”, – підтвердив Джайсвал. – “Уряд працює з цим, але російський уряд стверджує, що це волонтери.”
У Малайзії існує кримінальна відповідальність за приєднання до іноземних армій, сформована на основі досвіду з бойовиками ІДІЛ у Сирії та Іраку.
Дилема Північної Кореї
Окремий виклик становить ситуація з північнокорейськими військовими. “Північнокорейці не є військовослужбовцями Збройних сил Росії. Вони не найманці. Вони були, є і залишаються військовослужбовцями армії КНДР”, – пояснив генерал Усов.
Це створює унікальну дипломатичну ситуацію: Росія запитує полонених північнокорейців “як данину поваги” до КНДР, але водночас Південна Корея також вимагає їх передачі, оскільки за конституцією Південної Кореї всі жителі півострова є її громадянами.
“У нас дискусійне питання: яким чином прийняти рішення – обміняти для повернення наших громадян, чи прийняти певні політичні рішення”, – зазначив Усов.
Справедливе покарання vs гуманітарні принципи
Українська позиція залишається однозначною: країна прагне справедливого покарання для всіх, хто прийшов на її територію зі зброєю. Але реалізація цього принципу виявляється складною.
“За Женевською конвенцією третій немає визначення: чи ти громадянин іншої країни, чи Росії – ти комбатант або не комбатант”, – пояснив генерал Усов. – “Всі полонені, які перебувають у наших таборах – це комбатанти.”
Водночас Україна працює над новими юридичними механізмами. Є вже успішні кейси екстрадиції: отримано рішення суду про передачу громадянина третьої країни для переслідування за найманство в його рідній країні. Готується екстрадиція громадянина Росії, який вбив громадянина третьої країни на окупованій території.
“Не дивлячись на те, що Женевська конвенція написана 1949 року, все змінюється, змінюються підходи”, – наголосив Усов. – “Ми в Україні своїм досвідом, своїм прикладом почали це робити.”
Генерал також розповів про парадоксальну ситуацію: багато російських військовополонених після обміну повертаються на фронт протягом одного-двох місяців. Деякі потрапляють у полон вдруге. І після цього вони масово пишуть звернення про відмову від обміну.
“Вони хочуть залишатися на території України, в таборах. Чому? Умови в наших таборах набагато кращі, ніж в російській армії або російській колонії”, – пояснив він. – “За Женевською конвенцією ми не можемо їх обміняти без їх добровільної згоди.”
Висновки: одна стратегія, багато жертв
Дискусія розкрила тривожну закономірність: методи, які росія використала для примусової мобілізації на окупованих українських територіях, стали шаблоном для глобальної кампанії вербування. Обман, примус, експлуатація вразливості – ці елементи однакові, чи йдеться про кримчанина в окупованому Сімферополі, непальця в Катманду чи кенійця в Найробі.
Паралелі вражають своєю послідовністю. На окупованих територіях України росіяни примусово мобілізували понад 46 тисяч громадян, створили спеціальні підрозділи для українських військовополонених, перетворюючи їх на зброю проти власної країни. У Непалі, Кенії, Індії вони використовують обман – обіцяють роботу, візи, гроші, а потім змушують йти на фронт після кількох днів “підготовки”.
В обох випадках жертви – це люди без вибору. Мешканці окупованих територій не можуть відмовитися від мобілізації. Непальці та кенійці, яким відбирають паспорти в Москві, також позбавлені можливості втекти. Усіх їх використовують як витратний матеріал, як людський щит.
Генерал Усов сформулював це найчіткіше, коли описував, як Росія ставиться до цих людей: “Коли ми кажемо про громадян іноземних країн – російська сторона не запитувала жодного на обмін. Ми бачимо, що їм не цікаві ці громадяни.”
Те саме ставлення Москва демонструє до мобілізованих з окупованих територій. Серед полонених в Україні 16% – українські громадяни, яких Росія змусила воювати проти їхньої власної країни. І коли приходить час обміну, виникає абсурдна ситуація: “Громадянина України ми обмінюємо на громадянина України.”
Успіхи Непалу та Індії в зменшенні потоку рекрутів показують, що проблему можна вирішувати через поєднання урядового тиску, громадської уваги та міжнародної співпраці. Але в той час, як громадяни вільних країн мають уряди, які можуть їх захищати, мешканці окупованих територій позбавлені цієї можливості. Їхня вразливість абсолютна – і Росія цим користується максимально.
Веллінгтон Ньйонгеса, кенійський журналіст, назвав це “війною проти африканських селищ”. Але насправді це війна росії проти всіх вразливих – чи живуть вони в окупованому Криму, районах Непалу чи околицях Найробі. Кремль перетворив економічні негаразди, відсутність захисту та безвихідь на джерело живої сили для своєї армії.
Питання, яке поставила Муніра Мустаффа, набуває особливого звучання в цьому контексті: скільки ще людей має загинути – українців з окупованих територій, непальців, індійців, кенійців, представників ще трьох десятків націй – перш ніж міжнародна спільнота визнає масштаби цієї проблеми та вживе рішучих заходів?
Поки що тисячі людей з різних куточків світу продовжують потрапляти в одну й ту саму пастку. Їх об’єднує вразливість, відсутність вибору та цинічне ставлення Москви, для якої вони всі – лише витратний матеріал у війні, яка їм не потрібна.
Генерал Усов завершив свій виступ запрошенням до міжнародних журналістів: “Запрошую доєднатися до роботи координаційного штабу і надати можливість представникам Індії, Непалу і Кенії поспілкуватися зі своїми громадянами, які перебувають у нас в полоні. Ви можете почути від них безпосередньо, як це відбувалося, як їх рекрутували. І таким чином ви можете далі ретранслювати це у своїх країнах.”
Це запрошення – не просто жест прозорості. Це нагадування про те, що за статистикою стоять живі люди з живими історіями. І що тільки через розуміння цих історій – чи то історія кримчанина, якого змусили воювати проти України, чи непальця, який шукав кращого життя, – світ може зрозуміти справжню природу російської війни. Це не просто агресія проти України. Це війна, яка поглинає вразливих людей з усього світу.
