У голови Копичинецької міської ради у вівторок прийом громадян . Всі ми , хто має дотичність до цієї частини вулиці Ринок/ що на фото/, записались на прийом.
У нас склалась така проблема: у будинку проживає хвора людина. Я не лікар, але я вам впевнено скажу у нього – деменція. Ми з чоловіком таке переживали із його мамою. Впали сніги, притиснув мороз -25. Мирослав дивився своїми вицвівшими очима на нас і шукав якоїсь допомоги. Газ не горів, викликали майстрів , заходимо до хати – посередині горить вогнище, нанесли снігу загасили. Котел зремонтували, купили новий телефон, тепле взуття. Поговорили з сином, який служить на Сумському напрямку . 1200 кілометрів від Копичинець. Говорили з ним. Втомлений, знервований, неврівноважений, бо війна , а він воїн на тій клятій війні.
Заходимо наступного дня – горять всі камфорки на газовій плиті , а Мирослав кидає на полум’я папери, все добре ввіймається і горить на цілу хату. Гасимо.
Подумали, може його на тиждень віддамо до лікарні, а потім якось вирішимо щось із старечим будинком.
Відвезли до лікарні. Зранку він вже був вдома, прийшов з лікарні у тапочках по морозі. Потім попросився, щоб відвезли знову у лікарню .
Люди, деменція так мається. То дуже страшно.
Далі ми не знаємо, що робити. Вирішили записатися на розмову до голови.
О 9 зранку ми стояли у приміщенні Міської Ради.Грав гімн. Всі стояли, приклавши руку до серця. Я встигла промовити ” Богородице Діво” за тих , хто віддав своє життя.
Є таке модне слово : рецепшн. На рецепшені сказали: голова є.Він зараз вас прийме. Пішли йому доповісти, що такі люди вже є. Дивлюсь іде моя учениця Оксана Сагайдак / мій перший випуск/: ходіть!
Думаю: О! Так серйозно потрапляють до мера/ теж таке новітнє слово/ . Вона відкриває двері: проходьте. Голова не може вас прийняти…. А далі було так ніби вирвали картку з зошита, зіжм’ якали її і кинули у смітник. Мені було не по собі. Нам всім було не по собі. Нам було Фе! Як гидко!
Людяність- це 1 попереду числа, потім нолик- це знання, ще за ним нолик – це досвід.
Але, якщо немає людяності, то все те множиться на нуль.
Пане голово, людей потрібно мати за людей, з людьми треба спілкуватися. Ми зараз живемо у дуже тяжкі , непрості часи. Ми всі повинні в собі нести вогонь любові до ближнього, ми маєм бути кожен світлом серед темряви.
Ми всі мовчимо,бо розуміємо – війна . Треба потерпіти, коли не платять зарплати,авансу у школі, садочку, музичній школі……коли ти у магазині, тобі розкажуть все . Але промовчать , бо кожен дорожить своєю роботою.
Я навіть знаю, що зараз ми всі дружно прочитаємо те , що тут написано і мало хто поставить лайк. Ну бо ж побачать, хто лайкнув.
І ще, будь ласка, не пишіть тут про псів , котів ,дороги і тротуари ,про те, що нічого не робиться. Робиться.
Це пост про Людяність .
Я не розчарувалась.
Бо десь за годину подзвонив мені лікар і повідомив: Слава, ліки/ без яких я не живу у часі війни/ уже виписані. Він не забув, хоча я мала йому зранку про це нагадати.
Кажуть, людина не перехрестить ся, поки грім не вдарить.
Добре, коли ця вся історія закінчиться добре. А, якщо зірветься будинок , а ,якщо одного ранку ми знайдемо обгоріле тіло……..
Тоді де шукати Людяність?
