Про дітей “депутатів”, “корупціонерів”, та інших високопосадових персонажів, які “не воюють”.
Поки ще книжку не написав, поділюсь тут. З телефона, тому вибачте за телеграфний стиль.
Більшість допитів у російському полоні була не про “где подразделения”, а про “ты же понимаешь, что освобождение — это лучшее, и что мы — правы?” (Ну, крім “кримінальної справи”, де були не допити, а інші процедури.)
І явно були методички. Бо різні допитувачі з різними хлопцями з моєї першої камери (117-та, Луганське СІЗО, вітаю, якщо хто читає!) відпрацьовували одні й ті самі сценарії.
І один з них був: “Де діти ваших депутатів/олігархів/політиків/владоможців/[younameit]? Чому ви — тут, а вони — там? Що ви відчуваєте зараз щодо них?” Хлопці, дуже різного віку — переважно фермери, різнороби, будівельники, заробітчани (які повернулися до України одразу по 24.02.22 для того, щоби … словом, щоби нас усіх захистити)), водії, автомеханіки, вчителі, напівгопніки; усі — _добровольці_, — реагували стримано, мовчазно, але по поверненню до камери обговорювали, бо ну ясно ж, що думали про це.
Ну, я просто не люблю методичок. Тому на відповідне питання сказав одне: “Мені однаково. Нехай хтось іде до війська, а хтось — ні. Це — їхня відповідальність. А у мене є моя особиста відповідальність. [Оскільки для декого з них усе ще були важливі деякі спільні культурні коди, то пояснення було щире:]
Як сказав апостол Павло: “Кожен перед своїм Богом стоїть чи падає”.
Я відповідатиму за свої вчинки. Стоятиму чи падатиму. А вони — за свої. І от зараз мене їхні не обходять”.
Відповіді на це, зазвичай, вони не мали. Переключалися на іншу тему абощо. На цю тему розмова припинялася.
Так, згадалося.
Чому срібло так стрімко подешевшало?
