20 жовтня Валерію Борзову виповнюється 77 років. Він народився в Самборі на Львівщині, став олімпійським чемпіоном і вписав своє ім’я в історію світової легкої атлетики. Але є одна історія з його життя, яка запам’яталася не лише спортивними перемогами.
Мюнхен, 1972 рік. Олімпійські ігри. Валерій Борзов перемагає на дистанціях 100 і 200 метрів, стаючи одним із головних героїв змагань.
Тоді він виступав у складі збірної Радянського Союзу. Та після однієї з перемог, на пресконференції, Борзов, за його власним пізнішим спогадом, сказав: «Я з Києва, з України!»
Здавалося б, звичайні слова. Але для українців, які жили далеко від батьківщини, вони мали особливе значення. 
Українська діаспора стежила за Олімпіадою, вболівала за спортсмена й раділа його перемогам. І коли Борзов назвав Київ та Україну, це зворушило українців за кордоном. У час, коли Україна не мала власної незалежної держави, такі слова сприймалися як нагадування: Україна існує, має свою історію, свою культуру й людей, які не забувають, звідки вони родом.
Сам Борзов згодом згадував, що не пам’ятав усіх подробиць тієї пресконференції й навіть намагався знайти її запис. Він не стверджував, що вкладав у свої слова політичний підтекст. Але їхнє значення для багатьох українців виявилося набагато більшим, ніж він міг тоді уявити.
А спортивні досягнення Борзова були справді феноменальними. У Мюнхені він здобув два олімпійські золота: на 100 і 200 метрів, а також срібло в естафеті 4×100 метрів. Через чотири роки, на Олімпіаді в Монреалі, виборов ще дві бронзові нагороди.
П’ять олімпійських медалей. Дві перемоги на найкоротших спринтерських дистанціях. І фраза, яку запам’ятали далеко за межами стадіону.
Іноді кілька простих слів стають важливими не тому, що їх виголосили з трибуни, а тому, що люди впізнали в них щось своє.
Валерій Борзов народився в Україні, прославився на весь світ і залишився частиною української спортивної історії.
А ви пам’ятаєте Валерія Борзова? Чи знали цю історію про його слова на Олімпіаді в Мюнхені? 
Довідка
Мюнхен-1972.100 м. Результат – 10,07.
-Старт я прийняв на якусь частку секунди пізніше суперників. Після стартового розгону десь на тридцятому метрі я краєм ока побачив трохи перед собою і Тейлора і Корнелюка. Але я ще не розмотав всього клубка своєї швидкості і тому не форсував. До шістдесятого метра відчув, що суперники відстають, а підбігаючи до фінішних клітин, пам’ятаю, встиг навіть здивуватися: невже виграти олімпійський фінал так легко та просто? Це радісне здивування виявилося в абсолютно незвичному для мене жесті – я підняв обидві руки вгору і так минув фінішний стулок.
Мюнхен-1972. 200 м. Результат – 20,00.
— Все, що я планував виконати у цьому бігу, мені вдалося. Після добре взятого старту плавно увійшов у віраж. Як я і очікував, на виході побачив перед собою, приблизно за півметра, силует Ларрі Блека. Коли я котив по інерції, Блек енергійно працював на вихід. Десь за 85—90 м до фінішу я знову ввімкнув свій двигун і дістав американця. Я відчував, що він чинив опір десяток метрів, а потім його силует зник з поля мого зору. Більше нікого не було…
Ще не встигнувши зупинитися після фінішу, я почув гучні крики на нашій трибуні. У загальному гвалті я розібрав лише одне слово: Табло! Машинально підняв очі вгору і сам собі не повірив: на табло горіли цифри -19,99! (після уточнення виявилося, що я встановив новий європейський та всесоюзний рекорд – 20,00).
Мюнхен-1972. 4×100 м. Результат – 38,50.
– У фіналі Корнелюк блискуче пробіг свій перший етап, не поступившись американцям ні метра. Але Володі довелося трохи поступитися супернику, та ще й передача знову нечітка. Юрій Силов, який утік на третьому етапі, зробив усе, що зміг, але все ж таки передав мені естафету тільки п’ятим. В штовханині мені важко було розібрати, хто де, але я виразно бачив американця Харта метрів за чотири попереду себе, а спортсмени ФРН, НДР і ЧССР вигравали у нас трохи більше півтора-двох метрів. Найближчих суперників я обіграв ще на початку етапу. Це додало мені сил та впевненості. Біг виходив! Я продовжував нарощувати швидкість, і мені здалося, що Харт відчутно наближається до мене. Почуття було таке, що я навіть зумію його наздогнати. І раптом (це було приблизно метрів за тридцять п’ять до фінішу) я відчув характерне пощипування в нозі. Це сигнал – травма близька. Прискорювати біг далі було б безумством: я просто зійшов би з дистанції. Якби це було в індивідуальному бігу, можна було б ризикнути, але тут я біг разом із хлопцями. У моїх руках була їхня олімпійська медаль. І мені вдалося знайти таку лазівку, такий зазор у швидкості бігу, щоб не порвати м’яз і не підпустити тих, хто втік ззаду. Американці були першими, повторивши світовий рекорд, ми другими, встановивши нове всесоюзне досягнення.
